• 🐄 Українські капелани-добровольці евакуювали з-під обстрілів жінку разом з її коровою.

    Тетяна жила в Костянтинівці, але її рідний дім вщент знищили російські снаряди. Тоді вона пішки втекла разом із коровою до сусідньої Дружківки, але і там ворожі обстріли не припинялися — і вона звернулася до волонтерів.

    Ті пропонували жінці продати корову місцевим або ж здати на м’ясо. Але коли за коровою приїхали потенційні покупці, тварина ніби відчула небезпеку і почала сильно плакати 💔

    Тетяна не змогла відправити корову на забій, а волонтери зрозуміли, що рогата — все, що залишилося у жінки від дому. Тож попри усі складнощі, їх обох успішно евакуювали до Кіровоградської області, де вони зараз перебувають у безпеці.
    🐄 Українські капелани-добровольці евакуювали з-під обстрілів жінку разом з її коровою. Тетяна жила в Костянтинівці, але її рідний дім вщент знищили російські снаряди. Тоді вона пішки втекла разом із коровою до сусідньої Дружківки, але і там ворожі обстріли не припинялися — і вона звернулася до волонтерів. Ті пропонували жінці продати корову місцевим або ж здати на м’ясо. Але коли за коровою приїхали потенційні покупці, тварина ніби відчула небезпеку і почала сильно плакати 💔 Тетяна не змогла відправити корову на забій, а волонтери зрозуміли, що рогата — все, що залишилося у жінки від дому. Тож попри усі складнощі, їх обох успішно евакуювали до Кіровоградської області, де вони зараз перебувають у безпеці.
    139views 1Plays
  • ❤️🐈 З Харківщини — у новий дім: кіт Фішка сам обрав своїх людей

    На Харківщині маленьке кошеня щодня приходило до бліндажа прикордонників Чопського загону. Військові назвали його Фішкою. Він зустрічав захисників після бойових виходів, засинав поруч і дарував хвилини спокою там, де навколо була війна.

    Коли настав час повертатися додому, Фішка все вирішив сам — просто заліз у рюкзак Дмитра і вирушив разом із військовими на Тернопільщину.
    Кмітливий пухнастик вже встиг подружитися та стати найкращим другом маленької донечки прикордонника.

    Схоже, тоді на Харківщині це не ми знайшли його. Це він обрав нас,
    — каже Дмитро.

    Мабуть, дім — це там, куди веде серце. І Фішка це добре знав.
    #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    ❤️🐈 З Харківщини — у новий дім: кіт Фішка сам обрав своїх людейНа Харківщині маленьке кошеня щодня приходило до бліндажа прикордонників Чопського загону. Військові назвали його Фішкою. Він зустрічав захисників після бойових виходів, засинав поруч і дарував хвилини спокою там, де навколо була війна.Коли настав час повертатися додому, Фішка все вирішив сам — просто заліз у рюкзак Дмитра і вирушив разом із військовими на Тернопільщину.Кмітливий пухнастик вже встиг подружитися та стати найкращим другом маленької донечки прикордонника. Схоже, тоді на Харківщині це не ми знайшли його. Це він обрав нас, — каже Дмитро.Мабуть, дім — це там, куди веде серце. І Фішка це добре знав.#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни
    110views
  • НАЧЕ ВИРОК

    Знов столиця у вогні,
    Всюди все палає.
    Скрізь ридання голосні,
    Пекло добиває.

    Знов будинки без вікон
    Всюди догорають.
    Скрізь уламки і бетон,
    Люди помирають.

    Розірвав смертельний грім
    Тишу на світанні,
    Став пекельним і цей дім,
    Сповнений страждання.

    Де колись було життя -
    Кров'ю все стікає.
    Наче вирок... Небуття
    Містом вже блукає.

    Очі знову світ відвів,
    Правду затуляє.
    Скільки знов людських життів
    Вбивця забирає?

    Мотлох падає згори,
    Серце завмирає...
    Боже, грішних нас прости!
    Далі що чекає?

