🇺🇦🇪🇺 Ми ніколи, на жаль, не вступимо до НАТО, – Залужний.

"Дуже добре знаю НАТО. Років 12, мабуть, особисто займався тим, щоб ми оволоділи стандартами НАТО і слухав кожного року казки про те, що ось-ось-ось ми вступимо в НАТО",
– каже посол України в Британії.

❌🪖Ексголовком ЗСУ також украй негативно оцінив спроможність Альянсу. На його думку, НАТО залишиться в тому ж самому вигляді.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

ЧЕКІСТ ВІВ ОЛЕНУ ПЧІЛКУ НА ДОПИТ, ПРИВ’ЯЗАВШИ МОТУЗКОЮ ДО КОНЯ...
Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?
У Полтаві шанують Петра I, а не Пчілку
Чому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.
Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.
Звідки ж у дівчинки з Гадяча, яка народилася в дворянській родині Драгоманових у 1849 році, взялося стільки України, що її називали навіть матір’ю українського націоналізму? Початкову освіту вона здобувала вдома. «Тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української для вчіння», – згадувала своє дитинство Ольга Петрівна. Але, попри тотальну русифікацію, в родині Драгоманових розмовляли українською. Діти слухали наші пісні, казки, знали всі народні звичаї. І цей дух тримала берегиня роду – мама Єлизавета, у якій дворянська кров не затьмарила українського начала.
З нею навіть київські поліцейські розмовляли українською
Подальшу освіту Ольга здобула у найпрестижнішому пансіоні шляхетних дівиць у Києві, де брат Михайло познайомив її з багатьма яскравими представниками української інтелігенції. Тут вона зустріла й свою долю – Петра Косача. Він був студентом права Київського університету. Молодята обвінчалися 22 липня 1868 року у Хресто-Воздвиженській церкві в Пироговому, що біля Києва. А далі своє життя високоосвічена молода жінка присвятила родині: поїхала за чоловіком у Новоград-Волинський, згодом – на Волинь, народила шестеро дітей і при цьому встигала писати, збирати фольклор, видавати книги та часописи і послідовно, де тільки можна, відстоювати Україну. Як матір і талановитий педагог вона зуміла виховати своїх дітей справжніми українцями.
Олена Пчілка добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер! Зрозуміло, чому так люто п’ята московська колона й досі бореться проти того, щоб українська мова в Україні утвердилася як державна.
Це вона у 1920 році на святі Кобзаря у рідному Гадячі обгорнула його погруддя жовто-блакитним прапором. Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?» Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для наших дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.
За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтере¬сів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-єврейських відносин в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.
Не пробачила Олені Пчілці українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізи¬дорі вдалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Ольга – у 1945-му в Німеччині. Оксана дожила до 93 років і померла у 1975-му в Празі. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж вділив довгого віку: вона пішла на той світ у США в 92 роки у 1980-му.

Ніна РОМАНЮК

P.S. Дипис трьох річної давності тому деякі неточності, 25 лютого 2025 на третій рік повномасштабної війни нарешті демонтували пам’ятник петру 1 в Полтаві... Нарешті !

ДИВНЕ СЕЛО
Дмитро завжди казав, що в Україні є два види скарбів: ті, які ще не знайшли археологи, і ті, які вже давно лежать у сараях.

Микола лише сміявся.

— А ще є третій вид.

— Який?

— Ті, що баба продає як брухт, а потім біжить навздогін і кричить: «Ой, не той мішок забрали!»

Біла «Газель» котилася між селами. З відчиненого вікна Дмитро раз у раз висував ручний гучномовець:

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Стару побутову техніку, акумулятори, пір'я! Купуємо старовинні речі!

У першому селі день почався вдало. Вони купили два старі велосипеди, пральну машину, три акумулятори, мідний казан і такого величезного чавунного котла, що Микола сказав:

— Якщо його добре почистити, можна борщ варити на все село.

У другому селі справи пішли ще краще. Один дід продав електродвигун, який важив, мабуть, більше за самого діда, а бабуся винесла патефон, праску на вугіллі й старий самовар.

— Хлопці, — усміхнулася вона, — якщо ще років десять не приїдете, то й мене купите як старовинну річ.

— Не можемо, бабусю, — відповів Дмитро. — Людей ми не скуповуємо.

— Шкода... А пенсія така, що вже й сама себе продати готова...

Сміялися всі.

До вечора кузов був заповнений майже доверху.

— Може, вже додому? — запитав Микола.

