"Інакша" Вона не така, як інші, мам. Її по-справжньому я кохав. Волосся в неї — хвилі моря, вуста мов макові поля. Та якби ж воля моя, на край світу за нею помчав і усю ласку їй віддав. Якби воля моя, мам... не так склалася доля, а я гадав... будемо мати щасливе життя і разом в один день ми підем в небуття. Я плакав над тілом її не живим, аж рівно два дні, мам. Серце моє, наливалося кров'ю, а я, все ридав і ридав... За які гріхи, Всевишній, ти у мене її відібрав?! Життя жорстоке, але я, попри все, її щиро кохав. Не вберіг я її, мам... ©Есенція Любові •°•°•°•°•°•°•°• 🎧Amory Reel • her garden 😘 Поділись віршем з друзями - це для нас найбільша підтримка! Завжди раді Вас вітати, ©Штукарі

#поезія Перший подих — повітря ковток, Щире слово вуста народили. Спрагло випивши силу Сибіли, Всесвіт щедро дарує квиток В місце спогадів — райський куток, Де кохаються зорі з землею, Легіт пісню їм виє єлейно… Замок вистоїть, хоч і з карток. Шепіт тишу розтрощить ущерть, Знищить сумніви наче закляттям. Голос совісті мовчки заклякне, Щоби вірші плодилися ще. Видих-вдих… І слова пролягли На папері стрункими рядками. Нас минуле навчило з роками, Як віддати метафори в карму Здібним дітям нових поколінь. Ася Ейрена 06.06.2025 Коментар авторки: "Вночі, під час вибухів за вікном, таки дописала вірш, навіяний Фестивалем РІДхрам Поезії, про те, що слова настільки ж важливі, як дихати. Зрештою, дійшла висновку, що слова матимуть продовження в наших дітях — майбутньому України . Колись і я морально дозрію для материнства"

#поезія А ЛІТО ПАХНЕ…. А літо пахне м’ятою…- Травою неприм’ятою, Черешнею…- Суничкою…- Грозою в небесах, Кисленькою порічкою…- Дністром –стрімкою річкою, І присмаком малиновим на всміхнених вустах. Запахне літо вишнями…- Доспілими…- Розкішними… І батьковими грушами, що зкотяться в траву, Любистком і піонами…- Ожиновими гронами, І маками …-Й ромашками, що у букет нарву. Лоскочуть ніздрі пахощі…- Фруктові, ніжні ласощі, Вареннями і джемами запахне в господинь… Грибами липниковими…- Туманами ранковими, П’янить лише так солодко - Поділля неба синь… Від сонця мружусь - кліпаю…- Надихаюся липою, Все місто поглинається в цілющий аромат… І вулиці з каштанами…-З грайливими фонтанами, Стрічають прохолодою усміхнених дівчат. Надихаюся зіллячком…-І чебрецем й васильочком, Що в’яне попід стріхою на лікувальний чай, Запахне абрикосами…- Покосами…-І росами… Рожевими світанками…- Вже завтра зустрічай… Таміла Панасюк

ВІРШІ ЄДНОСТІ Сотні голосів зійшлися в місті, В слові народилася душа, Не лякали їх погані вісті, Світло не загасло у вірша. Серед ночі небо розривали, Та не стихли вірші на вустах. Навіть діти слово підіймали, Міць надії в юних голосах. Кожен вірш, це зброя, що не згине, Всіх єднала сила голосів. І слова летіли в світлі днини, Мов крилатий вир палких віршів. Там, у центрі міста, знов і знову Все текли рядки, мов вічний струм. Не скорити нашу горду мову, Бо вона — єднання наших дум. Ті вірші вплітали шлях в майбутнє, Все звучало як один акорд. Сто поетів, вільні і могутні, Встановили світовий рекорд! Мирослав Манюк 30.05.2025 Вірш написаний з нагоди Міжнародного Фестивалю РІДхрамПОЕЗІЇ, який проходив з 10:00 25 травня до 10:20 26 травня 2025-го у якому взяли участь понад 100 поетів та поетес з усієї України, і які встановили світовий рекорд з читання поезії.

А МИ ЗАКІНЧИМОСЬ А ми закінчимось… ви знайте… Стає нас менше защораз, Орді шляхи не відкривайте, Бо ворог ближче кожен раз. А ми закінчимось, як літо, Ми тут закінчимось колись, Тут не одного з нас вже вбито… Не йдеш на поміч, то молись. А ми закінчимось… Це правда… Й ніхто не йде нас заміни́ть, На захист стати кожен мав би, Аби усім нам далі жить. А ми закінчимось… на фронті, Бо нас неміряно не є, Не видно МИР на горизонті, Ударів ворог завдає. А ми закінчимось, як днина, Яка мина й не поверта, Хтось втратить донечку, хтось – сина, Замовкнуть кожного вуста. А ми закінчимось не вдома, Ми всі закінчимося тут… Зате у вас в домівці втома… Нас на щиті звідсіль везуть. А ми закінчимось… повірте, Не вічні ми… що не кажіть, Аналізуйте все і змірте… Боротись, хлопці, поможіть… 14.06.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1041691