    23.07.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    НАЧЕ ВИРОКЗнов столиця у вогні,Всюди все палає.Скрізь ридання голосні,Пекло добиває.Знов будинки без віконВсюди догорають.Скрізь уламки і бетон,Люди помирають.Розірвав смертельний грімТишу на світанні,Став пекельним і цей дім,Сповнений страждання.Де колись було життя -Кров'ю все стікає.Наче вирок... НебуттяМістом вже блукає.Очі знову світ відвів,Правду затуляє.Скільки знов людських життівВбивця забирає?Мотлох падає згори,Серце завмирає...Боже, грішних нас прости!Далі що чекає?23.07.2026 р.©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    106views
  • Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.

    Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.
    Він перетворився на захисника своїх полів.

    Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.

    А він заслуговує, щоб його пам’ятали.

    Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.

    Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.

    Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.

    Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.

    Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.

    Чекати було ніколи.

    Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.

    І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.

    Він сам розміновував свої поля.

    День за днем.

    Метр за метром.

    За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.

    Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.

    Вона прилетіла з неба.

    Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.

    Не на військових.

    Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.

    Для окупантів це було справжнє сафарі.

    Олександр не міг із цим змиритися.

    Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.

    Щоранку ще до світанку він виходив у поле.

    З рушницею.

    З двома системами виявлення дронів.

    Одна показувала, де знаходиться безпілотник.

    Друга допомагала визначити момент його атаки.

    Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.

    Він дивився в небо.

    Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.

    Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».

    Це звучить майже як легенда.

    Але це була реальність.

    На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.

    Кожен із них міг убити людину.

    Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.

    Росіяни знали, хто він.

    І мстилися.

    У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.

    Дім згорів.

    Та навіть після цього він не виїхав.

    Не покинув своїх людей.

    Не залишив свою землю.

    5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.

    Він загинув так само, як жив останні роки.

    Захищаючи інших.

    10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).

    Це була заслужена державна відзнака.

    Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.

    Від людей.

    Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.

    Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.

    Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.

    Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.

    І це справедливо.

    Але війна народила й інших героїв.

    Тих, хто не перестав бути лікарем.

    Учителем.

    Рятувальником.

    Фермером.

    Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.

    Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.

    І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.

    Вона щодня дивилася в небо.

    Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.

    Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.

    🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.
    Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.Він перетворився на захисника своїх полів.Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.А він заслуговує, щоб його пам’ятали.Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.Чекати було ніколи.Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.Він сам розміновував свої поля.День за днем.Метр за метром.За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.Вона прилетіла з неба.Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.Не на військових.Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.Для окупантів це було справжнє сафарі.Олександр не міг із цим змиритися.Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.Щоранку ще до світанку він виходив у поле.З рушницею.З двома системами виявлення дронів.Одна показувала, де знаходиться безпілотник.Друга допомагала визначити момент його атаки.Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.Він дивився в небо.Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».Це звучить майже як легенда.Але це була реальність.На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.Кожен із них міг убити людину.Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.Росіяни знали, хто він.І мстилися.У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.Дім згорів.Та навіть після цього він не виїхав.Не покинув своїх людей.Не залишив свою землю.5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.Він загинув так само, як жив останні роки.Захищаючи інших.10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).Це була заслужена державна відзнака.Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.Від людей.Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.І це справедливо.Але війна народила й інших героїв.Тих, хто не перестав бути лікарем.Учителем.Рятувальником.Фермером.Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.Вона щодня дивилася в небо.Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.
    227views
  • Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.

    Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.
    Він перетворився на захисника своїх полів.

    Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.

    А він заслуговує, щоб його пам’ятали.

    Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.

    Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.

    Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.

    Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.

    Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.

    Чекати було ніколи.

    Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.

    І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.

    Він сам розміновував свої поля.

    День за днем.

    Метр за метром.

    За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.

    Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.

    Вона прилетіла з неба.

    Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.

    Не на військових.

    Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.

    Для окупантів це було справжнє сафарі.

    Олександр не міг із цим змиритися.

    Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.

    Щоранку ще до світанку він виходив у поле.

    З рушницею.

    З двома системами виявлення дронів.

    Одна показувала, де знаходиться безпілотник.

    Друга допомагала визначити момент його атаки.

    Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.

    Він дивився в небо.

    Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.

    Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».

    Це звучить майже як легенда.

    Але це була реальність.

    На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.

    Кожен із них міг убити людину.

    Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.

    Росіяни знали, хто він.

    І мстилися.

    У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.

    Дім згорів.

    Та навіть після цього він не виїхав.

    Не покинув своїх людей.

    Не залишив свою землю.

    5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.

    Він загинув так само, як жив останні роки.

    Захищаючи інших.

    10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).

    Це була заслужена державна відзнака.

    Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.

    Від людей.

    Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.

    Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.

    Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.

    Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.

    І це справедливо.

    Але війна народила й інших героїв.

    Тих, хто не перестав бути лікарем.

    Учителем.

    Рятувальником.

    Фермером.

    Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.

    Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.

    І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.

    Вона щодня дивилася в небо.

    Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.

    Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.

    🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.
    Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.Він перетворився на захисника своїх полів.Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.А він заслуговує, щоб його пам’ятали.Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.Чекати було ніколи.Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.Він сам розміновував свої поля.День за днем.Метр за метром.За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.Вона прилетіла з неба.Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.Не на військових.Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.Для окупантів це було справжнє сафарі.Олександр не міг із цим змиритися.Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.Щоранку ще до світанку він виходив у поле.З рушницею.З двома системами виявлення дронів.Одна показувала, де знаходиться безпілотник.Друга допомагала визначити момент його атаки.Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.Він дивився в небо.Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».Це звучить майже як легенда.Але це була реальність.На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.Кожен із них міг убити людину.Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.Росіяни знали, хто він.І мстилися.У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.Дім згорів.Та навіть після цього він не виїхав.Не покинув своїх людей.Не залишив свою землю.5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.Він загинув так само, як жив останні роки.Захищаючи інших.10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).Це була заслужена державна відзнака.Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.Від людей.Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.І це справедливо.Але війна народила й інших героїв.Тих, хто не перестав бути лікарем.Учителем.Рятувальником.Фермером.Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.Вона щодня дивилася в небо.Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.
    256views
  • ЧЕКІСТ ВІВ ОЛЕНУ ПЧІЛКУ НА ДОПИТ, ПРИВ’ЯЗАВШИ МОТУЗКОЮ ДО КОНЯ...
    Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?
    У Полтаві шанують Петра I, а не Пчілку
    Чому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.
    Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.
    Звідки ж у дівчинки з Гадяча, яка народилася в дворянській родині Драгоманових у 1849 році, взялося стільки України, що її називали навіть матір’ю українського націоналізму? Початкову освіту вона здобувала вдома. «Тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української для вчіння», – згадувала своє дитинство Ольга Петрівна. Але, попри тотальну русифікацію, в родині Драгоманових розмовляли українською. Діти слухали наші пісні, казки, знали всі народні звичаї. І цей дух тримала берегиня роду – мама Єлизавета, у якій дворянська кров не затьмарила українського начала.
    З нею навіть київські поліцейські розмовляли українською
    Подальшу освіту Ольга здобула у найпрестижнішому пансіоні шляхетних дівиць у Києві, де брат Михайло познайомив її з багатьма яскравими представниками української інтелігенції. Тут вона зустріла й свою долю – Петра Косача. Він був студентом права Київського університету. Молодята обвінчалися 22 липня 1868 року у Хресто-Воздвиженській церкві в Пироговому, що біля Києва. А далі своє життя високоосвічена молода жінка присвятила родині: поїхала за чоловіком у Новоград-Волинський, згодом – на Волинь, народила шестеро дітей і при цьому встигала писати, збирати фольклор, видавати книги та часописи і послідовно, де тільки можна, відстоювати Україну. Як матір і талановитий педагог вона зуміла виховати своїх дітей справжніми українцями.
    Олена Пчілка добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер! Зрозуміло, чому так люто п’ята московська колона й досі бореться проти того, щоб українська мова в Україні утвердилася як державна.
    Це вона у 1920 році на святі Кобзаря у рідному Гадячі обгорнула його погруддя жовто-блакитним прапором. Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?» Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для наших дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.
    За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтере¬сів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-єврейських відносин в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.
    Не пробачила Олені Пчілці українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізи¬дорі вдалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Ольга – у 1945-му в Німеччині. Оксана дожила до 93 років і померла у 1975-му в Празі. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж вділив довгого віку: вона пішла на той світ у США в 92 роки у 1980-му.