Дмитро подивився на дорогу, що губилася серед пагорбів.

— Он ще якесь село. Заїдемо на пів години. Може, знайдемо щось цікаве.

— У тебе це «на пів години» завжди закінчується пригодами.

Дорога ставала дедалі вужчою.

Асфальт давно закінчився, дерева схилилися над дорогою так низько, ніби намагалися підслухати розмову.

Навігатор мовчав.

Лише старий паперовий дорожній атлас показував, що десь попереду має бути село.

Нарешті між деревами з'явилися поодинокі старі хати.

Жодного магазину.

Жодної вивіски.

Навіть собаки не гавкали.

Дмитро взяв гучномовець.

— Купуємо чорний і кольоровий метал! Старовинні речі!..

Відгук луною покотився між хатами.

Через хвилину з подвір'я вийшов сухорлявий сивий дід.

Наче давно чекав саме на них.

— Старовину шукаєте?

— Буває.

— Ходімо.

Дід повів їх до старої комори.

Серед павутиння, старих скринь і пожовклих газет він дістав невеликий латунний компас.

Той був дивний.

Без жодної іржі.

Наче його зробили вчора.

Стрілка повільно оберталася сама по собі.

— Не працює? — запитав Микола.

— Навпаки, — усміхнувся дід. — Працює занадто добре.

— І що він показує?

— Не північ.

— А що?

— Він може показати, куди звичайній людині краще не ходити...

Хлопці засміялися.

— Гарний жарт.

— Це не жарт.

Дід раптом став серйозним.

— І ще... не затримуйтеся тут після заходу сонця.

— Чому?

— Бо тоді село прокидається.

Микола підморгнув Дмитрові.

— Здається, дідові телевізор показує забагато містики.

Старий не відповів.
Лише тихо промовив:
— Запам'ятайте одну річ. Якщо вночі вам здаватиметься, що дорога ходить колом, люди говорять неправду, а місяць світить не з того боку, — не дивіться очима. Дивіться компасом.

Микола засміявся.
— Це загадка чи інструкція?

Дід повільно похитав головою.
— Ні те, ні інше.

Він озирнувся на темний ліс і додав майже пошепки:
— І що б ви не почули після півночі... не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я.

У ту ж мить десь над лісом прогримів грім.

Дмитро розрахувався за компас і поклав його в бардачок.

Старий мовчки розвернувся і пішов до своєї хати, не озираючись.

Небо потемніло так швидко, ніби хтось накрив його важкою ковдрою.

Перші великі краплі застукали по даху «Газелі».

— Погода зіпсувалася, — сказав Микола.

Вони рушили.

За кілька хвилин Дмитро спробував увімкнути навігатор.

На екрані блиснуло повідомлення:

«Місцезнаходження не визначено».

— Дивно...

Він відкрив карту.

Дорога була.

Ліс був.

А села... не було.

Ні назви.

Ні позначки.

Наче його взагалі не існувало.

— Миколо...

— Що?

— Ми зараз їдемо селом, якого... немає на карті.

У цей момент колеса різко пішли вбік.

«Газель» загрузла в густій чорній багнюці.

Двигун гарчав, колеса крутилися, але машина не рухалася ні на сантиметр.

Микола дістав телефон.

— Немає мережі...

Дмитро теж подивився на свій.

Жодної поділки.

Жодного сигналу.

Лише тиша.

Дмитро першим вискочив із машини.

— Спробуй ще раз!

Микола натиснув на газ.

Колеса безпорадно закрутилися, розкидаючи чорну багнюку.

— Дарма...

Гроза вже гупала над самим селом. У темряві виднілося лише світло з найближчої хати.

— Ходімо попросимося переночувати, — сказав Дмитро.

Двері відчинилися майже одразу, ніби на них чекали.

На порозі стояла молода жінка.

Чорне волосся спадало на плечі, світла сорочка, довга спідниця, лагідна усмішка.

— Добрий вечір.

— Добрий... Вибачте, ми застрягли. Чи можна переночувати до ранку?

Жінка уважно подивилася на них.

— Можна.

Хлопці вже зраділи.

— Але не в хаті.

— Чому?

— Так треба.

Вона усміхнулася ще привітніше.

— Переночуєте в сінажнику. Там сухо й тепло.

— Та нам більше й не треба.

Вона винесла їм стару ковдру, глечик молока й окраєць хліба.

— Якщо вночі почуєте, що вас хтось кличе...

