#поезія Ми так і не з’їздили влітку в Одесу, На мапі стерлись маршрути, адреси. І вже не мурчить за вікном старий мотик — Ти не чекаєш на лавці навпроти. Порвалось намисто із перлів та нервів, Серпень зламав все, що створював червень. Ти назáвжди пішов, зоставивши дещо: Спогадів ящик, обмотаний стрейчем. У ньому лишились образи і чвари, Маніпуляції — пишності драми, Взаємні заяви, що ми таки різні, Як срібло й латунь, як хаскі і грізлі. Скриня зі спогадів скоро ляже на дно, Хоч в ній під завʼязку набите лай**. Чи був ти моїм і чи була я твоя? (Питання банальне, як рима на «-ття») Між громом і тишею виберу друге, На березі сяду з келихом брюту І вип’ю за те, що скінчилась ця п’єса. Я наодинці. Щаслива. В Одесі. Поліна Шишлевська

#ШІ #Кіберпанк_Нуар Неоновий Шифр Дощ ніколи не припинявся в Новому Сеулі. Він був вічним пульсом цього міста-гіганта, що відбивався у мільйонах неонових вивісок, розмиваючи реальність до психоделічного глітча. Рін жив у цьому нескінченному потоці світла й води, але відчував себе чужинцем. Йому було двадцять три, і він був художником. Не тим, хто створює ідеальні голографічні рендери для корпорацій, а тим, хто малює на фасадах їхніх надто чистих світів. Він був графіті-хакером, чиї творіння намагалися розірвати павутину цифрового контролю. Його квартира-студія на тридцять сьомому поверсі на околиці району Каннам була оазою аналогового хаосу серед цифрового порядку. Стіни завішані ескізами, балончики з фарбою, що пахли свободою, стояли поруч із моніторами, які показували лише "шум" – візуальні спотворення, які ніхто не бачив. А Рін бачив. Він мав рідкісну здатність розрізняти мерехтіння прихованих кодів у рекламі, що неслася з кожного екрана, з кожної блискучої вітрини. Для звичайних громадян це була просто яскрава картинка, що навіювала спокій, бажання, щастя. Для Ріна це був цифровий в’язничний мур. «Вони продають тобі не продукт, а емоцію, — часто бурмотів він собі, дивлячись на гігантський голографічний білборд, де ідеальна родина посміхалася з екрана 24/7. — І цю емоцію вони контролюють». Одного вечора, коли дощ був особливо густим, Рін вирішив кинути виклик самій "OmniCorp" — мегакорпорації, яка володіла майже всіма медіаресурсами міста. Його ціль: їхній 200-поверховий хмарочос, фасад якого був суцільним екраном, що транслював рекламу їхнього нового "нейро-стабілізатора" — таблетки для ідеального настрою. Рін, схований у темному плащі, піднявся на сусідній дах. Серце шалено колотилося в грудях. Це не було просто малювання; це був цифровий балет між його пульсуючим "я" та холодним "вони". Він під'єднав свій портативний проектор до центральної мережі будівлі через складний, давно створений вірус, і почав працювати. Його руки рухалися в танці з клавіатурою, завантажуючи не просто зображення, а складний візерунок з візуальних кодів. Він змішував старі символи протесту з новими, власноруч написаними алгоритмами, які мали лише "зашуміти" ідеальну картинку, створити ефект глітча, що змусив би людей звернути увагу. Але цієї ночі щось пішло не так. Або ж, навпаки, спрацювало надто добре. Він відчув дивний, непереборний потяг, коли останні лінії коду витанцьовували на фасаді. Це був не просто візерунок. Це була мелодія для очей, яку він сам до кінця не розумів. Наступного ранку Новий Сеул гудів. Дощ продовжував падати, але місто більше не було тим самим. Новини, що транслювалися з усіх екранів, повідомляли про масові збої в поведінці офісних працівників "OmniCorp". «Сьогодні вранці сотні співробітників "OmniCorp" без жодних причин почали... нелогічно поводитися», — пафосно звітувала голографічна ведуча новин, її обличчя виражало ідеальний шок. — «Один старший менеджер вибухнув сміхом під час важливої презентації. Інша співробітниця розплакалася під час обідньої перерви, розповідаючи про сумну долю самотнього кота. Найдивніше: деякі почали пригощати колег нелегальною вуличною їжею, яку вони зазвичай обходять десятою дорогою. Фахівці "OmniCorp" поки що не можуть пояснити феномен». Рін бачив свій "глітч" на екранах новин. Його візерунок, що вчора вночі розтікся по фасаду хмарочоса, тепер мерехтів на усіх вторинних екранах міста. Це був не просто баг. Це був "код, що змінює свідомість". Його мистецтво отримало непередбачувану силу, і ця думка, як неоновий спалах, пронизала його до самого серця. Він був художником, а не сапером, який підриває свідомість. Відчуття відповідальності було важким, наче дощова хмара. Полювання почалося одразу. "OmniCorp" не прощала таких художніх витівок. Поліція корпоративної безпеки, або як її називали на вулицях — "Голографічні Пси", почала прочісувати нетрі. Одного вечора, коли Рін закрився у своїй студії, на його прихований комунікатор прийшло зашифроване повідомлення. Голос був жіночим, низьким, з нотками металу, але не позбавленим чуттєвості. — Привіт, художнику. Мене звати Ліна. Я знаю, що це ти створив "Великий Глітч". І я знаю, що ти бачиш "шум", як ніхто інший. Рін відчув, як по спині пробіг холодний струм. — Хто ти? — прошепотів він, стискаючи холодну кружку з напоєм. — Я та, хто хоче використати твій талант не для сміху, а для