БЕЗСИЛА СМЕРТЬ, ДЕ ДУХ НЕ ГАСНЕ

Прийде́ весна і зацвітуть каштани,
Птахи верну́ться з вирію назад
Ще й час мине, та не заго́їть рани,
Які зробив героїв тілопад.

Додався біль до всьо́го й за цивільних,
Кому́ потвора загасив свічу́,
Ми – нація нескорених і вільних.
До ПЕРЕМОГИ подумки лечу.

Лечу туди, де небо стане чистим,
Де не здригнеться від ракет земля,
Де кожен ранок росяним намистом
Прикрасить наші спалені поля́.

Ми збережемо пам’ять поіменно —
У кожнім слові, в кожному рядку,
Тримаємо свій стяг благословенно,
Карбуємо історію таку.

Бо смерть безсила там, де дух не гасне,
Де крізь вогонь пробилася любов.
Зійде́ зоря над ворогом нещасна,
А ми життя продовжим без оков.

Ми зможем збудувати знову хату,
Життя пове́рнем в знищені міста́.
Не вздріє ворог неньку розіп'я́ту,
Бо в нашім серці – правдонька свята́.

Нас кличуть всіх життєвії дороги,
Веду́ть загиблих ду́ші до мети,
Торуєм шлях усі до Перемоги,
Й життя благаєм Бога берегти.

В очах засяє радістю надія,
Затягнуться і рани, і рубці,
Здійсни́ться наша заповітна мрія –
Пред світом ми в звитя́жному вінці.

02.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026

Пустеля

До того я знав її лише з книжок, фільмів і чужих красивих слів. Там завжди були золоті бархани, романтика мандрів, каравани під зорями й мудрі старці в білому одязі.
Реальність виявилася іншою.
Сухе повітря різало горло. Пісок ліз у взуття, очі й думки. Сонце висіло над головою, мов розпечений цвях, забитий у небо.
І найгірше — там майже нічого не було.
Ні дерев. Ні річок. Ні тіні.
Лише вітер і безкінечний пісок.

Я йшов разом із караваном уже третій день і починав ненавидіти це місце.
Провідник, старий араб на ім’я Салім, помітив мій стан ще зранку.
— Ти дивишся на пустелю неправильно, — сказав він.
Я витер піт із чола.
— А як на неї ще можна дивитися? Тут же нічого нема.
Він усміхнувся. Спокійно. Наче чув це сотні разів.
— Красоти в пустелі нема, красота — в душі араба.
Я тоді лише фиркнув.
Мені здалося, що це одна з тих красивих східних фраз, які добре звучать біля вогнища, але нічого не означають.

Удень спека стала нестерпною.
Я мовчав, економлячи сили. Верблюди ступали повільно, ніби сам час тут ледве рухався.
І раптом я помітив дивну річ: Салім не виглядав виснаженим.
Він дивився навколо так, ніби бачив сад.
Іноді усміхався. Іноді щось тихо наспівував.

Увечері ми зупинилися серед барханів.
Небо над пустелею вночі було страшенно великим.
Не красивим. Саме великим.
Таким великим, що поряд із ним людина почувалася піщинкою.
Ми сиділи біля маленького вогню. Я мовчав. Салім варив чай.
— Ти все ще не бачиш, — сказав він.
— Чого?
Він обвів рукою темряву навколо.
— Життя.
Я засміявся.
— Тут?
— Саме тут.
Він налив мені чаю.
— Людина з міста шукає красу очима. Тому їй потрібні великі будинки, яскраві вивіски, багато світла й шуму. Але пустеля забирає все зайве. Тут нічого не лишається, крім тебе самого.
Я слухав мовчки.
Вогонь тріщав. Вітер ніс пісок. Десь далеко фиркав верблюд.
— І що в цьому красивого? — запитав я.
Салім довго дивився на зорі.
— Якщо в душі людини порожньо, пустеля її зламає. Але якщо в душі є світло — пустеля покаже його.

Тієї ночі я майже не спав.
Лежав на холодному піску й дивився в небо.
Без телефону. Без новин. Без міського шуму.
І раптом помітив, який галас постійно жив у мені самому.
Тривоги. Поспіх. Злість. Страх щось не встигнути.
У місті я тікав від цього шуму, забиваючи його роботою, музикою, людьми.
А тут тікати було нікуди.
Пустеля залишила мене наодинці із собою.

Наступного дня ми рушили далі.
І щось почало змінюватися.
Я раптом помітив, як красиво вітер малює хвилі на піску. Як мовчить горизонт. Як змінюється колір неба перед заходом сонця. Як тихо рухається караван, ніби пливе морем.
Пустеля не стала іншою.
І я не став романтиком.
Просто всередині мене щось стихло.