Вона на мить замовкла.

— Не виходьте.

— А хто може кликати?

— Тут уночі багато хто ходить.

І зачинила двері.

---

Сіно пахло літом.

Надворі шумів дощ.

— Добра господиня, — сказав Микола.

— Ага...

Дмитро згадав діда.

«...не відповідайте, якщо вас покличуть на ім'я...»

— Послухай...

— Що?

— А може, той дід не жартував?

— Якщо ми зараз почнемо боятися кожної бабусиної казки, то й брухт перестанемо скуповувати.

Вони засміялися.

І незабаром заснули.

...

— Дмитре...

Хтось тихо покликав.

Він розплющив очі.

Микола спав.

— Дмитре...

Голос лунав просто за дверима.

Тихий.

Добрий.

Майже знайомий.

Він уже хотів відповісти...

Та раптом пригадав слова діда.

«Не відповідайте...»

Дмитро лише штовхнув Миколу.

— Чуєш?

Микола мовчки кивнув.

Тепер голос кликав уже його.

— Миколо...

Потім обох.

Повільно.

Наполегливо.

Наче той, хто кликав, знав їх усе життя.

Під дверима зашаруділо.

Наче хтось ходив колами.

Раптом у щілині між дошками промайнув силует господині.

Але це вже була не та усміхнена молода жінка.

Спина зігнулася.

Волосся стало довгим і сивим.

Обличчя зморщилося, очі світилися дивним зеленкуватим блиском.

Вона ходила навколо сінажника, щось тихо шепочучи.

Сіно почало ворушитися саме по собі.

Дмитро перехрестився.

— Тільки мовчи...

Стара раптом спинилася.

Понюхала повітря.

І прошепотіла:

— Вийдіть... я знаю, що не спите...

Двері самі скрипнули.

Але ні Дмитро, ні Микола не поворухнулися.

Так минула, здавалося, ціла вічність.

Лише коли перший півень закукурікав десь далеко, усе стихло.

---

На подвір'ї було тихо.

Із хати вийшла та сама молода жінка.

Усміхнулася.

— Добре спалося?

Хлопці мовчки кивнули.

Вони не стали нічого питати.

Сіли в «Газель», витягли її з багнюки тракторцем, що дивним чином уже стояв неподалік, і рушили геть.

Та незабаром зрозуміли...

Вони їздять по колу.

Ось стара криниця.

Ось місток.

Ось покинутий млин.

І знову...

Та сама хата.

Те саме подвір'я.

— Ні... цього не може бути...

Вони звертали на інші дороги.

Повертали назад.

Їхали навпростець.

Та щоразу опинялися в тому самому місці.

Микола мовчки відкрив бардачок.

— Компас...

Вони обоє згадали слова старого.

Дмитро відкрив кришку.

Стрілка шалено крутилася.

Потім раптом завмерла.

І показала... просто в густий ліс, де дороги взагалі не було.

— Туди?!

— Іншого вибору немає.

Микола повернув кермо.

«Газель» повільно покотилася між деревами.

Гілки дряпали кузов, кущі били по дверях, але стрілка більше не рухалася.

За кілька хвилин дерева несподівано розступилися.

Попереду блиснула знайома траса.

Телефони одночасно ожили.

На екранах з'явився мобільний зв'язок.

Навігатор спокійно промовив:

— «Маршрут побудовано».

Дмитро озирнувся.

Позаду був лише ліс.

Ні села.

Ні хат.

Ні старого млина.

Ні навіть дороги, якою вони щойно виїхали.

Лише вітер шелестів листям.

Микола мовчки закрив компас.

— Знаєш...

— Що?

— Відтепер, якщо дід продаватиме мені старовинну річ і скаже: «Не затримуйся до вечора», — я навіть торгуватися не буду.

Дмитро розсміявся.

— І я теж.

Біла «Газель» рушила далі.

А старий компас тихо лежав у бардачку.

Його стрілка спокійно показувала на північ.

Наче тієї ночі нічого й не сталося.

ВІЙНА БЕЗ VIP-ЛОЖІ: Як виживала Фінляндія

Ви думаєте, Фінляндія — це мумі-тролі, затишні сауни, соціалізм із людським обличчям і добродушний різдвяний дід у засніженій Лапландії? Залиште ці стерильні казки для глянцевих буклетів. У 1939 році ця ваша еталонна скандинавська демократія була державою відморожених, кровожерливих м'ясників. Печерних дикунів, які пускали в розхід власних громадян із холодною, машинною ефективністю.

