БЛАЖЕНСТВО День згас і ніч упала на вуста, Мов раб торкнувся я тебе поволі. Злітає в небо млосність золота, Роса стікає на сідниці голі. Ти теж торкнулась тиші у пітьмі, Там, де завжди була блаженства зона. Усе завмерло, тільки я в тобі Свій рух робив, тривожив твоє лоно. Крізь сонний шепіт простяглася мить, Де небо гнеться від нічної спраги. Тремтить світанок, місяць ще висить, І мариться в безодні ця наснага. Розкута ніч більш не турбує слух, Вона лише поділить все блакиттю. А ми у танці... ось останній рух... І дух із тілом об'єднались миттю. Усім буттям йдемо з тобою в рай, Де кожна зірка — дотик твого стану І поки ніч не скаже: “Прощавай”, Тебе кохати я не перестану. Мирослав Манюк 28.07.2025

#поезія Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих, Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній. Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати, Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені. Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув. Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко: «‎Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину, Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла»‎. Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці. Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки. Фтизіатри казали: «‎Як хочете жити, шановний, то варто Про спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить»‎. Від іронії кривляться губи старечі: «"‎Як хочете жити..." Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту". Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий, Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ»‎. Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини, Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався. Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримних Струни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях. Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда", Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита. Дід ледь чутно шепоче: «‎Стрімкий ураган ця хвороба огидна... Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром»‎. У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідка Пообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу. Хворий каже: «‎Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав... Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну»‎. Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає, Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення. Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє, У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «‎А дé я???»‎ Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій, За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним. Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі, І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити. *** Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго. Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно... Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина. Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих: «‎Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся – Краще сам...»‎ Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлий Скам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях. Марія Чекарьова 11–15 листопада 2023 року

#поезія Стискаєш руками простір, Вслухаєшся в сни на межі, Зустрінемося о шостій? Пульс шаленіє в душі. Блукають, мов алгоритми, Мільйони людей-мурах, Лягають, мов тіні – рими, Цілунками на вустах. Свобода така недешева, Боже, за що, поясни? Крокую повільно до Шеви, В цвітінні каштанів рясних. У темряві шкіра на дотик – Чистіше, тонкіше, святіш. Люби і цінуй себе доти Всіх нас не поглине тиш. Ховаєш в кишені ночі стоси болючих рядків... Щось у душі шепоче: «Гублюся серед життів...». Все – лиш коди і сигнали, Всесвіт в форматі .exe, Розплющуєш очі у спальні, А світ і досі трясе… Yulia

ГАРМОНІЯ Світло єдиного дня запалало навколо безмежно, Мов би заграви весни, що торкаються серця вустами. Скільки не дай, не згорить ця жаринка добра так бентежно, Серце, що щастям живе, не боїться зимової драми. Руки простерті в пітьмі відгук знайдуть у небі далеко, Вогнище згасне в грозі, та зостанеться іскра у слові. Навіть коли ворожба у повітрі дає небезпеку — Добрість надії завжди виростає у крихтах любові. Щастя, мов стиглий гранат, розділи зерна — кожному стане, Сонце ж не менше дає, в час коли нас по черзі торкає. Вогник у слові живе, у веселощах та у пошані, В згадці, що в серці сидить, світлячком по природі літає. Щастя не просить відплат, витрачає себе обережно, Прагне лише тих широт, де відкрито для нього серденько. Сотні сердець заіскрять від одного заряду безмежно. Радість, мов полум'я, знов виростає доволі швиденько. Доки на світі є той люд, котрий не боїться любові, Доти не гасне свіча наша навіть у чорну годину. Промінь, що з серця іде, він долає похмурість у слові, І повертає нам все єство, що із нас робить людину. Мирослав Манюк 30.07.2025

