Мовчазна поїздка

Це мала бути звичайна поїздка трасою Р-32: асфальт рівний, небо похмуре, і кілометри повзли, як черга в паспортному столі. Водій — Микола — був чоловік небагатослівний, не те щоб сумний, просто... економний на букви. Говорив рідко, тільки коли сильно припече: наприклад, коли суп проливався в багажнику або коли кіт засинав на капоті.

Але того дня навіть йому стало нудно. Радіо дратувало — там уже втретє грали пісню, в якій співачка десять разів підряд питала "де ти є?". Микола подумав:
«Я на трасі, а ти явно не тут. І вистачить кричати».

Отже, на узбіччі стояв чоловік із рюкзаком — типова картина. Микола пригальмував. Пасажир мовчки кивнув, відчинив двері, сів. Жодного "дякую", "добрий день", "не хвилюйтесь, я не маніяк". Просто — сів. І сидить.

Минуло хвилин десять.

Микола крадькома зиркнув на нього:
«Може він журналіст? Ні, занадто спокійний. Може вчитель історії? Хоча... не схоже, бо без шарфа і не пахне крейдою».

Пасажир, у свою чергу, думав:
«Водій якийсь мовчазний. А раптом не любить, коли йому щось говорять? Може, він взагалі глухий і їздить по відчуттю? Хоча... чого тоді ввімкнене радіо?»

Так і їхали. В кожного — своя версія реальності.
Микола думав, як почати розмову:
«Спитати, куди їде? Та він же вже сказав “до повороту на Млинівці”. Може, спитати, чи в нього є собака? А якщо немає, а тема болюча? Чи краще про погоду… хоча, це ще гірше, ніж про собак».

А пасажир тим часом міркував:
«Чи не сказати: “У вас зліва дзеркало трохи під кутом, може підкрутити?”... Ні, подумає, що я зануда. А може, сказати, що дорога рівна? Але це банально. Та й у нього обличчя як у людини, яка одразу роздратується від слова “дорога”.»

Тим часом пролетіло ще тридцять кілометрів. Тиша в салоні була настільки густа, що навігатор якось сам себе вимкнув від незручності.

І тут на узбіччі стояв ще один пасажир. Микола подумав: “Може хоч цей заговорить”. І зупинився.

Новий пасажир сів, кивнув — і… мовчить. Навіть очі не підняв, просто втупився у вікно.
Інтроверт. Абсолютний. Увесь в собі. Можливо, навіть орендує внутрішню кімнату у своїй душі.

І знову — мовчання.

Тепер у машині було троє людей, троє історій, троє світів. І жоден з них не озвучився. Один думав, як не здатися грубим, другий — як не здатися нав’язливим, третій — взагалі не мав бажання здаватись. Нікому.

Доїхали. Без жодного слова. Лише прощальне синхронне кивання трьох голів, ніби тріо сов.

Микола повернув на заправку, вийшов, налив собі кави і, сьорбаючи, подумав:
«Знаєш що, Миколо? Ти міг би зараз слухати історії, сміятись або сперечатись про погоду… А замість цього — концерт тиші. Але може, воно й на краще. Бо ще не вистачало, щоб перший пасажир виявився репером, а другий — тещиним адвокатом».

І з полегшенням видихнув. Бо тиша — теж звук. Просто тихий. І не завжди найгірший.</em>

#цікаве
Млинці на максималках.
Гігантський японський омлет усуяки тамаго. Його можуть готувати тільки найвправніші кухарі.🔥

🚰 Погодинну подачу води можуть запровадити в Україні, — голова Державного агентства відновлення та розвитку інфраструктури Сухомлин

З водною кризою Україна може зіткнутися вже у найближче десятиліття. Найбільш критична ситуація може стати саме на півдні країни.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Село Верхівня Житомирської області. На фото палац Ганських і Верхівнянський кар'єр.