Увечері Салім знову налив чай.
— Тепер бачиш? — запитав він.
Я подивився навколо.
Темрява. Пісок. Зорі. Вогонь.
І дивний спокій, якого я не відчував роками.
Я усміхнувся.
— Тепер трохи бачу.
Старий кивнув.
— Пустеля не має власної краси. Вона лише дзеркало. Що людина носить у душі — те й побачить.

Тоді я зрозумів: найгірше місце на землі — не пустеля.
А порожня людина.

🇺🇦🇱🇻 У Латвії висадили перший закордонний "Ліс пам’яті" на честь полеглих українських воїнів-лісівників.

2 тисячі сосен висадили поблизу Кампаркалнса у Талсінському краї. Кожне дерево символізує памʼять про майже 200 працівників ДП "Ліси України", які віддали життя за свободу країни. Встановили також памʼятний знак.

🌳Участь узяли українські та латвійські фахівці. Ця локація стала першим міжнародним майданчиком проєкту. Дотепер «Ліси памʼяті» існували лише в Україні. Нині їх вже близько 50 у різних регіонах.

Водночас латвійські партнери передали сім автобусів для підрозділів ЗСУ, у яких служать лісівники.

❗️ Підписано наказ про обов’язкову ротацію військових на фронті для збереження життя і здоров’я, — Олександр Сирський.

🔴Перебування на позиціях до 2 місяців, далі обов’язкова ротація не пізніше ніж за місяць
🔴Ротації планують заздалегідь з урахуванням ситуації та ресурсів.
🔴Контроль жорсткий, за порушення передбачена відповідальність
🔴Наказ обов’язковий для всіх підрозділів на передовій
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

👵✈️Завела закордонний паспорт у 100 років!

Після сотні життя тільки починається - вирішила літня Донеччанка Олександра Іванівна і прийшла до Словʼянського відділу міграційної служби зробити перший у житті закордонний паспорт. 👏🏻

Її дебютною подорожжю стане вояж по Європі - для відпочинку та відвідин своєї онучки.

Я – НЕ ПРОРОК

Я – не пророк, та сни мої́ пророчі,
Ракети бачу, що вві сні летять,
Війна щоразу дивиться у очі,
Взяла́ся нечисть нас щодня вбивать.

Я – не пророк, та як у сон загляну,
То серце застиває не на мить,
Ні в ко́го з нас нема того́ жупану,
Що міг би від убивць нас захисти́ть.

Я – не пророк, ніщо не пророкую,
І не беру́ся щось пророкувать,
Але біду щоразу серцем чую,
Й доводиться нам крівцю проливать.

Я – не пророк, та сни щоразу бачу:
До нас летить убивче все сміття,
Прокинувшись – молю́ся я і плачу,
Бо ворог губить знов людські життя.

Я – не пророк й не можу зупинити,
Хоча вві сні торкаюся ракет,
Але безсила з ними щось зробити…
Нехай Госпо́дь від них подасть нам щит.

Я – не пророк, та сни мої́ пророчі,
Але молю, щоб мотлох нас минав,
Та далі сни ідуть, як поторочі…
Щоб мотлохом нас вбивця не торкав!

10.11.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1051179

КАМІНЬ І КРИЦЯ

Ще скільки всім нам бути в гаратанні?
Ще скільки нам палати у вогні?
Давно ми є уже на виживанні,
Та зди́хілю немає сатані.

Снагу́ життя він нашу взявся пити,
Убити хоче мрії і пісні,
Ми молимось щоб вижити і жити
У цій страшній, жорстокій цій війні.

Ми, наче камінь, час який шліфує,
Ми, наче криця, запхана в вогонь,
І світ, на жаль, нікого з нас не чує,
А ми втрачаєм і синів, і донь.

Коли вже стихне вража канонада,
Зітхне земля, обтру́ситься від зла,
Потвора щезне, щезне всюди зрада,
Згорить у пеклі, звідки і прийшла?

Щоб ми звели́ вже сті́ни но́вих храмів,
Засіяли всі спалені поля́,
Заго́їлись рубці́ глибоких шрамів,
Що маєм ми і збо́лена земля.

Бо корінь наш у пра́ведній основі,
Його не вирве люта чужина́,
Ми ви́стоїмо в вірі та любові,
Яка сильніша, аніж ця війна.

Розповімо ми дітям та онукам,
Як ми ішли крізь пекло до мети,
Як ми пройшли і страх, і біль, і му́ки,
Щоб дух свобо́ди вічно берегти.

Цієї миті скільки нам чекати?
І кров’ю митись скільки ще? Скажіть!
І скільки нам ще го́лови складати?
Коли скінчи́ться ця війна століть?

01.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1061589

ДО ЦЬОГО ЩЕ ДОЖИТИ ТРЕБА

Небезпека вже минула,
Та до ранку ого-го!
Нас потвора не забула…
Чого́ йде до нас? Чого́?

Що їй треба в цьо́му світі?
Чом несе лишень пітьму́?
Хочем тільки в МИРІ жити –
Не в жахіттях і диму́.

Всюди страх і люті звуки,
Та ми вистоїм в борні,
У молитві зводим ру́ки
В ці страшні буремні дні.

Правда в нас, як сонце ясне,
Ворог згине, наче дим,
Віра в серці не погасне –
Ми із Господом святим.

Ми пройде́мо крізь страждання,
Крізь руїни і біду,
Та прийде́ нове́ світання,
Й світло виведе в саду́.

І розквітнуть наші луки,
Заспіває рідний край,
Згоять землю діти й внуки,
Ми спечемо коровай.

Хай потвора щезне в тіні,
Хай розсиплеться, як прах,
Ми з Вкраїно єдині –
Переможем вічний жах.

Та до цьо́го ще дожити,
Пекло нам усе пройти,
Будем Господа молити,
Щоб життя нам зберегти.
01.02.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1056527

НЕБЕЗПЕКА І НЕЗЛАМНИЙ ДУХ

Знов рівень небезпеки в нас високий,
Нам кажуть прямувати в укриття,
І вибух вже луна неодинокий…
Аби зберіг Всевишній нам життя.

Тримаємось за віру і за ру́ки,
В молитві тихій кожен б’ється пульс.
Крізь ці тривожні і важкі розпуки
Я защораз до ПЕРЕМОГИ рвусь.

Нехай затихне гуркіт над містами,
І тиша, й спокій ве́рнеться в буття,
Щоб перемога світла бу́ла з нами,
І щоб беріг Всевишній нам життя.

Настане день – розсіються тумани,
Зітре́мо сльо́зи з втомлених облич,
Загоїть час болючий шрам від рани,
І відгукне́ться світлом темна ніч.

Ми віримо, що в нас настане тиша,
Здригатися не будем від тривог,
Ми дочекаєм – ворог нас зали́шить,
Не буде більше в нас пересторог.

Ми відбудуєм кожен дім й хатину,
Під мирним небом колос зро́дить знов,
У засвіти ніхто більш не полине…
То ж молимо, щоб мирний час прийшов.

І тиша в нас лунатиме щомиті,
Не буде більш ворожих канонад,
Ми вірою на краще всі сповиті,
Під мирним небом забуяє сад.

Розквітне край у променях весняних,
Де кожен подих — вільний і живий,
Та поки що сигнал цей окаянний…
Вкраїни дух — незламний і палкий.

25.01.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1056054

Кажуть, нас створив Бог, — насправді це ми його створили. Створили для того, аби у щось вірити. Нам потрібно обманювати себе. Ми навіть самостверджуємося через інших. Ми переконані, що відхилення від норм — безумство. От тільки саме навіжені щасливі по-справжньому.
Ми — візуальне суспільство. Нам простіше сприйняти все органами чуття, а не розумом. Ми завжди за все платимо, і не обов’язково грішми. Ми проживаємо життя в кредит і нівелюємо норми моралі. Заперечуємо чужий світогляд і аналізуємо інших відповідно до власного прототипу. Наше життя — суцільний бульвар! Ми пропагуємо гомосексуалізм, забороняємо суїцид і абсолютно все зводимо до того, як заробляємо на життя. Ми — заручники колової системи: Гроші — Влада — Секс — Соціальність. Ми всі схибили. Створили комфорт, друже, який, не сумнівайся, врешті-решт нас уб’є. Тільки знаєш, у чому проблема? Ці всі речі — віртуальні, а матеріальні — саме час і смерть. Втеча, мій друже, втеча — єдине спасіння!
— І як вижити в такому світі? — я вперше звернувся іронічно.
— У житті не так багато істин, — цілком серйозно вів далі чоловік. — Ніколи ні до чого не прив’язуйся. Особливо — до іншої людини. Не довіряй людям, ще більше не довіряй собі. Висміюй стереотипи та встановлюй власні правила. Навчись говорити «НІ». Ніколи не піддавайся на провокації. Навчись контролювати емоції. Бо той, хто вміє керувати емоціями, керує життям. Ніколи не реагуй на образи! Відштовхуйся від свого ставлення до події, а не людського вчинку. Його вже не зміниш, а свої уроки із цього завжди можна почерпнути. Не стався до життя надто серйозно, не сковуй себе обов’язками. Менше думай. Більше живи. І головне — ніколи не плануй майбутнє.

#уривокзкниги "Тіні наших побачень"
І. Байдак

#ІванБайдак #Тінінашихпобачень #сучукрліт #сучасналітература #українськалітература #щочитати #саморелакс #саморефлексія #длянатхнення #роздуми #творчість #гроші #релігія #цінності #довіра #віра #вибір #життя #філософія #філософіяжиття