Пісня дня День проходить, мов пісня стара, Тихо з неба — до самого згасу. На вулицях — світла і тіней гра, Земля застелилася — як в окрасу. Все затихає, і вітру нема, Навіть годинник ледь чутно співає. Місто в тумані, ніч — як зима, Зірка над дахом тремтить і згасає. Думки розчиняються в тиші нічній, Слова не народжуються вуста́ми. Усі клопоти — десь у пітьмі, І серце не хоче бути між снами. Десять, одинадцять… і вже — дванадцять, Північ пробила — день вмів прощатися. І знову — тиша. І знов — темнота. День минув, мов пісня… стара.

#поезія ЧЕРВЕНЬ Він пахне любиском і м'ятою з поля.. Лілеї в'ються до ніг. Давно уже знала, що він моя доля.. І в серці любов- оберіг. Ці коси вишневі.. В очах краплі неба.. На личку бурштинки медíв. Для мене нічого більше не треба. В душі моїй спалах вогнів, Я спати не можу.. Все тіло палає. Цей Червень мені наврочúв Такого як він у світі немає! Всю душу мені роз'ятрив. Я піду за ним у ліси аж до краю Ми канемо в ложе із трав.. І дотик його- насолода від раю... Обíйми- відлуння заграв. Медами спиватимем карії ночі.. Цілунком затулим вуста. Я втòплюсь у сині з краплинками очі... Над нами лиш Бог й небеса. Я світ цей забуду і житиму в гáю.. Он там де ліани ростуть. Загублюся з ним в духмянім розмаю, Нехай дні за днями ідуть. --Мій Червню коханий, Вкради мене прошу.. У літню порý запроси. Тобі лиш одному, кохання приношу, Візьми у смерекові сни. Оксана Лесик-Падучак

А МИ ЗАКІНЧИМОСЬ А ми закінчимось… ви знайте… Стає нас менше защораз, Орді шляхи не відкривайте, Бо ворог ближче кожен раз. А ми закінчимось, як літо, Ми тут закінчимось колись, Тут не одного з нас вже вбито… Не йдеш на поміч, то молись. А ми закінчимось… Це правда… Й ніхто не йде нас заміни́ть, На захист стати кожен мав би, Аби усім нам далі жить. А ми закінчимось… на фронті, Бо нас неміряно не є, Не видно МИР на горизонті, Ударів ворог завдає. А ми закінчимось, як днина, Яка мина й не поверта, Хтось втратить донечку, хтось – сина, Замовкнуть кожного вуста. А ми закінчимось не вдома, Ми всі закінчимося тут… Зате у вас в домівці втома… Нас на щиті звідсіль везуть. А ми закінчимось… повірте, Не вічні ми… що не кажіть, Аналізуйте все і змірте… Боротись, хлопці, поможіть… 14.06.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1041691

#поезія Дихаєш? Дихай, а в мене нестача повітря. Клаустрофобія у задзеркаллі подій. Список росте: спотикань, неудач і падінь, Колотих ран, шрамування – від болю похмілля. Голод? Смачного! Твоя діатоніка серця Надто залежна від чинного й чинників зла. Я не тікатиму. Крихтами неприйняття Післяобідні збиратиму рими безмежжя. Спиш? Тоді спи. Це у мене безсоння тривожне. Йду рахувати нічниці у тінях садів, Щоб проросли в альвеоли – пелюсток сліди Зроблять повітря густішим... легені порожні. Тепло? Ти грійся в осонні, розлитому в ріки, Я замерзаю у колах північних широт. Стиглих рецепторів пасма обсипле пилок Вицвілих мрій, що лишились словами з листівки. Спрага? Налий собі дзвону джерельного вдосталь. Зсохлі вуста обпеклися зневодненням душ, Куриться пил серед тріщин у сніжну сльоту І проникає в замерзлі судини та зморшки. Дихаєш? Дихай! За двох і за тисячну парость. Мороком у каламуть я вливатиму біль. В мене нестача повітря! Сьогодні ти – фільтр. У задзеркаллі холоднім невільно лишаюсь. 13.04.2025 16.05.2025 Септіма

#поезія Літо прийшло з відерками малини.. За пазухою материнка і полин.. Розвісило смарагдові гардини.. А серед трав кульбаби коляру цитрин. Рожевопінно мліють чебреці.. Троянди парадуються шовкáми.. Метелики над ними як жреці. Півонії спалахують вогнями. Вишневі кульочки виблискують в садах. Вихлюпує серпанок поміж трáви. Патлата конюшина по шляхах. В суничних барвах сонячні заграви. Акація чарує все довкілля І сипле пелерини до землі.. Джмелі вовтузяться між квітів на похмілля. Псалми читає богомол на вівтарі. Меди стікають між сотами у бутлі.. І дітлахи облизують вуста. Літо пече із полуниці штрудлі.. Ще одне літо...біжать мої літа.