Моя поїздка до Верхівні була дуже спонтанною. От буває в мене настрій просто сісти в машину і їхать і тоді я сідаю, дивлюсь скіко маю грошей, щоб знати наскіко далеко я можу їхать, і їду. Тато був дома, тому виявив бажання їхать разом, з одного боку, то можна їхать далі, бо коли ми їдем разом, то я за кермом тіки в одну сторону, а з іншого в нас різні уявлення про поїздки. Я хотіла кудись на північ (Славутич, Чернігів, Іванків, розглядала Прилуки), бо я люблю саме бути в дорозі. Люблю довго кудись їхать, приїхать, перекусити і щоб мене довго везли назад. Тато любить, коли є що подивитись там куди їдем, сама дорога його цікавить мало. Компромісним рішенням стало знайдене в інтернеті фото палацу і той факт, що ми там ще не були. Історія відносин Бальзака і Ганської зацікавила мало, я вважаю, що то особисте життя людей, а от палац і природа виглядали гарно, то ж ми поїхали.
Навігатор обрав якийсь дуже дивний маршрут, через Білу церкву, Сквиру, Кривошиїнці, Мовчанівку, там дуже вбита дорога, не їдьте так. По селу їхали по бруківці, моя стара машина рипіла й стогнала, як і мої руки після керма. По дорозі багато красивих водойм, дощове літо радує зеленню за вікном, дуже гарно.
В селі побачили гарний кам'яний міст і красиву будівлю з каменю, скоріше всього старий млин. Під'їхали до парку і виявили, що прохід і проїзд заборонено. Але все одно зайшли, бо побачили якогось дідуся, думали спитати а чи дійсно зачинено, чи можна погуляти.
Дідусь виявився дуже балакучою і вельми цікавою людиною. Він запропонував нам свою компанію і з великим захопленням розповідав нам шматочки історії та спогади про це місце і своє життя.
Він розказував про графиню і про те, що коли був малий знав бабусю, що як була молода "чесала коси" Ганні. Розказував, що підземлею є ходи, муровані цеглою, якими "графи" пересувались між флігелями і палацом. І навіть до пляжу на озері. (Щоправда він ще казав, що там є підземні муровані цеглою ходи, що людина з ношами пройде, які йдуть на Сквиру і що їх навіть дослідити хотіли та повітря закінчується, а деякі обвалились) Показував погреби і кладку сводів, казав, що він любить архітектуру і тому йому дуже подобається як влаштований палац і флігелі, хотів показати внутрішню оздобу, але чергова з ключем десь ділась (того не в музей, ні до палацу ми не потрапили, може приїду ще). Повів до церкви і сказав, що вона була католицька і що там "скіко вверху стіко вона й в низ". Повів до містка й казав, що зараз він асфальтовиний, а за "графів" був розвідний, для охорони. Показав криницю, казав, що як був малим "був водовозом на конику, підводив коника до криниці, бо водопроводу не було і коником вже віз воду куди тре". Показував де вони з іншими селянами добудували другий поверх (наче гуртожитку). Казав, що парк занедбали, за деревами не слідкують і бур'яни не вичищають і що старі дерева падають і "то не добре, бо небезпечно". Ще багато всього розказував і про парк, і про рослини, і про вчителів, і про студентів, і про графів, і про котельню, і про стадіон і багато багато всього.
Дякую цьому дідусю за витрачений час і за такі цікаві історії, сподіваюсь, що коли мені вдасться ще якось приїхати він знову буде в тому парку і ми таки знайдем чергову з ключами, щоб він зміг показати будівлі які так любить (він ледь не кожні 10 хвилин виглядав чергову і жалівся, що вона десь пішла, а він так хотів показати будівлі). (До речі в гуглі було написано, що в суботу музей працює, але не працював).
Подякувавши дідусю, використовуючи все той же навігатор, ми поїхали шукати кар'єр. Кинувши машину десь між лісом і полем, через хащі лісу таки дістались до кар'єру. Дуже гарне місце серед лісу. У лісі є суниця (смашна) і грибочки. До речі, до кар'єра веде нормальна дорога і не одна, але мій навігатор про неї чомусь не знав.
Так завершилась пригода, тато сів за кермо, я набрала навігатор до дому і ми поїхали дорогою через Андрушки і Фастів назад на Київ, вже без бруківки. Та й стан дороги там ліпший.

🌞 Літній Сонцеворот — час, коли Сонце дихає всередині нас 🌿🔥💧

21 червня 2025 року о 5:41 за Києвом — мить рівноваги і розкриття. Літній Сонцеворот. Семиярило. День, коли сам Перун, як Жар-Сонце, з'єднується з Дано́ю — Богинею Води, і в тому союзі народжується життя, ритм, світло, що тече між світами.

Це не просто найдовший день року — це вершина Сонячного Потоку, момент, коли енергія набирає повну силу, і світ говорить до кожного, хто чує Духом.

🔸 Це час, коли небо відкривається, а Боги чують. Сила бажання з цього моменту сплітається зі Світлом. Достатньо лише бути в присутності, відчути з'єднання з Сонцем, Водою і Травою, і прохання підуть прямо в тканину Всесвіту.

🔹 Це день, коли рослини мають пам’ять предків. Знахарі завжди знали — трави, зібрані в цей день, не просто лікують, а несуть Ключі до здоров’я, духу, пам’яті Роду. В кожній травинці – код прадавньої Мудрості.

🌀 Після 23:00 20 червня активізується магічна хвиля, що зростає до кульмінації в мить сходу Сонця — і тримає силу аж до полудня 22 червня. Це Врата, це Портал. Це дар.