Уявіть собі фінського «ухилянта» тієї епохи. Переляканого лісоруба або тендітного студента з Гельсінкі, який раптом усвідомив, що його особисте життя цінніше за шматок промерзлої карельської багнюки. Що він не народжений для війни. Що в нього лапки, тонка душевна організація і взагалі він пацифіст.

Знаєте, що з ним робили?

З ним не вели душерятівних розмов адвокати. Йому не виписували адміністративний штраф. Правозахисники не заламували руки у пресі. Його просто брали за шкірку. Військово-польовий трибунал. Зимовий ліс. Сосна. Короткий наказ. Розстрільна команда, зібрана з його ж учорашніх сусідів. Свинець у потилицю. Тіло в мерзлу яму. Наступний.

За роки Зимової війни та Війни-продовження фіни офіційно шльопнули за вироками трибуналів сотні своїх солдатів та ухилянтів. А скільки було пристрелено на місці, біля бруствера, за боягузтво й паніку, без жодних папірців і протоколів — не знає ніхто. Їхня система примусу не знала жалю. Вона перемелювала людську психіку, вбиваючи в голови один простий рефлекс: крок назад страшніший, ніж крок уперед. Жорстоко? Печерно? Тоталітарно? Абсолютно.

А тепер давайте змахнемо піну цієї гіперболи й подивимося на анатомію фінського дикунства. Подивимося, як працює справжня державна машина, коли на кону стоїть її фізичне, біологічне виживання.

Три з половиною мільйони фінів опинилися сам на сам зі стосімдесятимільйонною радянською імперією. Математика смерті. Нуль шансів на папері. Щоб не перетворитися на чергову радянську республіку з Гулагом та колгоспами, Гельсінкі довелося вивернути країну навиворіт. Вони мобілізували п'ятнадцять відсотків населення. П'ятсот тисяч людей. До строю поставили всіх, хто міг тримати гвинтівку. Це тотальна утилізація генофонду.

Фінам не потрібні були тоновані мікроавтобуси й вуличні облави. Їхньою «бусифікацією» була сама структура суспільства.

У країні працювала організація «Шюцкор» — воєнізована мережа, що обплутала кожен хутір, кожну міську вулицю. Абсолютний, параноїдальний контроль. Ти не міг загубитися. Ти не міг відсидітися на орендованій квартирі. Тебе знали в обличчя. Якщо ти, здоровий мужик, не в окопі — ти ворог. Ти прокажений. Від тебе відвернеться власна родина, з тобою не привітається сусід. Держава створила умови, за яких ухилення стало соціально неможливим. Фінське суспільство перетворилося на один величезний капкан, що саморегулювався і гнав м'ясо на фронт безперебійним конвеєром.

І ось тут постає головне питання політичного реалізму.

Чому ця м'ясорубка не викликала внутрішнього вибуху? Чому озброєні до зубів фіни не розвернули гвинтівки на Гельсінкі? Чому вони не спалили свої призовні пункти, не підняли на вила свій уряд, який послав їх на вірну смерть?

А тому що ця система була справедливою.

Рівність у розподілі смерті. Ось той цемент, який утримував націю від розпаду.

У Фінляндії 1939 року не було концепції економічного бронювання. Ти не міг занести товстий конверт потрібним людям у погонах. Ти не міг відкупитися податками, довівши, що твій бізнес занадто важливий для тилу. Еліта не сиділа по елітних ресторанах, розмірковуючи про патріотизм під колекційне вино.

Син міністра одягав шинель і лягав у сніг. Спадкоємець найбільшого банку отримував гвинтівку і гнив у траншеї на лінії Маннергейма. Студент престижного університету замерзав на смерть поруч із безграмотним наймитом. Професори, депутати, промисловці — усі відправляли своїх дітей в одну й ту саму холодну, криваву багнюку. Фінська еліта стікала кров'ю рівно в тих самих пропорціях, що й фінські низи.

Людина — істота раціональна. Боєць у траншеї, коли на нього пре радянська бронетехніка при мінус сорока, здатен витримати справжнє пекло. Він змириться з обмороженнями. Він змириться з голодом. Він навіть змириться з тим, що його власна держава пригнала його сюди під страхом розстрілу.

Але він змириться з цим лише за однієї умови: якщо праворуч від нього, з відірваною осколком ногою, кричить від болю син мера його міста.

Тільки так працює примус. Якщо правила гри абсолютні, громадянин сприймає їх як стихійне лихо. Як зиму чи смерть. З ними не сперечаються. Їх терплять.

Але щойно держава починає сортувати людей на сорти — система ламається.

Щойно ви вводите прайс-лист на виживання. Щойно ви дозволяєте виродку-мажору кайфувати в безпеці тільки тому, що в нього є потрібна сума або тато в міністерстві. Щойно ви перетворюєте війну на податок для бідних — ви вбиваєте саму ідею держави. Жодний патріотизм не змусить людину вмирати за систему, яка офіційно, на законодавчому рівні визнає її життя дешевшим, ніж життя власника мережі ресторанів.

Якщо в човні пробоїна, а половина пасажирів купує собі право не вичерпувати воду, бо вони «генерують ВВП» — ті, хто махає відром, рано чи пізно кинуть його і почнуть пробивати голови цим пасажирам. Жодного марксизму. Це базова тваринна справедливість.

Фіни вижили не тому, що вони були якимись особливими надлюдьми. І не тому, що їхня демократія була м'якою та пухнастою. У кризу демократія завжди перетворюється на диктатуру. Вони вижили, тому що їхня еліта мала інстинкт самозбереження. Вона закрутила гайки так, що в населення затріщали кістки, але ця різьба була однаковою для всіх.

Жорстко? Так.
Цинічно? Так.
Справедливо? Абсолютно.

• Мій колір планети — жовтий. Там завше два сонця і осінь.
Там тепло, погідно, без снігу. І янголи ходять босі...
Там птасі співають оди про літо в шовкòвих травах,
І гноми в брунатних кашкетах на ранок всім варять каву...
А ще, в бурштинòвих квітах, жуки тягнуть арфам струни,
І плавно вальсують бабки, а квіти там вічно юні...
Там листя в обіймах вітру шепоче казки на вушко,
І кожна поважна дама під вечір знов Попелюшка...
Я з тої планети, де диво — звичайна буденна справа,
Де груші під колір сонця, а в гривах конéй — заграва.
Там всесвіт без зла та болю, в настурціях кожна стежина...
Я родом з тієї планети... Затрималась тут за провини...

• Людмила Галінська •

Міжнародний день дитячої книги

Щороку 2 квітня уся всесвітня спільнота відзначає Міжнародний день дитячої книги (International Children’s Book Day). Це свято привертає увагу всіх дітей та їхніх батьків до надзвичайної важливості книжки в житті юних читачів. Адже саме вона відкриває малятам двері у великий та незнайомий світ, знайомить з невідомими раніше істотами, розкриває таємниці життя, сприяє становленню особистості. Це свято книги, дитинства та магії казки.

Свято вирішили відзначати 2 квітня, тому що в цей день народився автор улюблених дитячих казок – Ганс Крістіан Андерсен.

Це сводка з одного з москальських каналів!
Одне тільки підтверджується - це їхні казки!
Це ж звідки вони стільки знищеного нашого заліза взяли! 🤣

https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історія #факт
«Листи до ненародженого сина»: Таємний біль Ганса Крістіана Андерсена.
Світ знає його як доброго чарівника, чиї казки зігрівають серця мільйонів дітей. Проте за фасадом всесвітньої слави Ганса Крістіана Андерсена ховалася постать трагічна, глибоко самотня та сповнена нерозділеної пристрасті. Його життя було далеким від щасливого фіналу «Дюймовочки», нагадуючи радше долю «Русалоньки», яка віддала голос за можливість бути поруч із коханим, але так і залишилася непізнаною. 🕯️

Головним болем його життя стала Дженні Лінд — «шведський соловейко», оперна діва, чий голос підкорив Європу. Андерсен, людина нескладної зовнішності та хворобливої вразливості, був засліплений її сяйвом. Його щоденники тих часів — це сповідь людини, що балансує на межі екстазу та відчаю. Він писав їй листи, які більше скидалися на молитви, та присвячував казки, де вона завжди була недосяжним ідеалом. Проте для Дженні він назавжди залишився лише «дорогим братом». 📜

Маловідомим аспектом приватної біографії казкаря є його майже маніакальний страх бути похованим живцем та надмірна прискіпливість до власної зовнішності, що межувала з дисморфофобією. Кожного разу, лягаючи спати, він залишав на нічному столику записку: «Я тільки здаюся мертвим». Ця тривожність була наслідком глибокої внутрішньої незахищеності людини, яка створила цілі світи, але так і не змогла знайти свій дім у реальному. 🖋️