свободи. Корпорації контролюють наш мозок, Рін. Твій код — це їхній найбільший страх. Ліна була дівчиною-хакеркою, чиє ім'я було відоме лише у вузьких колах цифрового підпілля. Її репутація журналістки-розслідувачки, яка викривала корпоративні махінації, була майже легендарною. Вона з'явилася у його студії наступної ночі, обгорнута у темний плащ, її обличчя було різким і красивим, освітленим лише блиском її власних екранів, які мерехтіли під одягом. — Твій код не просто викликає випадкові емоції, — пояснила вона, пробігаючись пальцями по його ескізах. — Він руйнує шаблони. Він змушує нейронні зв'язки шукати непрограмні шляхи. Це хаос, так. Але і можливість. Рін відчув, як у ньому борються художник і анархіст. Він був художником, а не зброєю. Його код викликав неконтрольовані зміни, він це бачив. Він боявся своєї сили. Чи мав він право використовувати її для масової маніпуляції, навіть якщо це було заради "звільнення"? — Ми не можемо просто кинути цей код у мережу, Ліно. Це як кинути гранату в натовп, сподіваючись, що вона вибухне лише у "поганих" людей, — сказав він, його голос звучав важко. — Це неконтрольовано. Вони почали працювати разом у його студії, намагаючись зрозуміти та контролювати "Шифр". Рін малював, Ліна аналізувала. Вони виявили, що код був дійсно непередбачуваним: він міг викликати сміх, сльози, параною, а іноді — навіть тимчасове просвітлення, відчуття істини, яке швидко зникало, наче ранковий туман. Це не була зброя маніпуляції; це було дзеркало внутрішнього хаосу, прихованого у кожній людині. «Це не ліки, Ліно, — сказав Рін. — Це лише діагностика». "Голографічні Пси" наближалися. Їхні дронів-розвідники патрулювали небо, їхні агенти прочісували райони. "OmniCorp" був на крок від них. Однієї ночі, коли Рін і Ліна працювали над модифікацією коду, їхнє місцезнаходження було викрито. Сигнали тривоги завивали, неон миготів, як скажений. Вони опинилися в пастці в одному з величезних рекламних тунелів, що пронизували місто. Звідусіль насувалися дронів з електрошокерами та корпоративні охоронці. На кінцевому екрані тунелю, куди вони бігли, з'явилося обличчя голови "OmniCorp" — ідеально відфотошоплене, з ледь помітною, хижою усмішкою. — Юний художнику, — пролунав його голос. — Ваш талант буде використаний. Ми перетворимо ваш "глітч" на контрольований інструмент щастя. Рін зрозумів. Корпорація планувала використати їхній код не для хаосу, а для масової, повністю контрольованої маніпуляції свідомістю громадян. Вони створять ілюзію ідеального світу, де кожен буде "щасливий" за їхнім графіком. — Ні! — прокричав Рін. Його художня душа збунтувалася. Він не міг дозволити, щоб його мистецтво, навіть випадково створене, стало інструментом тотального контролю. Але й не міг випустити неконтрольований хаос. Він прийняв рішення. Він дістав свій портативний проектор. — Ліно, заблокуй їхні сканери на дві хвилини! — вигукнув він. — Мені потрібен доступ до головного екрана! — Що ти збираєшся робити? — крикнула Ліна, її пальці вже літали по клавіатурі, створюючи перешкоди. — Я створю "Анти-Шифр"! — Рін почав гарячково малювати, його руки тремтіли, але були сповнені рішучості. Це був не код зміни, а код очищення. Він змішував елементи свого "глітча" з давніми, майже забутими символами пробудження. Він намагався створити візуальний ключ, який би не змінював свідомість, а змушував людей усвідомити маніпуляцію, побачити "шум" у корпоративній пропаганді. Це мав бути витончений, майже медитативний, але руйнівний для корпорації акт протесту. Охоронці вже наближалися, їхні силуети відображалися в калюжах неонового світла. Ліна відчайдушно намагалася стримати їх, її погляд був зосереджений, як лазер. Рін закінчив останній штрих, завантажив його на гігантський екран тунелю. "Анти-Шифр" спалахнув мільйонами пікселів. Це був візуальний вибух світла і форм, що не кричав, а шепотів істину. Мільйони людей у Новому Сеулі, дивлячись на екрани, несподівано відчули легке дзижчання у свідомості. Це не був хаос. Це було пробудження. Люди почали сумніватися у корпоративній істині, у "ідеальних" емоціях, у нескінченних обіцянках щастя. Почався "цифровий бунт" свідомості — не зброя, а дзеркало, що змусило місто подивитися на себе. Рін і Ліна зникли у неоновій ночі так само несподівано, як і з'явилися. Вони стали легендою — "художником, який навчив людей бачити", "хакером, що розкрив очі". Їхні імена передавалися по шептанню, а їхні "Анти-Шифри" з'являлися на фасадах будівель, як візуальні маяки свободи. Фінальна сцена. Рін і Ліна стоять на даху, дивлячись на місто. Дощ нарешті вщух, залишаючи лише вологі сліди. Неонове світло тепер не просто фон, а оживша палітра, де кожен колір має свій сенс, свою історію. Рін більше не відчуває себе загнаним художником. Його мистецтво — це не зброя, а голос свободи, який він знайшов у собі. Він дивиться на гігантський білборд, що рекламує "корпоративний сон". — Треба б щось намалювати на ньому, — усміхається він, дивлячись на Ліну. Ліна посміхається у відповідь, у її очах, як і в його, мерехтить той самий "шум", який тепер став свідомістю. Вони були готові. Неоновий Шифр щойно почав свій шлях.

