Гасло «Слава Україні!» має довшу історію, ніж може здаватися. Його перші зафіксовані вживання належать до кінця XIX — початку XX століття, зокрема в середовищі українських студентських громад. Тоді воно не мало сталої відповіді: використовували варіанти на кшталт «По всій землі слава» або «Слава навіки». У 1917 році гасло набуває ширшого поширення. Воно з’являється в пресі, зокрема у вірші Григорія Чупринки, опублікованому в газеті «Нова Рада», а також входить у пісенну традицію завдяки музиці Кирила Стеценка. У цей період його активно використовують під час мітингів і в середовищі українських військових формувань. 📌 19 квітня 1920 року гасло отримало офіційне закріплення в армії УНР. Наказом генерала Михайла Омеляновича-Павленка було визначено відповідь «Слава Україні» як форму реагування на вітання і подяку. У 1930–40-х роках формується варіант «Слава Україні — Героям слава», який поширюється в середовищі ОУН та УПА. У радянський період гасло було заборонене і витіснене з публічного простору, однак зберігалося в діаспорі та приватному вжитку. Наприкінці 1980-х років воно повертається в Україну разом із національним відродженням і знову стає публічним. У 2018 році «Слава Україні — Героям слава» офіційно затверджене як військове вітання Збройних сил України та Національної поліції. Таким чином, це гасло пройшло шлях від неформального студентського привітання до офіційного державного символу.

Вітаю, друзі. Вийшла моя шоста електронна збірка віршів під назвою «Сонет». До неї увійшли, як завжди, 100 творів. Тут я свідомо відмовився від суворих канонів написання класичного сонета і «ідеальних» класичних структур. У збірці є як сонети, написані класичним ямбом, так і вірші в інших розмірах, де ритм визначався не теорією, а внутрішнім станом. Це спроба знайти форму, яка не обмежувала, а допомагала говорити щиро. Кому цікаво почитати — переходьте за посиланням: https://drive.google.com/file/d/1S00D5QiP7gbAcMj45ebtH0LqFmgFdCQx/view?usp=sharing Дякую за підтримку.

БЕЗЛІЧ Є ВІРШІВ ПРО УКРАЇНУ Безліч є віршів про Україну. Я про неї теж вірші пишу, Бо люблю всім серцем цю країну, Змалечку її в серці ношу. Як можна Україну не любити? Як можна не оспівувать її? Адже на цій святій землі нам жити, І бачить гори і широкії плаї. Люблю цю землю , Богом всім нам дану, Н якій родить хліб у нас святий, Їй віддаю любов свою і шану, І в ній запас добра є золотий. Про Україну пишуть і говорять, Але не в кожного любов до неї є… Навіть чудеса із ненькою ж бо творять, Не дякують , що сонце в нас встає. Свята земля – їй ймення Україна, Вона одна така є на Землі. Люблю її , бо я її дитина, І з нею я на рідному крилі. 11.07.2019 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019

ТИ ПОТРІБНА МЕНІ Ти потрібна мені, і не тільки мені, Багатьом ти потрібна, Вкраїно, Та вісті щоразу я чую сумні, І плач замість пісні скрізь лине. Ти потрібна мені, ти потрібна усім, В крові ти купаєшся, сльози ти рониш, Ти одна дорогенька, вас в світі не сім, Незалежність свою ти борониш. Ти потрібна мені, як скрипці струна, І втратить тебе я боюся, Ти найкраща у світі, така ти одна, За тебе я Богу молюся. Ти потрібна мені, кріпися, прошу, Не смій перед ворогом впасти! Я руки в молитві до неба зношу, Як держава, не смій ти пропасти! Ти потрібна мені у своїй всекрасі, У тебе найкращі світанки. Купайся, благаю, в сріблястій росі, Тебе не руйнують хай танки. Ти потрібна мені, як повітря ковток, Ти потрібна, як мама і тато, Не втрачай, я благаю, землі ні шматок, Тих, що люблять тебе, є багато. Ти потрібна мені, як землиці вода, Як птаху повітря і небо, Тебе, дорогенька, мені дуже шкода, Та благаю, здаватись не треба! Ти потрібно мені, я це щиро кажу, Все життя в моїм серці живеш, Про тебе пісні свої й вірші пишу, Жити й квітнуть надалі ти сили знайдеш. Ти потрібна мені, ти як квітка цвіти, І слово твоє нехай лине, Прикро, що шлях такий мусиш пройти, Та слава твоя не загине! Ти потрібна мені! Ти чуєш мене? І мова твоя хай у світі лунає! Доля щаслива тебе не мине, Серце моє відчуває! 14.01.2020 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2020

