Знайомтеся: рідкісна потвора, божевільний садист, маніяк, алкоголік. Його звали Аркадій Голіков, літературне псевдо - Гайдар.З дитинства відрізнявся жорстокістю, нарваністю й неймовірною дурістю. Все рвався на війну - убивати. З 13 років на побігеньках у більшовиків. У 14 років купив на толкучці "Браунінг" і почав брати участь в кривавих "розбірках" більшовиків з "ворогами народу". Тоді ж вступив в партію більшовиків. У 14 років. В партію. Полком він дійсно командував. Щоправда, не в 14 і не в 15 років як нам розповідали у школі. Спочатку то був запасний полк. А потім інший маніяк і негідник - Тухачевський призначив його командиром 58-го окремого полку по боротьбі з бандитизмом (тобто був карателем) і спрямував на придушення селянського повстання на Тамбовщині. На той момент Голікову було 17 років і 5 місяців. Головна його якість - бездумна неймовірна звіряча жорстокість, за що, власне, йому посаду в такому віці й дали.Так почалася кар`єра одного з найстрашніших більшовицьких карателів. Від України до Казахстану й Сибіру залишив він свій кривавий слід. Особливо "прославився" цей нелюд в Хакасії, полюючи на партизанів. На чолі загону особливого призначення ДПУ грабував та вирізав цілі села від малих до старих: Балахта, Підкамінь, Сулеков, Барбаков та інші. Найулюбленішим видом страти був постріл з нагана в потилицю. Але й з кулемета розстрілював по три десятки за раз, і шашкою рубав, і в річці топив. Награбоване потім пропивалося в страшних оргіях. На той час Голікову було 18 років.Тоді ж він отримав своє прізвисько - Гайдар, що на хакаському ("хайдар") означало питання "куди?" Так він питав місцевих, куди скакати, полюючи на невловимих (а потім як з`ясувалося взагалі неіснучих) "бандитів". Його іменем хакаські матері лякали своїх дітей.
Зрештою загін, яким він командував, геть перетворився на банду убивць, гвалтівників, мародерів та п`яниць. Тих своїх підлеглих, хто намагався хоч якось спинити беззаконня, душогуб власноруч розстрілював. Сам він у свої 18 років став закінченим алкоголіком, маючи при цьому важкі психічні розлади. На справжнісіньку звірюку перетворився.Дійшло до того, що чекістське начальство, яке ніколи не страждало на гуманізм, змушене було зняти його з посади та відправити на лікування. Бо сплили численні факти масових убивств ні в чому не винних людей, включно з дітьми. Так у 20 років він вперше опинився у психушці. Зрештою Гайдара зовсім викинути і з армійської служби й він став майже постійним пацієнтом будинків скорботи, не припиняючи при цьому пити. Напади байдужості змінювалися тужливою злобою. Він різав собі вени, бо ночами до нього приходили ті, кого він убив.Але дивним чином цей алкаш, псих, нелюд і недоучка став знаменитим дитячим письменником. Дитячим письменником. Той, хто дітей убивав. У своїх книжках він вчив діточок людяності, патріотизму, ввічливості, чесності. Людина, яка з насолодою убивала бойових товарищів, навчала дітей товариськості. Тип, який майже не мав друзів, навчав міцній дружбі. Хоча...Головна і єдина тема всіх його книжок не це. Головна тема - війна та підготовка до війни. Його книги виховували не дітей - солдат. Які мали з радістю класти свої голови за першою вимогою комуністичної влади. Яким навіть дитинство мати заборонялося - замість цього - підготовка до війни і смерті.Хто з нас у дитинстві не лазив по сусідських садках? Це ж дитинство! У книзі Гайдара "Тимур і його команда" хлопці, які полюбляли зірвати яблук у чужому садку перетворилисмя на справшніх фашистів. Їм протистояв головний герой - Тимур, який замість того щоб відпочивати влітку, створює воєнізовану дитячу огранізацію для допомоги мешканцям селища. Але не всім, а лише тим, родичі яких служать в Червоній Армії. Такі ось книжки писалися. "Р.В.С", "Судба барабанщика", "Школа", "Дальние страны", "Чук и Гек", "Сказка о Военной тайне, о Мальчише-Кибальчише и его твердом слове" - вся ця пропаганда для молодшого і середнього шкільного віку писалося у короткі періоди між лютими запоями.Але Гайдер і його книжки були дуже потрібні комуністичній пропаганді. Тому він мав від влади все: гроші, квартири, дачі, премії, мільйонні наклади. До слова - був страшним українофобом. Усією душею ненавидів саму українську землю та її мову...
Помер Гайдар в улюблений для себе спосіб - на війні, від кулі. Все рвався в бойову частину, але медкомісія не дозволяла. Тому заручився підтримкою газети "Комсомольська правда" й пішов на війну кореспондентом. З групою червоноармійців потрапив в оточення. Загинув дуже цікаво. Черворноармійцям, які переховувалися в лісі біля села Лепляво Черкаської області, дуже кортіло їсти. Тож вони внадилися грабувати місцеве населення. Особливо подобалося "розводити" на хліб та картоплю місцевого шляхового обхідника на залізниці - той жив наодинці. Очевидно, мужику набридло, що до нього мало не щоночі шастає "захисник" з відром, забираючи й без того скромні запаси на зиму, і він поскаржився німцям. Ті поставили в засідку мотоцикл з кулеметом. Аркадій Петрович Гайдар загинув рано врані 26 жовтня 1941 року так, як і починав своє доросле життя - при спробі пограбування. В руках його в останню мить було порожнє відро...
Якщо ви гадаєте, що це лише розповідь про одного конкретного негідника - це не так. Серед більшовиків подібних було безліч. І головне: вони не бачили нічого поганого в тому, щоб перетворювати дітей на убивць. Вони це перетворили на державну політику...
Павло Бондаренко

#психологія
Улюблена казка.
Це цікава проєктивно-діагностична вправа, яка допомагає побачити наші глибинні, дитячі, іноді дуже несподівані бажання й прагнення.