    Ніна РОМАНЮК

    P.S. Дипис трьох річної давності тому деякі неточності, 25 лютого 2025 на третій рік повномасштабної війни нарешті демонтували пам’ятник петру 1 в Полтаві... Нарешті !
    ЧЕКІСТ ВІВ ОЛЕНУ ПЧІЛКУ НА ДОПИТ, ПРИВ’ЯЗАВШИ МОТУЗКОЮ ДО КОНЯ...Єдиний в Україні й світі пам’ятник Олені Пчілці встановлено в Луцьку у 2011 році біля Волинської обласної наукової бібліотеки, що носить її ім’я. І то з ініціативи громадськості та небайдужих українців. Сьогодні на честь неї в Україні названо лише кілька бібліотек, вулиці у деяких містах та гімназію в рідному Гадячі. Чим же так «завинила» мати Лесі Українки перед державою?У Полтаві шанують Петра I, а не ПчілкуЧому цю красиву жінку, яка була талановитою письменницею і публіцисткою, громадською діячкою та перекладачкою (знала п’ять мов), відомою фольклористкою, зрештою, мамою геніальної Лесі Українки та ще п’яти не менш талановитих дітей, так не шанували ні в часи російсько-радянського панування, ні в часи вже незалежної України? При тому, що вона була ще й першою жінкою членом-кореспондентом Академії наук України! Навіть на рідній Полтавщині Пчілка не заслужила пам’ятника у своїх земляків. Як і багато інших видатних українців, народжених цією землею. Зате російський імператор Петро І у повен зріст оселився у зросійщеній Полтаві.Що нам було відомо про Ольгу Драгоманову (справжнє ім’я Олени Пчілки) донедавна? Геть небагато. Трохи знали її як дитячу письменницю і, звичайно, маму Лесі Українки та сестру Михайла Драгоманова. На її творчу спадщину наклали негласне табу, що діяло навіть після смерті діячки. Бо Пчілку звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» та шовінізмі. І це тавро тяжіє над нею й досі.Звідки ж у дівчинки з Гадяча, яка народилася в дворянській родині Драгоманових у 1849 році, взялося стільки України, що її називали навіть матір’ю українського націоналізму? Початкову освіту вона здобувала вдома. «Тоді вже рішуче й безповоротно переходилося на мову московську, бо й не було книжки української для вчіння», – згадувала своє дитинство Ольга Петрівна. Але, попри тотальну русифікацію, в родині Драгоманових розмовляли українською. Діти слухали наші пісні, казки, знали всі народні звичаї. І цей дух тримала берегиня роду – мама Єлизавета, у якій дворянська кров не затьмарила українського начала.З нею навіть київські поліцейські розмовляли українськоюПодальшу освіту Ольга здобула у найпрестижнішому пансіоні шляхетних дівиць у Києві, де брат Михайло познайомив її з багатьма яскравими представниками української інтелігенції. Тут вона зустріла й свою долю – Петра Косача. Він був студентом права Київського університету. Молодята обвінчалися 22 липня 1868 року у Хресто-Воздвиженській церкві в Пироговому, що біля Києва. А далі своє життя високоосвічена молода жінка присвятила родині: поїхала за чоловіком у Новоград-Волинський, згодом – на Волинь, народила шестеро дітей і при цьому встигала писати, збирати фольклор, видавати книги та часописи і послідовно, де тільки можна, відстоювати Україну. Як матір і талановитий педагог вона зуміла виховати своїх дітей справжніми українцями.Олена Пчілка добре розуміла, звідки починається патріот своєї вітчизни: «Майбутнє батьківщини залежатиме від того, дитина виросте приятелем чи ворогом України, од того, що їй буде защеплене в сім’ї», – писала вона, ніби зазираючи в наше майбутнє. Як же актуально звучать ці її слова дотепер! Зрозуміло, чому так люто п’ята московська колона й досі бореться проти того, щоб українська мова в Україні утвердилася як державна.Це вона у 1920 році на святі Кобзаря у рідному Гадячі обгорнула його погруддя жовто-блакитним прапором. Це вона виступила проти святкування в українських «Просвітах» ювілею Льва Толстого, резонно запитуючи: «А чому не Шевченка?» Вона, до речі, за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал на території Російської імперії «Молода Україна». І однією з перших серед письменників стала писати для наших дітей, аби вони мали змогу читати рідною мовою.За цю непримиренність і послідовність у відстоюванні українських інтере¬сів, а ще за те, що посміла у своєму часописі «Рідний край» порушити проблемні питання українсько-єврейських відносин в Україні, її називали націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою. Її цькували, ганьбили й ненавиділи всі, хто молився на Росію. Але ця мужня жінка, втративши за десять років (з 1903-й по 1913-й) сина Михайла, чоловіка і доньку Ларису (Лесю Українку), не зігнулася під ударами долі. І не втратила ні своєї гідності, ні гонору й совісті.Не пробачила Олені Пчілці українського духу й радянська влада. За виступ на селянській конференції у Гадячі в 1920 році її заарештували, і чекіст вів уже немолоду жінку на допит, прив’язавши мотузкою до коня. Але тоді письменницю дивом вдалося вирвати з чекістської тюрми. Та ЧК її в спокої вже не залишила. У серпні 1929 року у київський дім, де мешкала вона з дочками Ольгою та Ізидорою, прийшли з обшуком. Від арешту письменницю врятував лише її вік – Ользі Драгомановій-Косач було вже за вісімдесят, до того ж, була прикута до ліжка. У жовтні 1930-го мати Лесі Українки відійшла у вічність. А її донькам і синові Миколі ще довелося настраждатися. Після тюрем і залякувань лише у 1943 році Ользі та Ізи¬дорі вдалося виїхати на Захід. Микола помер у 1937-му у рідному Колодяжному, доживаючи в бідності та забутті. Ольга – у 1945-му в Німеччині. Оксана дожила до 93 років і померла у 1975-му в Празі. Найменшій з Косачів, Ізидорі, Бог теж вділив довгого віку: вона пішла на той світ у США в 92 роки у 1980-му.Ніна РОМАНЮКP.S. Дипис трьох річної давності тому деякі неточності, 25 лютого 2025 на третій рік повномасштабної війни нарешті демонтували пам’ятник петру 1 в Полтаві... Нарешті !
    335views
  • Російська чемпіонка юніорського Ролан Гаррос-2026 змінила громадянство 🫢

    17-річна Аліса Октябрьова, чемпіонка юніорського Ролан Гаррос-2026, змінила громадянство з російського на чеське 🔄

    Октябрьова є уродженкою Москви, однак з одного року мешкає разом з батьками у Празі. Раніше вона заявляла, що вважає себе чешкою 🇨🇿

    "Чесно кажучи, вважаю себе чешкою – у мене і з російською тому проблеми, у Празі школа, друзі, тренери – все чеською. Для мене Прага – дім. Повертатися додому – отже, їхати до Праги. Тренуватися там не завжди просто через погоду, але все одно це назавжди мій дім. У Росії за все життя я була лише один раз – на турнірі до 14 років Christmas Cup", – казала тенісистка.
    #tennis #спорт @sports @всіх #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові прихильники
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    Російська чемпіонка юніорського Ролан Гаррос-2026 змінила громадянство 🫢17-річна Аліса Октябрьова, чемпіонка юніорського Ролан Гаррос-2026, змінила громадянство з російського на чеське 🔄Октябрьова є уродженкою Москви, однак з одного року мешкає разом з батьками у Празі. Раніше вона заявляла, що вважає себе чешкою 🇨🇿"Чесно кажучи, вважаю себе чешкою – у мене і з російською тому проблеми, у Празі школа, друзі, тренери – все чеською. Для мене Прага – дім. Повертатися додому – отже, їхати до Праги. Тренуватися там не завжди просто через погоду, але все одно це назавжди мій дім. У Росії за все життя я була лише один раз – на турнірі до 14 років Christmas Cup", – казала тенісистка.#tennis #спорт @sports @всіх #спорт_sports #brovarysport @brovarysport @читачі @топові прихильникиВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    110views
  • ПЕКЛО НЕ ЗГАСАЄ

    Ось і вибухи лунають,
    Тиші не набу́лось,
    І будівлі вже палають,
    Знову все здригнулось.

    Вогняні летять уламки,
    Сиплеться каміння,
    Дім ховається у рамки
    Чорного горіння.

    Люди кличуть із-під брили,
    Сили вже немає,
    Пил закрив останні схили,
    Дим все поглинає.

    Небо полум'ям налилось,
    Ніч почервоніла,
    Наче пекло розчинилось,
    Вража птаха сіла.

    Мати в страху дитя кличе,
    Голос обриває,
    З всьо́го стає попелище,
    Сина вже шукає.

    Знов сирени не змовкають,
    Плач не затихає,
    Попіл, сажа облітають —
    Смерть людей збирає.

    Світ здригнувся від заграви?
    Чи й не помічає?
    За слова чекають слави
    Це їх надихає.

    Знову вибухи лунають,
    Ніч іще триває,
    І будівлі догорають...
    Пекло не згасає.

    14.07.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
    ПЕКЛО НЕ ЗГАСАЄОсь і вибухи лунають,Тиші не набу́лось,І будівлі вже палають,Знову все здригнулось.Вогняні летять уламки,Сиплеться каміння,Дім ховається у рамкиЧорного горіння.Люди кличуть із-під брили,Сили вже немає,Пил закрив останні схили,Дим все поглинає.Небо полум'ям налилось,Ніч почервоніла,Наче пекло розчинилось,Вража птаха сіла.Мати в страху дитя кличе,Голос обриває,З всьо́го стає попелище,Сина вже шукає.Знов сирени не змовкають,Плач не затихає,Попіл, сажа облітають —Смерть людей збирає.Світ здригнувся від заграви?Чи й не помічає?За слова чекають славиЦе їх надихає.Знову вибухи лунають,Ніч іще триває,І будівлі догорають...Пекло не згасає.14.07.2026 р.©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2026
    102views
  • РЕПОРТЕР

    У запеклих боях зупинилося серце бійця,
    Він поліг за свободу у грізну лиху заметіль,
    І скорбота німа не зникає тепер із лиця.

    Він раніше тримав перед кожним ефіром свій стиль,
    Готував передачі, екранні новини писав,
    Та полишив роботу заради військових зусиль.

    На Сумському відрізку відважно країну спасав,
    Боронив українські кордони від лютих навал,
    Поки ворог жорстокий життя молоде не забрав.

    Залишилися доньки, дружина, родинний причал,
    Що тепер у сльозах проводжають героя в тугу,
    Бо накрив їхній дім непоправний, болючий фінал.

    Він віддав свої сили для битви у цьому кругу,
    Хлопець з медіа став на порозі святої мети,
    Щоб розбити оцю безнадійну ворожу дугу.

    Пам'ять вічна тепер буде світлом яскравим цвісти,
    Його подвиг записано в книгу хоробрих імен,
    Що зуміли країну від чорного зла зберегти.

    Україна схиляє сьогодні мільйони знамен,
    Провіщаючи славу тому, хто не склав булави,
    Серед сизих туманів і дальніх воєнних арен.

    Він лишився в легендах назавжди, навічно живим.

    Мирослав Манюк
    20.07.2026

    Присвячено загиблому герою Івану Трембовецькому, який у цивільному житті був випусковим редактором телеканалів «ТЕТ» та «2+2».
    РЕПОРТЕРУ запеклих боях зупинилося серце бійця,Він поліг за свободу у грізну лиху заметіль,І скорбота німа не зникає тепер із лиця.Він раніше тримав перед кожним ефіром свій стиль,Готував передачі, екранні новини писав,Та полишив роботу заради військових зусиль.На Сумському відрізку відважно країну спасав,Боронив українські кордони від лютих навал,Поки ворог жорстокий життя молоде не забрав.Залишилися доньки, дружина, родинний причал,Що тепер у сльозах проводжають героя в тугу,Бо накрив їхній дім непоправний, болючий фінал.Він віддав свої сили для битви у цьому кругу,Хлопець з медіа став на порозі святої мети,Щоб розбити оцю безнадійну ворожу дугу.Пам'ять вічна тепер буде світлом яскравим цвісти,Його подвиг записано в книгу хоробрих імен,Що зуміли країну від чорного зла зберегти.Україна схиляє сьогодні мільйони знамен,Провіщаючи славу тому, хто не склав булави,Серед сизих туманів і дальніх воєнних арен.Він лишився в легендах назавжди, навічно живим.Мирослав Манюк20.07.2026Присвячено загиблому герою Івану Трембовецькому, який у цивільному житті був випусковим редактором телеканалів «ТЕТ» та «2+2».
    1
    206views
  • НЕХАЙ ГОСПОДЬ ОГОРНЕ

    Нехай Госпо́дь Свої́м крилом
    Огорне кожного із нас,
    Аби не йшли до нас зі злом,
    Й не трощили іконостас.

    Нехай Госпо́дь єством свої́м
    Торкне усіх, хто страх відчув,
    Хай мир ввійде у кожен дім,
    Де лютий ворог заглянув.

    Дасть сили тим, хто береже,
    Хто рідний край обороня.
    І кожне серце стереже,
    Зігріє світлом співчуття.

    Нехай настане день у нас,
    Коли замовкне грім війни.
    Та й Україні при́йде час
    Зустріти ранок й милі сни.

    Нехай Господня ласка вся
    Огорне дім наш уночі.
    Хай вражі спалахи згаса,
    А світять лиш добра́ свічі́.

    Нехай молитва матерів
    До неба лине знов і знов.
    І захист Божий ліхтарів
    Несе надію і любов.

    Нехай ми ранку дочека,
    Де не лунатиме війна.
    Нам дана доля нелегка…
    Хай нас залишить сатана.

    20.07.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1065949
    НЕХАЙ ГОСПОДЬ ОГОРНЕНехай Госпо́дь Свої́м криломОгорне кожного із нас,Аби не йшли до нас зі злом,Й не трощили іконостас.Нехай Госпо́дь єством свої́мТоркне усіх, хто страх відчув,Хай мир ввійде у кожен дім,Де лютий ворог заглянув.Дасть сили тим, хто береже,Хто рідний край обороня.І кожне серце стереже,Зігріє світлом співчуття.Нехай настане день у нас,Коли замовкне грім війни.Та й Україні при́йде часЗустріти ранок й милі сни.Нехай Господня ласка всяОгорне дім наш уночі.Хай вражі спалахи згаса,А світять лиш добра́ свічі́.Нехай молитва матерівДо неба лине знов і знов.І захист Божий ліхтарівНесе надію і любов.Нехай ми ранку дочека,Де не лунатиме війна.Нам дана доля нелегка…Хай нас залишить сатана.20.07.2026 р.©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026ID: 1065949
    149views
More Results