#поезія #проза Легко писати злі вірші — так багато відтінків у негативу. Так безмежно простору для вигадливої творчості й витончених образ. А ти напиши щось добре і позитивне — скажуть: «попса». Любов нецікава у своїй потужній одноманітності. Але тільки любов, тільки любов врятує... Тільки любов стане ковчегом, який триматиметься на плаву навіть підточений шашелями — не шкода своєї плоті, якщо комусь треба дрібку для того, щоб жити — вистачить запасів її щедрот на кожен прийдешній день. Ти жадаєш любові як хворий булімією, хоче поспіхом хапати яскраві смаки глутамату, і запихати до рота, поки не полізе назад — їжа з чужого холодильника не наситить. Крадене тепло стане жаром, обпікаючи руки, але не розморозить нутро. Без осердя з магми любові сльози застигнуть ожеледдю і стануть власним саркофагом відчуження від справді живих. Тільки любов квітне і шириться, виринаючи трояндою з анахати сліпучим шестикрилим серафимом! Серафимом, що випалить всі нарости, папіломи й бородавки на втомленій твоїй душі. Тільки любов, сестро, тільки любов! Вгамує паводок претензій, що робить лице зморшкуватим від довгого ковзання брудної води, яка лишає розчерки лез. Порізи претензій заживуть, шрами лишаться. Але не болітимуть, сестро, вже не болітимуть! Любов зробить штучне дихання і запустить заклякле у темряві серце. Тільки любов, сестро, тільки любов! Іляна Лисиця

#поезія Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець

#поезія Читаєш поетів, читаєш їх між рядками, Їх долі, їх мрії, їх горе, їх віри і сни, І часом здається вони не старіють з роками, Бо просто в віршах виливають все те, що болить, Бо просто віршами стирають всі рани і втоми, І страх розчиняють у дивних маленьких словах, І знають поети щось більше ніж іншим відомо, І вірять мов діти у те, що існують дива... Читаєш поетів, торкаєшся їхнього світу, І твій стає іншим, Хоч трохи світлішим стає, Бо знаєш, це диво - ті тихі розгублені вірші, От щойно не було, аж раптом беззахисно є... 29.10.2025 Іра Спірідонова

#дати Терентій (Терешко) Макарович Пархоменко (28 жовтня 1872 — 23 травня 1910) — відомий український кобзар із чернігівського Полісся, уродженець села Волосківці (нині Чернігівська область). Він навчався у кобзаря Андрія Гайденка і був талановитим бандуристом, майстром своєї справи. Пархоменко знав вісім дум, історичні пісні про Морозенка, Саву Чалого, а також низку духовних віршів, псальмів і сатиричних пісень, таких як «Хома і Ярема», «Дворянка», «Міщанка», «Теща», а також танці «Козачок», «Дудочка», «Тетяна». У його репертуарі були характерні мелодії, виконані високим голосом із виразною фразировкою, під акомпанемент бандури, яку він тримав між колінами традиційним чернігівським способом. Його бандура мала 6 металевих обтягнутих басів і 14 приструнків на корпусі. Грав переважно двома пальцями правої руки (вказівним і середнім), а ліва рука використовувалася винятково для гри на басах. Пархоменко був сліпим від дитинства, але це не завадило йому стати відомим виконавцем. Його високий рівень виконавської культури оцінювали такі видатні діячі, як Іван Франко, Микола Сумцов, Олена Пчілка та інші. Він мав учнів, серед яких були Михайло Домонтович, Василь Потапенко, та Никон Прудкий. Його мистецтво мало значний вплив на розвиток гри на бандурі в Україні. Помер Терентій Пархоменко 23 травня 1910 року. Під час свого останнього концерту в Умані він зіткнувся з утисками від жандармів, що, ймовірно, сприяло його передчасній смерті

#поезія Вона любила дощ, а дощ любив її… Приходив уночі, сідав на підвіконні, Він знав про неї все, читав її вірші І цілував її простягнуті долоні. Смішний романтик дощ у душу заглядав, Він плакав про своє, у шибку бив щосили. Він знав, що він пропав, і мріяв про одне, Щоби вона його так само полюбила. Вона ділила з ним і радість, і печаль, І сльози під дощем здавалися водою, Котились по лиці, немов гірський кришталь. Їх бережно збирав і забирав з собою. Вона любила дощ, а дощ любив її, Тихенько обіймав її тендітні плечі, Він спокій дарував і мир її душі, Він рятував її від болю й порожнечі. Руслана Василів

#поезія Щось не виходить римувати осінь, Папір відштовхує від себе олівець - Такого з нами не бувало досі, А зараз марно все, все нанівець... Коли гуде "повітряна тривога", Та завмирає вмить серцебиття, Хтось шле молитви, щоб розчулить Бога, Щоб не спинилось у цю мить життя. Не хочу цього бачити та чути, Лякатись жовтня завдяки війні. Але вірші не йдуть до мене в руки - Мабуть що перелякані самі. Не вистачає ні тепла, ні світла... Щоб романтичним вечір довгий став, Я запалю не ліхтаря, а свічку, Наллю вина червоного в бокал. Заплющу очі, заспіваю тихо Романс про осінь - мирну, золоту. Хай обійде наш дім війна і лихо - До миру легко рими підберу... Наталія Рибальська

#поезія Світ надзвичайно широкий має укладисті далі. Від того і перші кроки майже завжди невдалі. Безпомічні вірші перші. Нещасне перше кохання. Немає ніяких звершень, а тільки одні поривання. А потім проходять роки, з’являється стримана сила. Поглянеш – а перші кроки вже й пилом давно притрусило. І смішно тобі, й сердито, і ти забуваєш часто: для того щоб добре ходити, раз десять треба упасти. © Ліна Костенко

#поезія Вона любила дощ, а дощ любив її… Приходив уночі, сідав на підвіконні, Він знав про неї все, читав її вірші І цілував її простягнуті долоні. Смішний романтик дощ у душу заглядав, Він плакав про своє, у шибку бив щосили. Він знав, що він пропав, і мріяв про одне, Щоби вона його так само полюбила. Вона ділила з ним і радість, і печаль, І сльози під дощем здавалися водою, Котились по лиці, немов гірський кришталь. Їх бережно збирав і забирав з собою. Вона любила дощ, а дощ любив її, Тихенько обіймав її тендітні плечі, Він спокій дарував і мир її душі, Він рятував її від болю й порожнечі. Руслана Василів

МІЖ ІНШИМ 🙏 ✍️Ліна Костенко вірші українською

#поезія Ти рвучко відчиняєш двері приватних повідомлень. З ноги. Несеш мені свою втому, проблеми і біль головний. Несеш плітки про тих, з ким я ще не знайома. Сподіваюсь, й не буду. Бо наживо важко сприйматиму стільки бруду. Ти й не вітаєшся навіть, ні "здоров", ні "бувай". Як у тім анекдоті про тещу і чай. Твоє его уперлося в стелю творчих можливостей, а я лише як глядачка важлива. Ти приходиш і топчешся, мені дивно і незрозуміло, чому саме я і чим заслужила. Спостерігаю. Та все, як завжди, В тебе своя маніакальна правда про світ і людей, які нагрішили бути видимими і сильними. Пиши ліпше вірші чи неримоване – ти ж умієш про справжнє. Та ця версія лиш паперова, бо реальне тебе лякає. Ховайся далі. Це й не поезія зовсім, так думки вголос. Всі співпадіння – випадкові. 14.10.2025 Олеся Репа