Мистецтво — це єдине, що залишається після нас Людське життя — коротке, крихке і часто непомітне в масштабі історії. Ми приходимо у цей світ, переживаємо свої радощі й трагедії, залишаємо сліди у пам’яті близьких — і зникаємо. Але є щось, що здатне пережити час, війни, руйнування і навіть забуття. Це мистецтво. Мистецтво — це не просто картини, книги чи музика. Це спосіб, у який людина фіксує свою присутність у світі. Воно є свідченням того, що ми відчували, про що думали, у що вірили. І саме тому мистецтво стає єдиною формою безсмертя, доступною кожному, хто здатен творити. Подивімося на приклади. Давньоєгипетські піраміди — це не лише архітектурні споруди, а й гігантський акт мистецтва. Вони розповідають про віру в загробне життя, про силу влади і про прагнення людини залишити після себе щось вічне. Імена більшості тих, хто їх будував, давно стерлися, але сама ідея — жити після смерті через створене — залишилася. Або література. Ми не знали особисто авторів, які жили сотні років тому, але їхні слова досі впливають на нас. Вони пережили свої епохи, імперії, навіть мови частково змінилися — але сенси залишилися. Через тексти ми можемо відчути думки людини, яка давно пішла, ніби вона говорить із нами зараз. Живопис — ще один яскравий приклад. Картини можуть пережити покоління і розповідати історії без жодного слова. Вони передають емоції, які не піддаються точному опису: страх, любов, самотність, надію. І що цікаво — кожен глядач бачить у них щось своє, продовжуючи життя твору в новому контексті. Музика ж взагалі виходить за межі часу. Мелодія, створена десятки або сотні років тому, може викликати ті самі емоції сьогодні. Вона не потребує перекладу, не залежить від культури чи мови. Це чиста форма переживання, яка зберігається і передається далі. Навіть у повсякденному житті люди залишають мистецтво, часто цього не усвідомлюючи. Фотографії, щоденники, дописи, малюнки — це теж сліди. Можливо, вони не стануть частиною світової спадщини, але для когось у майбутньому вони будуть безцінними. Вони збережуть голос, який інакше зник би. Особливо це відчутно у часи криз і війни. Коли руйнуються міста і змінюються долі, саме мистецтво фіксує правду моменту. Воно стає свідченням того, що відбувалося, і способом осмислення реальності. Через вірші, картини чи пісні люди не лише переживають біль — вони перетворюють його на щось, що можна передати далі. Мистецтво не гарантує безсмертя імені. Багато творців залишаються невідомими. Але їхні роботи продовжують жити. І в цьому є особлива краса: важливішим стає не те, хто ти був, а те, що ти створив. Тому, коли ми думаємо про те, що залишиться після нас, відповідь проста і водночас глибока. Не слова, сказані в поспіху. Не щоденні турботи. Не навіть матеріальні речі, які з часом зникають. Залишається тільки те, у що ми вклали частину себе — мистецтво. І, можливо, саме в цьому сенс творчості: не просто створювати, а залишати слід, який хтось колись знайде і зрозуміє.