ПРОМОВА З ПОТОЙБІЧЧЯ ( вустами полеглого героя ) Я бачив те, чого́ вам і не снилось, Я бачив пекло, будучи живим, Та в мить якусь і серце зупинилось, Загашена свіча ординцем тим… Я бачив те, про що вже не сказати, Мої́ вуста наза́вжди вже німі, А йшов я Україну захищати, Бо грати довелося в нас сурмі. Я бачив те, від чо́го крівця стила, Та йшов я в бій, йшов з ворогом на прю, Бо серцю Україна лю́ба й мила, І голову поклав у тім бою́. Я бачив те, чого́ не описати, Немає слів, щоб все розповісти́, І довело́сь життя своє́ віддати, За обрій рано довело́сь піти. Я бачив те, чого не уявити: Страшна реальність в пеклі на землі́… Пішов туди… а так хотілось жити… Тепер моя́ домівка у землі́. Я бачив те, що відбирає мову, Пекельні му́ки довело́сь пройти, Із засвітів кажу́ тепер промову, Бо вже пішов у вічнії світи. 17.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025

#поезія Час розлучання. Черешнями стиглими Ваблять вуста твої — плід заборонений. Знаю: невчасно... Нічого не встигли ми. Бога за тебе благаю: "Боронь його". Погляд у тебе із криги блакитної. Холодом віє. Всміхаєшся стримано. Згадки залишаться... Як попалити їх? Кажеш: "Спекотно". Чому ж мені зимно так? Стукає серце глухими акордами. Сонце сховалося — мáбуть, для зливи мить. Нащо вдавали байдужість погордливо... Дивні... Могли ж бути разом щасливими... © Марія Чекарьова травень 2022 року

#поезія Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза, Найнікчемніші дурні вельможні, Найпідліша брехлива сльоза. Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста. Найчистіша душа незрадлива, Найскладніша людина проста. Але правди в брехні не розмішуй, Не ганьби все підряд без пуття, Бо на світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя. Василь Симоненко

МОВЧАННЯ Змалку флюїди мовчать, навіть коли гуде грім, Злим язикам не влучать, де мовчазний гострокіл. Втомлено світ зазирне в очі що сховані в дим, Я не для всіх, я один — це мій потужний поділ. Кожне ім'я на вустах буде бентежить мене, Ніби ярлик на душі, ніби як пастка для мрій. Тиша не слабкість моя, а обладунок, що гне, Бути прозорим для всіх, це ризик вельми значний. Світ не питає, чиє, хоче набити мішок Лайками, брудом, лайном, щоби був файний сюжет. Та я мовчу, наче риф, бо не для мене цей шок, Знайдеш мене не в житті, мій дім тепер — Інтернет. Варто мовчати, коли сильним є слово твоє. Варто тікати, якщо хочеш як менше розмов. Знати усе — то не як зблизитись з кимось іще, Мовчки іти — це закон, голос тримати для мов. Мирослав Манюк 03.08.2025

#поезія БЛАЖЕНСТВО День згас і ніч упала на вуста, Мов раб торкнувся я тебе поволі. Злітає в небо млосність золота, Роса стікає на сідниці голі. Ти теж торкнулась тиші у пітьмі, Там, де завжди була блаженства зона. Усе завмерло, тільки я в тобі Свій рух робив, тривожив твоє лоно. Крізь сонний шепіт простяглася мить, Де небо гнеться від нічної спраги. Тремтить світанок, місяць ще висить, І мариться в безодні ця наснага. Розкута ніч більш не турбує слух, Вона лише поділить все блакиттю. А ми у танці... ось останній рух... І дух із тілом об'єднались миттю. Усім буттям йдемо з тобою в рай, Де кожна зірка — дотик твого стану І поки ніч не скаже: “Прощавай”, Тебе кохати я не перестану. Мирослав Манюк 28.07.2025

#поезія Біжить засмагле Літо стежиною по полю, де крутить вуса жито, на варті - вряд тополі. Волошки синьоокі між жита виглядають. Порушуючи спокій, щось вітер тарабанить. У голубій сорочці гуляє льон по полю, і гречка у рядочках свою чекає долю. З-під жовтих капелюшків соняхи моргають й, піднявши личко вгору, на сонці загорають. А на баштані - свято! Солодка літня мрія - кавунчики пузаті чекають при надії. Від поля та й до річки вузенька стежка в'ється. Біжить спекотне Літо, радіє і сміється. Ставши в танок, ромашки Літечку моргають, вуста розкрили маки й, мов вогники, палають. Духмяні трави й квіти прикрасили дорогу... А нам би в мирі жити й здобути Перемогу... Тетяна Зензерова.