День грязелікування Кожного року 30 вересня проходить День грязелікування. Застосування грязі в лікувальних та косметичних цілях можна відстежити ще у XVI столітті, в епоху Відродження. Тодішні лікарі обмащували хворих у лікувальну грязь, а потім відправляли у ванну, щоб змити. Маніпуляції з грязями в лікувальних цілях стали настільки повсюдним, що технологію часто використовували навіть для тварин. Вдосконалення процедури продовжувалось в XIX та XX століттях, процес був доопрацьований. Зараз грязі застосовуються у сучасних спа-салонах та лікувальних курортах всього світу. Найбільш популярні грязелікарні: Анхіало (Поморіє, Болгарія), на березі Поморського озера. Сірчані грязі Терме ді Сірміоне, Італія. Хаапсалу в Естонії. Сапропелеві грязі в Румунії, озеро Текіргіол. Застосовуються грязі різного складу здебільшого для лікування хвороб шкіри, ревматизму, хвороб дихальних шляхів, кісток, суглобів.

В сусідній Молдові росія створила секретну мережу дезінформації, щоб вплинути на результати виборів, — BBC Більше тридцяти репортерів під прикриттям зуміли проникнути до мережі, створеної росіянами в Молдові. Учасникам пропонується плата за поширення фейкових новин проти проєвропейської партії PAS перед парламентськими виборами 28 вересня. Мережа також організовує маніпуляції з соцопитуваннями для підняття рейтингу кандидатів, за якими стоять російські гроші. Напряму вони заходять через проросійського олігарха Ілана Шора та його організацією «Evrazia», яка під західними санкціями. Мета кампанії, крім усього іншого, створити підстави для сумнівів у легітимності виборів, якщо виграють проєвропейські сили. В британської компанії BBC є відеодокази, які вона оприлюднила в своєму матеріалі. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