Круїз лайків Круїзний лайнер “Aurora Mare” вирушив у море тихо, мов величезний білий рукопис, що повільно перегортає хвилі. На його борту зібралися двадцять двоє людей, об’єднаних дивною справою: вони були письменниками і поетами. Усі вони потрапили сюди через конкурс на літературному сайті PapirusNet. Умови були прості й спокусливі. Під час двотижневого круїзу кожен учасник мав писати нові твори й викладати їх на PapirusNet. Читачі голосували лайками, коментарями та поширеннями. Хто наприкінці подорожі стане найпопулярнішим, той отримає один мільйон доларів. Спочатку це нагадувало свято слова. На палубах читали вірші під шум хвиль. У каютах народжувалися оповідання. У барі сперечалися про рими, ритм і сенс життя. Але вже на третій день щось змінилося. Письменник на ім’я Марко, автор похмурих детективів, голосно заявив у салоні: — У мене вже п’ять тисяч лайків. Думаю, переможець очевидний. Поетеса Олеся усміхнулася тонко, як лезо: — Лайки нічого не значать. У мене три тисячі коментарів. Люди зі мною розмовляють. Хтось із кутка додав: — А мої тексти вже перепостили сто разів. З того вечора корабель наповнився не словами, а змаганням. Кожен перевіряв статистику щогодини. Дехто майже не виходив із каюти, пишучи нові тексти. Інші нишком дивилися в чужі екрани. На четвертий день зник перший учасник. Поет Тарас. Його каюта була відкрита. На столі лежав ноутбук з незакінченим віршем і сторінка на PapirusNet, де саме зростала кількість лайків. Капітан оголосив, що, мабуть, він випадково впав за борт. Письменники зітхнули… і повернулися до своїх текстів. Наступного дня зникла Олеся. Потім ще один. І ще. Щодня хтось зникав. Паніка повзла кораблем, як чорнильна пляма по паперу. Зрештою залишилося лише семеро. Тоді мовчазний чоловік на ім’я Данило, автор філософських есеїв, сказав: — Це не випадковість. Хтось прибирає конкурентів. Усі мовчки подивилися один на одного. У кожного була причина. Мільйон доларів. Тієї ночі Данило не спав. Він переглядав статистику на PapirusNet. І раптом помітив дивну річ. Усі зниклі автори мали одну спільну деталь. Перед зникненням їхні тексти раптово ставали найпопулярнішими. Але після їхнього зникнення їхні сторінки… продовжували публікувати нові твори. Данило похолов. — Це неможливо… — прошепотів він. Він перевірив IP-адреси. Усі нові тексти публікувалися з корабля. У ту ж мить на його ноутбуці з’явилося повідомлення: > Вітаємо! Ваш новий твір став найпопулярнішим на PapirusNet. Данило не писав жодного нового твору. Сторінка сама відкрилася. На ній був текст. Оповідання. Про круїзний лайнер. Про письменників. Про те, як вони один за одним зникають. І підпис автора: “Колектив PapirusNet” Раптом у коридорі почулися кроки. Данило визирнув. У світлі лампи стояли ті, хто зник раніше. Тарас. Олеся. Інші. Вони дивилися на нього спокійно. — Не хвилюйся, — сказала Олеся. — Ми просто допомагаємо історії стати популярною. — Що… ви робите? Тарас усміхнувся. — PapirusNet вирішив створити найреалістичніший літературний проєкт у світі. — Люди читають історію… — голосують… — і навіть не здогадуються… — …що вона відбувається насправді. Данило відступив. — А переможець? Олеся відповіла тихо: — Переможець буде. — Але щоб історія стала легендою… — вона має мати продовження. Тієї ночі Данило теж зник. А наступного ранку на PapirusNet з’явився новий текст. Назва: “Круїз лайків. Частина друга.” І кількість читачів почала зростати так швидко, наче сам океан гортав сторінки. ... (Далі буде)

Вийшов 14-й альбом пісень на мої вірші. https://youtu.be/_jnRwpXtH1k

Жіноча доля. Оригінальний звук - Андрій Малярик|Вірші

Всесвітній день поезії Поезія є не просто частиною загальносвітової культури, а й одним з геніальних досягнень людства. Особлива енергетика поезії здатна вести за собою, надихати та об’єднувати. Всього кілька поетичних рядків дивним чином можуть передати романтичні почуття та філософські роздуми, радість життя та біль втрат. І байдуже, якою мовою написані талановиті вірші — почуття й емоції, які вони висловлюють, не знають кордонів. З метою пропагування мистецтва поезії серед населення, підтримки мовного різноманіття за допомогою віршів та сприяння дрібним видавництвам ЮНЕСКО встановила Всесвітній день поезії (World Poetry Day), який відзначається щорічно 21 березня.

"Історична подія". Опубліковано новий вірш Ліни Костенко, написаний під час великої війни У день народження Ліни Костенко видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га" оголосило про вихід нової поетичної книжки легендарної авторки. Збірка під назвою "Вітер з Марса" побачить світ у другій половині квітня, а разом із анонсом було оприлюднено один із нових віршів, написаних під час повномасштабної війни. Йдеться про першу за тривалий час публікацію нової поезії Костенко. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе