Стартап Hark створює персональний ШІ з власною апаратною базою. До команди приєднався колишній провідний промисловий дизайнер Apple. Перший реліз моделей штучного інтелекту заплановано на літо 2026 року. Проєкт отримав 100 млн доларів інвестицій та потужності від NVIDIA. https://channeltech.space/ai/hark-ai-interface-apple-designer-adcock/

ВЕСНЯНЕ ПРИБИРАННЯ Щовесни трапляється одна й та сама річ. Берусь за граблі урочисто, ніби це не граблі, а якийсь філософський інструмент. Починаю тягнути листя в купу. Воно не дуже слухається — мабуть, теж не хоче змін у житті. Поки працюю, думаю: дивна штука цей двір. Восени він був чистий. Я його прибирав. Старався. Склав листя, підрівняв. І що? Пройшла зима — і знову безлад. Наче життя. Тільки наведеш порядок — дивишся, а вже новини, події, тривоги, рахунки,… і знову треба все якось розгрібати. Я тягну чергову купу листя і думаю, що граблі — це, по суті, дуже чесний символ життя. Ти ними тягнеш щось до купи, а воно розлазиться назад. І так без кінця. З відчиненого вікна веранди тихо працює старий радіоприймач. Він бурмоче новини таким рівним голосом, ніби нічого особливого у світі не відбувається. Час від часу я ловлю окремі слова: переговори… ситуація… рішення… експерти… Радіо говорить, а я тягну граблі по землі. І звук грабель чомусь здається значно переконливішим. Поруч вітер піднімає сухий папірець. Він летить по двору з таким виглядом, ніби це його територія, а я тут випадково з'явився. — Лети, — кажу я йому. — У тебе, бачу, плани. У наш час узагалі дивно будувати плани. Світ так швидко міняється, що іноді єдине стабільне — це мій двір навесні. Я згрібаю гілки в купу. Купа росте, як державний бюджет, але без надії на користь. І тут з'являється сусід. Він стоїть біля паркану, дивиться на мою діяльність і каже: — Весна. — Весна, — відповідаю. Ми мовчимо хвилину, ніби два філософи на конференції. — Знову все прибираєш? — питає він. — А що робити, — кажу. — Якщо не прибирати, воно саме не зникне. І тут я ловлю себе на думці: це ж правило не тільки для двору. Якби всі проблеми світу можна було розгребти граблями, життя стало б значно простішим. Вийшов би вранці, підмів трохи, відкинув пару новин, згріб тривоги в купу, спалив — і готово. Але, на жаль, реальність працює трохи складніше. Я продовжую прибирати. Потроху двір починає виглядати як двір, а не як місце падіння метеорита. І знаєте що цікаво? Разом зі сміттям ніби прибираються й думки. Голова стає тихішою. Рух грабель має якийсь медитативний ефект. Навіть новини з радіо, що долинають із веранди, у цей момент здаються трохи менш гучними. У цей момент відчиняються двері дому, і на ґанок виходить дружина. Вона тримає в руках чашку. — Перерва, філософе, — каже вона. І виносить мені чай з лимоном. Я беру чашку, сідаю на лавку біля стіни й дивлюся на двір, який щойно воював з моїми граблями. Пара від чаю піднімається в прохолодне весняне повітря, ніби теж має свої плани. А я сиджу з чаєм і думаю про свої. Про літо. Що треба щось посадити. Може, помідори. Може, яблуню. Думаю, що треба трохи підремонтувати паркан. І взагалі — жити якось далі. Я роблю ковток чаю і раптом розумію: мабуть, майбутнє завжди починається ось із таких моментів. Не з великих заяв і програм, а з чашки теплого чаю на подвір’ї і думки: «Ну що ж, спробуємо ще раз». Зрештою я стою посеред чистого двору і дивлюся на результат. Не ідеально. Десь ще лежить листя. Десь гілка. Але загалом порядок. Життя зараз, звісно, складне. Світ нервовий. Новини такі, що краще б іноді їх складати в мішки, як листя. Але якщо чесно — все тримається на тих самих дрібницях: прибрати двір, посадити щось у землю, поговорити із сусідом через паркан, випити чаю з лимоном на весняному повітрі, і слухати, як із веранди тихо бурмоче радіо про великий світ. Бо поки люди виходять навесні з граблями — світ ще не пропав. Я ставлю граблі біля стіни, витираю руки і дивлюся на двір. Він чистий. Принаймні до першого сильного вітру. Але, якщо чесно, мене це вже не лякає. Бо тепер я знаю: наступної весни все повториться. І граблі знову чекатимуть свого філософського часу.

#дати #свята Конон Городник: Коли свята традиція зустрічається з агротехнологіями 🌱 Сьогодні, 5 березня, за новоюліанським календарем ми вшановуємо пам’ять святого мученика Конона Ісаврійського. В українському народному побуті цей день отримав назву Конон Городник. Це той самий момент у році, коли релігійний суворий дух поступається місцем практичному селянському прагматизму. 🥕 Якщо ви думали, що «тайм-менеджмент» вигадали в Кремнієвій долині, то ви просто не чули про Конона. Наші предки вірили: саме цього дня потрібно офіційно відкривати городній сезон, навіть якщо на вулиці ще лежить сніг або земля нагадує бетон. ❄️ Чому Конон — «Городник»? 🧐 Святий Конон жив у III столітті в Ісаврії (сучасна Туреччина). Він був простою людиною, яка займалася городництвом і вела тихе, праведне життя. Проте в Україні його постать трансформувалася в головного патрона всіх, хто має справу із землею. 🧺 Ритуальне копання: Існувала непохитна традиція: на Конона треба обов’язково хоча б тричі вдарити лопатою по землі або символічно перекопати невеличку ділянку. Вважалося, що це гарантує врожай і захищає городину від засухи чи шкідників. ⛏️ Замовляння на врожай: Копаючи землю, господарі примовляли: «На Конона на город завітай, щоб був добрий урожай». Це був своєрідний психологічний контракт із природою перед початком великої роботи. 🌾 Захист від черв’яків: На Конона також «виживали» з городу комах та гризунів. Для цього викопували три невеликі ямки, присвячуючи їх засусі, хробакам та морозу — вважалося, що після такого «жертвоприношення» вони не чіпатимуть розсаду. 🐛 Реальність та прикмети ☀️ Звісно, 5 березня в наших широтах — це ще не час садити помідори у відкритий ґрунт (хіба що ви екстремал). Проте з точки зору перевірки насіння, підготовки парників та планування посівів — дата ідеальна. Агрономи підтвердять: березневий день рік годує. 🚜 Народний синоптик: Якщо на Конона ясно і сонячно — літо буде теплим, а град не поб'є врожай. Перевірка запасів: Саме в цей час колись проводили ревізію в коморах: скільки картоплі залишилося на посадку, а скільки — «на суп». 🥔 Сучасний погляд 📱 Сьогодні Конон Городник міг би бути амбасадором органічного землеробства або вертикальних ферм. В епоху, коли власна грядка (навіть якщо це балконний ящик із мікрозеленню) стала символом автономності та екологічності, це свято набуває нового змісту. Це день поваги до землі, яка нас годує, і до праці, яка вимагає терпіння. 🥗 Українці завжди були нацією хліборобів, і навіть у цифрову еру нас непереборно тягне «щось посадити», як тільки березневе сонце починає пригрівати. Тож, якщо у вас є хоча б один вазон на підвіконні — сьогодні ваш професійний день. 🌻 Донедавна (за старим, юліанським календарем) день святого Конона Ісаврійського припадав на 18 березня. Багато хто звик саме до цієї дати, і вона закарбувалася в народній пам'яті як «Конон Городник». 🗓️ Однак, з 1 вересня 2023 року Православна церква України та УГКЦ перейшли на новоюліанський календар. За цим календарем усі неперехідні свята змістилися на 13 днів назад. 18 березня (старий стиль) - 13 днів = 5 березня (новий стиль). Отже, 5 березня 2026 року, за офіційним церковним календарем в Україні — саме день пам'яті мученика Конона. ⛪ 2. Скептичний погляд на "Городника" 🔍 13 днів різниці в березні — це прірва. 18 березня: Земля вже частіше прогрівається, прикмети про "початок оранки" виглядають реалістичніше. 5 березня: В Україні це часто ще глибока зима з нічними заморозками. Народні прикмети формувалися століттями під старий стиль (який тоді був фактично "новим"). Тому, хоча за церковним календарем свято "переїхало", природа може про це ще не знати. ❄️ Українська Вікіпедія вказує дату пам'яті 5 березня (за новим стилем). Офіційний календар ПЦУ підтверджує 5 березня як день пам'яті преподобного Конона. Висновок. Оскільки ми живемо в реаліях нового календаря, 5 березня — офіційний день цього святого. Це чудовий приклад того, як релігійні реформи іноді "б'ються" з кліматичними реаліями та народними звичками. 😉

Хто про що, а я пішла тренуватися!:) До весни дожили (вижили)? Наступна мета - літо!

Червоний атласний купальник лежав на краю ліжка, як крапля заходу сонця, що пролізла в кімнату. Його гладка поверхня захопила світло і повернула йому м'яким, теплим сяйвом. Коли я простежувала його долонею, тканина ковзала, як вода, і в цьому єдиному дотику я вже відчувала літо — солоне повітря, зігріта сонцем шкіра, тихий натяк на сміливість у кожному русі. Вдягнув, не думаючи, і раптом простір змістився. Звичайна кімната перетворилася на фон для внутрішнього тропічного настрою: постава випрямилася, плечі розкрилися, погляд став стабільнішим. Червоний був вже не просто кольором — він став станом душі. Стан гри, свободи та тієї тонкиї впевненості, якій для існування не потрібне дзеркало.

Є дати, після яких життя вже не таке, як колись. Для нас це саме такий день. Чотири роки тому Бердянськ стрімко подорослішав – і ми разом із ним. Місто, яке асоціювалось із літом, морем і безтурботністю, стало символом втрати й спротиву. Ми теж змінилися – стали дорослішими, мовчазнішими, жорсткішими. Але коли ми чуємо слово «дім» - у кожного перед очима одні й ті самі вулиці. Ці чотири роки – не про календар. Це тест на пам'ять. Поки хтось намагається її стерти й переписати, ми маємо пам’ятати, яким наше місто було і є насправді. Цей день змінив усе. Але не змінив головного – це наш дім. Він у кожного свій. І водночас – один на всіх. Не тому, що так красиво говорити. А тому, що саме там ми стали тими, ким є. Там наші перші закоханості, роботи, перші поразки й перемоги. Дім може бути тимчасово недоступним. Але він не перестає бути домом. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Я заховаю старість в скриню, А молодість складу в букет. Де серце гріє, цю святиню, І сонце шепче свій секрет. Щоб спогад — теплий, наче літо, Лягав долонями до щік, І щоб душа, любов'ю вкрита, Не знала втоми довгий вік. Я заховаю зморшки в казку, Де час повільний, мов ріка, Де ніжність ходить без підказки, І віра світиться легка. А молодість — у жовті квіти, У сміх, що сонцем пророста, У сни, що вміють ще летіти Туди, де щирість і мета. І хай роки, мов лист осінній, Лягають тихо на поріг — У серці буде день весняний, І пісня світла для усіх. ( Л. Медина.)

Відповідно Геродоту та англійській Герефордській мапі 1285 року на землі теперішньої московської губернії і навколо жили андрофаги. Відповідно літопису Нестора (11-12 століття) і російських антропологів генетиків на теперішній московській області і навколо не існує слов'янських народів. До 17 століття в московському улусі Джучі (Тартарія) правила династія Чингізидів з державною давньо монгольською мовою. Очевидець Астольф де Кюстін (1839 рік): «Московити (сталін перейменував в русскіє) вихідці спільноти племен, які тривалий час були кочівниками, вони ще не забули про кочовий спосіб життя. Петербург це армійський штаб, а не столиця нації. Всі народи, що переселилися з Азії в Європу стоять тут табором немов турки. Московити це дикуни, байдужі до святості даного слова, до всякого правдивого почування, до почуття справедливості. Все у них — тріумфуюча брехня, облуда й обман, брак всякого морального сенсу, відсутність поняття права і обов’язку. Фізичний тип московита — це переважно тип калмика». Гравюра Зиґмунда Герберштайна: улусник-мурза московський (Тартарія) Василь III (1505-1533 роки).

#історія #постаті Улас Самчук: Літописець українського болю та тріумфу ✍️ Якщо історія — це сухий перелік дат, то література Уласа Самчука — це її жива, пульсуюча кров. Народившись 20 лютого 1905 року на Волині, він став людиною, яка винесла вирок радянській системі ще до того, як це стало мейнстримом у світовій інтелектуальній спільноті. Його називали «українським Гомером» не за схильність до міфів, а за масштабність мислення: він зміг описати трагедію цілого народу через долю окремої людини. 🏛️ Головний твір Самчука, трилогія «Волинь», приніс йому світове визнання та навіть номінацію на Нобелівську премію з літератури. Але справжнім ударом під дих для тоталітаризму став роман «Марія» — перший у світовій літературі твір про Голодомор 1932–1933 років. У той час, коли світ заплющував очі на мільйони смертей в Україні, Самчук кричав про це на повний голос, фіксуючи кожен етап нищення українського селянства. Він писав не просто художню прозу, а обвинувальний акт проти імперії. 📜 Життя Самчука — це нескінченна мандрівка вигнанця. Прага, Берлін, знову Україна під час війни, і зрештою — Канада. Перебуваючи в еміграції, він став одним із засновників МУРу (Мистецького українського руху), який об’єднав найкращих інтелектуалів, що опинилися за кордоном. Його публіцистика була настільки гострою, що москва боялася його слова навіть на відстані океану. Він був переконаний: Україна не просто «країна на мапі», а потужна європейська ідея, яку неможливо вбити голодом чи кулями. 🛡️ Самчук вчив нас дивитися на свою історію без комплексів меншовартості. Він вірив у «велику літературу для великого народу» і сам став її уособленням. Сьогодні, коли ми знову змушені пояснювати світові очевидні істини, тексти Уласа Самчука залишаються нашою найгострішою інтелектуальною зброєю. Це література для тих, хто не боїться правди, якою б гіркою вона не була. ✨

У вівторок, 17 лютого, в Ірпені під Києвом попрощаються з 28-річним українським воїном, дворазовим чемпіоном світу з кікбоксингу серед юніорів Миколою Літовченком #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport #Brovarysport #янголи_спорту @Brovarysport🇺🇦🇺🇦🇺🇦 https://brovarysport.net.ua/?p=36087