Експерт розвінчав маніпуляції щодо «дорогої» електроенергії в Україні ⚡️ Ціни для бізнесу в Україні не перевищують європейські, а часто навіть нижчі. Про це заявив експерт Українського інституту майбутнього Андріан Прокіп. «Частина маніпуляцій побудована на порівнянні біржових цін, наприклад, на Ринку на добу наперед (РДН). Але РДН у ЄС взагалі не є індикатором ціноутворення», — наголосив він. За словами експерта, фейки про «дорогу електроенергію» — чиста маніпуляція. Насправді ціни для бізнесу в Україні нижчі або на рівні європейських. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Рідні українських оборонців, які зникли безвісти або перебувають у полоні! ⏺Ворог поширює чергове ІПСО на темі обмінів. Мета — дискредитація зусиль українських органів і дестабілізація внутрішньої ситуації. Для цього РФ: 🔘на своїх пропагандистських ресурсах поширює масові вкиди про нібито "небажання України повертати своїх військовополонених та цивільних". На жаль, цю дезінформацію підхоплюють і деякі українські Telegram-канали, свідомо чи ні, підсилюючи хибний інформаційний фон; 🔘штучно створює протестні настрої, використовує емоційний тиск й маніпуляції. Під час проведення масових акцій ворогом можуть створюватися навмисні конфліктні ситуації з представниками правоохоронних органів. Згодом Росія використає це для викривлення інформаційної картинки. В умовах війни це може мати надзвичайно негативні наслідки, зокрема допомагає ворогу в його головній цілі — зруйнувати нашу єдність. ❗️Саме тому закликаємо вас довіряти лише інформації українських державних органів. А також — брати участь в тих акціях, які мають законного організатора та які не зможуть використати ворожі спецслужби у власних цілях. Від інших публічних заходів на момент поширення цієї ІПСО закликаємо утриматися. У разі отримання підозрілих закликів до участі в протестах або намагання вийти з вами на зв'язок сторонніми особами — негайно повідомляйте правоохоронні органи або Службу Безпеки України. 🗣Акцентую, що ми всі повинні бути єдиними у боротьбі з ворогом. Україна працює над звільненням кожного і кожної з полону. І ми маємо спільні цілі — не зашкодити обмінним процесам, хоч і Росія намагається внести свої "корективи", але лише будучи разом ми не дозволимо цього зробити! 🇺🇦 Facebook | Instagram | Twitter

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

Розум — штука підступна. Його наче не видно, але без нього тебе видно одразу. Кажуть, що розум можна розвивати. Але тоді чому не всі це роблять? Бо це не завжди приємно. Розвивати розум — це як лізти під шкіру собі самому: боляче, незручно, часом огидно. А ще й не факт, що допоможе. Бо, як не крути, але в дурного й проблем менше. Він собі сидить, рже з TikTok’у, їсть що хоче, спить як ведмідь, і не париться, що світ котиться до біса. І я його не зневажаю — просто заздрю. Розум — це прокляття для тих, хто ним користується. Бо як тільки мозок розігнався — починаєш бачити те, що не хочеш бачити: фальш, маніпуляції, дірки в аргументах, дешеву показуху, прірву між «бути» й «здаватися». І вже не вдасться відмахнутись. Розум — як очі, які вже не можна закрити назад. І тут починається інше пекло. Бо тупість — вона не завжди байдужа. Вона часто агресивна. Вона завжди гуртом. Вона не терпить того, хто вибивається. І щойно розум починає звучати, з’являється рефлекторне бажання його втоптати. В багно. В примітивізм. У знецінення, насмішку, публічне висміювання. Бо невігластво глибоко всередині розуміє, що воно — нижче. І саме тому його злить сам факт чийогось інакшого мислення. Воно не витримує дзеркала. А розум — це дзеркало. Не криве, не ласкаве. Просто правдиве. Але чим більше живеш — тим більше бачиш: розум не дається при народженні. Він витягується з болота досвіду. Його не підкладають під подушку, його виточують роками — книгами, спостереженням, помилками, соромом. Так, сором — страшенно недооцінений двигун еволюції. Тупий не соромиться. Він впевнений, що знає все. А от якщо тобі стає соромно — значить, ти вже не там. Ти зрушив. І це початок. Колись я думав,що розум — це про знання. Тепер знаю: ні, це про сумнів. Про те, що ти не ковтаєш усе, що тобі дають. Про вміння сказати «я не знаю» і не згоріти зсередини від сорому. Про те, що іноді краще тримати язик за зубами й слухати. І ще. Розум — це не диплом. Не посада. Не кількість нулів на рахунку. Не статус у соцмережі. Не бренд годинника. І точно не вміння виголошувати пафосні тости. Розум — це здатність бачити суть. Розум — це коли ти серед натовпу не втрачаєш себе. Це коли тобі не треба вдавати, бо ти вмієш мислити. Це коли інтуїція підказує, куди не лізти, навіть якщо там престиж і лайки. Це коли тобі соромно за себе вчорашнього — і ти дякуєш за цей сором. А що розвиває розум найкраще? Не кросворди й не шахи. А люди, які ставлять незручні запитання. Книжки, які тримають тебе за горло. І ситуації, які вивертають усе навиворіт. Бо розум не росте в теплиці. Він росте там, де холодно, темно й боляче. Але зате — по-справжньому.

#суспільство #маніпуляції Як працює ТікТок і як там нами маніпулюють. Беріть воду з лимоном, вмощуйтеся зручніше. Новий випуск від канали "Як не стати овочем" https://youtu.be/u264ajear0Y?si=mtDD2eQUfZtpc0Dd