☀️ Ритуали Світла: Живе Сонце в Дії

🔆 Грошовий Потік:
Золото Сонця любить рух. Витрусіть монети з гаманця й покладіть під поріг чи до входу в дім. Ви вказуєте Енергії Багатства правильний напрямок. Світло знаходить стежку.

🌸 Вінок бажання:
Збирай квіти з полів. Плети вінок із думкою, що твоя мрія вже збулася. Не просто думай — відчуй! Одягни вінок, тримай на собі до заходу Сонця. Мрія запечатається у тканину реальності.

🔄 Обряд змін:
У ніч з 21 на 22 червня переверни все, що бачиш: стільці, миски, взуття. Світ має рухатися. Говори:
"Дім догори дном, зміни з кожним днем."
Вранці поверни все на місце. Ти сам створив простір для нового.

🛡️ Захист дому:
Зроби амулет з горобини, червоної тканини, ниток і трав. Зав’яжи сім вузлів, кажучи:
"Як горобина зв'язана червоним, так захист оточує мій дім."
Сила триматиме простір. Захист буде як коло Сонця.

🔅 Талісман Сонця:
У золотому вбранні, зі спокійним серцем, стань перед Сонцем. Дай світлу увійти в груди. Поклади праву руку на ліву. Промов:
"Я є Потік, я є Світло, я є Син Сонця."
Так ти заряджаєш себе вібрацією Життя.

🥞 Сонячні млинці:
Пекти млинці цього дня — як викликати Сонце на вечерю. Годуй коханого, і разом з млинцем він з'їсть тепло твого серця.
"Тісто клейке, любов тягуча – доля з'єднана, мов млинець гарячий."

🌿 Папороть для достатку:
Знайди молоді пагони папороті (ті, що не розкрилися ще повністю). Нечітна кількість, обв'язана зеленою ниткою, покладена в коробку з монетами – це як жива енергетична карта. Вона поведе тебе до благополуччя.

💧 Цілюща вода:
Встань до сходу. Вмийся джерельною водою або з колодязя. Пий її. Сила цієї води – як благословення Роду і Землі. Вона пам’ятає ще перший подих Творення.

Федір, Архат, Даждьбог-Світлоносний

Цей день — не для метушні. Це день бачити, відчувати, пам’ятати.

Сонце говорить. Вода чує. Трава відповідає. А ти, Дух Світлий, — є в цьому Потоку.
Світ дивиться через твої очі.

Святкуй Сонцеворот – як повернення Себе до Себе.
І хай буде так.

Эль ☀️ Дар 🔥

Неочікуване поєднання, котре перетворить звичну страву на шедевр 🤌🏻

Крепи в абрикосово-лимонному соусі з м’ятою 🥞
✅ Соус (на 4 порції):
Свіжі абрикоси — 4–5 шт (або 150 г пюре)
Мед або тростинний цукор — 1–2 ч.л. (за смаком)
Сік лимону — 1–2 ст.л.
Цедра лимону — 1 ч.л.
М’ята свіжа — кілька листочків (можна подрібнити в соус або залишити для декору)
Вершкове масло — опційно 10–15 г для глянцю
Замість абрикосів можна взяти персики, нектарини, манго або полуницю.

✅ Млинці
Можете використати власний рецепт, а можете взяти цей:
✔️ Борошно - 100 г
✔️ Молоко - 250 мл
✔️ Яйця - 3 шт
✔️ Цукор - 1 ст.л
✔️ Розтоплене масло - 50 г
✔️ Дрібка солі

🕯🇺🇦Степану Чубенку назавжди 16 років. У 2014 році його жорстоко вбили бойовики «днр» за синьо-жовту стрічку на рюкзаку.

Юнак із Краматорська був спортсменом, воротарем місцевої футбольної команди «Авангард». Та любив він не лише футбол — писав вірші, грав в КВК, разом з друзями опікувався дитячим будинком і завжди мріяв про власних дітей... У ці дні виповнюється вісім років з дня загибелі Степана.

11 років тому бойовики банди «Керч» жорстоко вбили шістнадцятирічного Степана Чубенка. За наказом ватажка Погодіна, його підлеглі Михайло Сухомлинов і Юрій Москальов вивезли хлопчика в село під Донецьком, довго катували і розстріляли. Після скоєних на Донбасі злочинів Погодін утік до Криму, де і був затриманий за запитом Інтерполу. 30 липня стало відомо, що окупанти в Криму звільнили терориста “ДНР” Погодіна, якого звинувачують у вбивстві школяра.

10 листопада 2019 року суд Торецька заочно засудив убивць українського школяра Чубенка до довічного ув’язнення.

Хлопчина мріяв стати професійним футболістом та вже встиг стати успішним голкіпером місцевої команди «Авангард». У старших класах Степан вже був дуже свідомим громадянином, цікавився політикою та був небайдужим до майбутнього своєї Батьківщини.

Але 12 квітня 2014 року його рідний Краматорськ захопили російські окупанти. Степан не лишився осторонь та організував допомогу нашим військовим. Разом із такими ж юними друзями вони носили визволителям харчі та воду, зривали прапори сепаратистів та розповсюджували містом листівки: «Краматорськ – це Україна»!

Мама Степана Чубенка – дуже боялась за сина, але він твердо відповідав: «Чому я маю боятись якихось чужинців? Я на своїй землі, на українському Донбасі».

Але, у червні 2014 року, через постійні погрози від терористів так званої «ДНР», Степан був змушений виїхати у Київ до друзів. Зовсім скоро Краматорськ нарешті звільнили, і хлопець одразу побіг на вокзал за квитком до батьківської домівки та до цуценя Біма, за яким так сумував.

Квитки були лише через окупований Донецьк, в який досі ходили потяги зі столиці. Він дуже хотів зробити рідним сюрприз, тож про повернення нікому не сказав. Згодом Сталіна Чубенко отримала страшні новини від окупантів: «Вашого сина заарештовано». Так почались пекельні місяці пошуків найдорожчого у житті.

Жінка негайно приїхала в Донецьк, де їй сказали, що Степана, начебто, відправили у селище Горбачево-Михайлівка. Невтомна мати ходила з фотографією молодшого сина в руках, стукалася у всі двері і питала, чи не бачив хто-небудь її хлопчика. Жінка сподівалась, що в одному з підвалів полишених домівок тримають її сина. Живого. Але сподівання були марними. Після зустрічі з ватажком «ДНР» Захарченком, їй повідомили, що Степана вже немає серед живих.

Бойовики зізналися, що заарештували Стьопу через жовто-блакитну стрічку на рюкзаку і шарф ФК “Карпати”, який знайшли серед речей. Жінці сказали, що сина після арешту відправили нібито рити окопи, під час чергового обстрілу хлопчина втік разом з іншими полоненими. Більше його не бачили. Пізніше один з найманців сам зізнався: “Ніякої втечі не було. Хлопця вбили. Де тіло – ніхто не знає”.

Після того, як бойовики “ДНР” проговорилися, що хлопця вбили незабаром після затримання, батьки Степана в буквальному сенсі підняли всю землю навколо ненависного блокпоста. Тіло хлопця знайшли самі окупанти.

Шістнадцятирічного українця вбили дуже жорстоко: руки замотали скотчем за спиною, вибили зуби, довго знущались, а потім закрили обличчя його ж футболкою та зробили п’ять смертельних пострілів у голову.

Ексгумацію провели шостого жовтня. Зазвичай цього дня Сталіна святкувала День вчителя, а тепер це назавжди найстрашніший день у житті Чубенків.

Указом Президента України від 28 червня 2017 року Степан нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).

10 грудня 2021 року на стадіоні в Краматорську відкрито пам’ятник юному патріоту-футболісту.

#архів
Водяний млин на річці Ворскла під Охтиркою, 1910 рік.

#поезія

Позбираю до опинки свіже зілля..
І розвішу жмутами на стрих.
Наварю узварів на похмілля..
Всипну щіпку полинів гірких.

Нагідки, любисток, материнку, чебреці, медунку, звіробій..
Розкладу на розцяцьковану хустинку,
щей додам смарагдовий пирій.

Принесу до хати пряне літо..
Хай краса напóвнить тихий рай.
Духом трав в душі моїй сповито.
А на ґанку парує м'ятний чай.

Коло плоту парадуються троянди.
Стогне сад чекаючи грози.
Перші кульки виноградної гірлянди..
Позвисали з тендітної лози.

Соком наливають паперівки..
Роєм бджоли дзигочуть як жреці.
У задýмі смерекові верхівки.
А у хаті пахнуть трави і млинці.
Літо..

Оксана Лесик-Падучак

#кіно
#рекомендація
«Казка про гроші»
(2017) реж. Олеся Моргунець-Ісаєнко
Жанр: фентезі, драма, для дітей
Хронометраж: 101 хв.
💭 Про що фільм:
Сільський парубок Левко успадковує млин свого дядька, який за загадкових обставин утопився в озері. Неочікуване збагачення збурює в Левкові нестримну жагу до грошей. Він привласнює шинок єврея Янкеля, якого за надмірну скнарність у Йом-Кіпур забрав чорт Хапун. Левко починає лихварювати та забирати в людей останнє. Коли він геть втрачає здатність до співчуття, дружби та кохання, нечиста сила добирається і до нього.

Дивитися тут: https://takflix.com/uk/films/kazka-pro-hroshi