Найбільшою таємницею Андерсена були його розмови з «уявним сином». У хвилини крайньої меланхолії він писав довгі повчальні листи дитині, якої ніколи не мав. У цих рядках — нереалізована ніжність батька та розпач чоловіка, який розумів, що його рід закінчиться на ньому. Він детально описував хлопчикові пригоди, які вони могли б пережити разом, та давав поради, як вижити у світі, що буває занадто жорстоким до мрійників. 🗝️

Андерсен помер у повній самотності в будинку своїх друзів, тримаючи в руках лист від Дженні Лінд, написаний багато років тому. Він залишив по собі скриню з рукописами, де реальність перепліталася з вимислом так тісно, що навіть найдоскіпливіші біографи досі не можуть провести межу між його справжнім болем та літературною маскою. Великий казкар пішов у вічність, так і не зустрівши своєї «принцеси на горошині», залишивши нам лише відлуння своєї тихої, приватної трагедії. 🎭

ТГ Volodimir Zolkin
https://t.me/volodymyrzolkin

Так смішно спостерігати, як команда Порошенка стала безкоштовними адвокатами проросійської жаби Орбана. Як тільки президент осадив цю зросійщену гниду, одразу ж занили про "високу дипломатію" та висловлюють свої співчуття бідному й ображеному Вітьку. 
Ось, наприклад, політтехнолог Віктор Уколов слізно вибачається перед угорським народом за дії Президента України. І навіть фотографію турботливо прикріпив, де Сивочолий у 2017 році радісно тисне руку Орбану.
А Ірина Геращенко дуже обурена тим, що Орбана назвали "пузаном". Для неї це "неприпустимі речі", які нібито мобілізують його електорат.
Я правильно розумію, панове: коли Угорщина роками блокує нашу допомогу, шантажує весь ЄС і відкрито підіграє інтересам кремля — це нормально? А от назвати речі своїми іменами — це вже травма для вразливої душі вєлікого політика?
А знаєте в чому секрет такої палкої любові до Орбана? Я вас зараз, мабуть, здивую (ні): поки країна воює, Петро Олексійович успішно робить бізнес із першими друзями москви. Як і завжди, взагалі-то.
Лише у жовтні 2025 року (див. скрін 4) він задекларував майже 52 млн грн доходу, які прийшли прямо від Мінфіну Угорщини. Тобто його головний фінансовий донор зараз  — уряд Орбана.
А тепер згадайте грудень 2023 року і скандальну спробу Порошенка виїхати на зустріч до того ж Орбана. Напередодні тієї поїздки він так само отримав від угорців понад 37 млн грн. Тоді в СБУ відкрито заявляли, що Росія готувала через цю зустріч масштабну ІПСО, а сам Порошенко хотів передати росіянам сигнал про готовність очолити кампанію із "примушення України до миру".
Петро Олексійович знайшов собі нового путіна в особі Орбана і знову успішно на цьому заробляє. Уколов може скільки завгодно розказувати казки про "дипломатію", але всі пам'ятають їхні відмазки ще з часів схем із Медведчуком, Ліпецької фабрики та ласкавого "Жму руку, обнимаю".
Тепер вам зрозуміло, чому пул Порошенка так вилизує дупу Орбану?
Дай їм сьогодні владу — вони б і Закарпаття йому злили під соусом "складних дипломатичних компромісів". Аби тільки далі смоктати свої мільйони з уряду, який відкрито працює проти України.

https://t.me/Ukraineaboveallelse

#поезія
#мистецтво
Люби мене, як любиш каву свою зранку,
Люби одну, без застережень - тільки навіки...
Люби, смакуй безстрашно давню полонянку,
Люби й частуй мене - без правил на роки...

Люби в світанках - кавою зігріті очі,
Люби все тіло справжнє, зморене вночі...
Люби забуті казки мої з юності дівочі,
Люби щодня одну - до поки праведні ключі...

Люби, коли в зеніті сонце - нагла спека,
Люби весною - пробуди од хуртовини й сну...
Люби, щоб завжди щось приніс у дім лелека,
Люби без слів, напомацки - шалену, милу і чудну...

Люби думками ніжно, що на відстані торкають,
Люби осінню каву нашу з кардамоном на губах...
Люби, як філіжанки в вечір разом в шафі засинають,
Люби мене, як любиш каву - тепер ми не розлучні навіть в снах...

Ярослав Рудан

Картина: Marta Pitchuk