Спробуйте виконати її самостійно:
🔸 Яку казку (або фільм) я обираю?
🔸 З ким із персонажів я себе ототожнюю?
🔸 Чим моя реальність схожа на цей сюжет?
🔸 Що з цієї історії я хотів(ла) б привнести у своє життя?

Такі прості запитання здатні відкрити важливі внутрішні сенси

#думки
Є така східна приказка: "З глека в чашку можна налити те, що в ньому було. Тобто якщо там вода, а тобі хочеться щоб лилося вино, одного бажання буде мало… Так і з людьми, ти даремно часом чекаєш від людини якихось вчинків, а він просто наповнений не тим вмістом, щоб виправдати твої очікування…….

🌿 Привіт. Мене звати Покахонтас. У дитинстві я часто сиділа під деревами й слухала, як шумить листя. Тоді мені здавалося, що вони шепочуть між собою. А тепер я знаю — це не просто казка. Дерева справді можуть "розмовляти". І ось як це працює. 🌳✨

Під землею коріння дерев з’єднане з грибницею — мережею, яку вчені називають "деревним інтернетом" або мікоризною мережею. Через цю мережу дерева обмінюються речовинами: передають одна одній воду, поживні речовини, а ще — сигнали про небезпеку.

🌲 Наприклад, якщо якесь дерево зазнає атаки комах, воно може "попередити" сусідів, і ті почнуть виробляти гіркі речовини, щоб відлякати шкідників.
🌳 Деякі дерева навіть "підгодовують" своїх родичів або молоді паростки, якщо ті слабкі.

🌾 У лісі панує не конкуренція, а взаємопідтримка. Іноді, щоб почути ці голоси, потрібно просто зупинитися й слухати. Бо природа говорить постійно — мовою, яку ми лише вчимося розуміти.

З повагою до кожного листка — ваша Покахонтас 🍃

#fan_art #супер_порада #супер_факт

#оповідання
Колись давно, серед безкраїх степів і лісів, народилася Мова. Вона співала колискові дитині в хаті з глиняною піччю, шепотіла молитви в дерев’яному храмі, гукала пісню козака в полі бою.

Її не раз намагалися змусити мовчати. Її забороняли в школах, ховали з книжок, зганяли зі сцени.
— Замовкни, — казали їй.
— Тебе ніхто не зрозуміє, — кепкували.
— Ти — сільська, — зневажали.

Але Мова не зникла. Бо жила в піснях бабусі, у вишиванках, у молитвах дідуся, у казках, які мати розповідала дитині перед сном.

Одного дня, малий хлопчик, що чув удома Мову, але соромився говорити нею на вулиці, знайшов стару книжку у підвалі школи. Вона була потріпана, з жовтими сторінками, але рідною.
Він прочитав один вірш. Потім другий. Потім — вголос.

І Мова усміхнулась.

Бо кожного разу, коли хтось говорить нею з любов’ю — вона воскресає. І знову стає сильною.

🌸 Перші сакури вже розквітають у парку «Кіото»

Це справжня японська казка посеред Києва.

📸 marina_kyiv
#Новини_Україна #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news

#поезія
Без любові не можна жити,
Треба всім вона з юних літ.
Без любові зав’януть квіти,
Стане сірим безликим світ.
Без любові загине казка
І душа не злетить до зір.
Доброта пропаде і ласка,
Стане сірим усе, повір.
Без любові душа зміліє,
Зникне усмішка на вустах.
Навіть білий сніжок посіріє,
І людину огорне страх.
Без любові не можна жити.
Хай у серці вона горить.
Хай душа ваша вміє любити,
Бо любити — це значить жить!

Надія Красоткіна

#поезія
І все ж до тебе я колись прийду,
Не знаю ще коли і де це буде.
Та я тебе і між зірок знайду,
Можливо все - коли ти серцем любиш.

Настане час і я тобі скажу,
Усі слова, що ніжністю политі.
Я їх для тебе вірно збережу,
І подарую, як найкращі квіти.

З тобою ми зустрінемось, повір,
Якщо не на землі, то десь під небом.
Де місяць залицяється до зір,
Де не боятимусь сказати все, що треба.

Ти лиш зумій мене впізнати серед всіх,
Не помились, будь ласка, це важливо.
Моя підказка - це мій щирий сміх,
Впізнай мене і будемо щасливі..

Віта Ігнатко

#раптовий_кіноквіз #Коло_Кіно

1 травня у кіно стартує прокат "Громовержців*", де ми побачимо нестандартну команду аутсайдерів, яким доведеться рятувати світ від капець якої великої загрози. Такої, що і Месників було б не соромно виставити.

А героїв, як-то кажуть, треба знати в обличчя. Тож питання -

P. S. У трейлері є підказка)
https://www.youtube.com/watch?v=thVWxy8oqCc

#поезія
Посіяла людям
літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
і стала замисленим полем,
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

Борис Олійник