ТРИПТИХ 1 МІЖ ВЧОРА І ЗАВТРА Непомітно приходить майбутнє мовчанням, Ми проходимо повз, не тримаючи дати І здається, що "завтра" — це ті ж самі втрати, А "сьогодні" спливає уже до світання. Ми минуле плекаємо скарбом зітхання, Де недолік присутній в чужих кандидатах І тяжіє душа від нового мандата, Бо вчорашнє вже тисне солодким коханням. І раптово у серці ламається крига, Та теперішній крок виділяється з тіні, Де майбутнє не буде постійно як тригер. Хто приймає цей час, той не пише на стінах, Бо не "вчора" формує й не вчить нас на виграш, А сьогоднішній вибір і завтрашній фініш. 2 ТЕМНИЙ СОЮЗ Мило сяє шовк у ніч розкуту, Серце б'ється, пахне кров коханням, Тихий подих кличе на з'єднання, Тінь ковтає знову вечір скутий. Ти пливеш, мов знак з пітьми нечутно, Жар в очах плекає щось погане, В усміх скриті всі слова зізнання, Шал чіпляє край пітьми без смутку. Тут любов росте не на прохання, Поряд ходить темна смерть пихата, Та в мені ще світить промінь смутно. Я приймаю цей союз попутний, Бо де смерть — там вічна путь остання І любов іде по ній старанно. 3 ОСТАННЄ ЗІЗНАННЯ Пам'яті я випадковий невільник: Тихі розмови, чужі обіцянки... Світ не вимірює вірність коханки — Час лише множить зітхання повільні. Дотики згасли у формулі звільнень, Погляд відводиться в темні ділянки, Звичку міняє відвертий романтик, В серці тримає уламки довільно. Спроба остання — зібрати мовчання, Словом короткім дійти до скандалу, Втілити в правду таємне кохання. Після рядка, ніби як по сигналу Тиша накриє останнє зізнання, Вірш обриває відлуння фіналу. Мирослав Манюк 18.10.2026

ВІД ПЕРШИХ ДНІВ ВІН У БОЮ СТОЯВ (Світлій пам'яті героя односельця Бігуна Андрія) Пішов з життя іще один герой, Іще один у засвіти полинув. Він бачив там, ой, стільки… о-йо-йой… І рано так Андрій цей світ покинув. Коли ординець став на наш поріг, Він зброю взяв і став на захист краю. Не зупинив його ні страх, ні сніг, Бо край був схожий в нас колись до раю. Від перших днів він у бою стояв, І не чекав, що хтось за нього стане. За волю й правду з орком воював, А біль утрати в серці не розтане. Тепер його вже не болить війна, Не рвуть душі́ сирени і тривоги. Та в серці залишилася струна, Що пам'ять береже його дороги. Як ворог у домівку увійшов, Андрій не став ховатися за спини – Він зброю взяв і на війну пішов, Щоб боронити рідну Україну. Від перших днів він став на боротьбу, Не дочекавшись спо́кою й наказу. І добре знав, що йде він на війну, Щоб захистити рідних від образи. Він бачив смерть, руїни і вогонь, Чужу жорстокість, біль і чорну втому. Летіли кулі мимо його скронь, Та він хотів вернути мир додому. І не чекав за це він нагород, Не мріяв про гучні слова пошани. Він захищав Вкраїну і народ, Бо бачив, як ятря́ться наші рани. Та доля обірвала шлях земний, І стих уже наві́ки його голос, Тепер він там, де спокій неземний, Не гнеться до землі життєвий колос. Взяла́ Андрія в лоно вже земля, І вітер тихо стелиться полями. Не вернеться Андрій вже звідтіля, Та буде за́вжди в пам'яті із нами. Спочинь, Андрію, у тиші́ Небес, Молитва наша душу зігріває. Віддав ти Україні все, що ніс… Чому́сь війна героїв забирає. Тебе впустив у сво́ю браму рай, Твоя́ душа тепер вже там спочине. Твоє́ ім'я звучатиме, ти знай, Щораз молитва тут за тебе лине. Низький уклін за те, що ти робив, За те, що взявся всіх нас захищати, Ти від орди роки́ нас боронив, Та в землю довело́сь тобі лягати. 16.10.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1070562

❗️ Україна всуху поступилася Сербії на старті ЧС-2026 з міні-футболу U-23 🏆 13 жовтня о 18:45 збірна України U-23 невдало стартувала на ЧС-2026 з міні-футболу U-23. Синьо-жовта команда у 1-му турі всуху поступилася суперникам із Сербії з рахунком 0:3. ⚽️ Чемпіонат світу 2026 з міні-футболу U-23 проходить з 13 до 16 жовтня в місті Малі-Лошинь (Хорватія). 🥅 На ЧС-2026 U-23 виступають 9 команд, причому вони не розділені на групи. Турнір проходить у форматі єдиної ліги, після чого 4 найкращі збірні зіграють у півфіналах. 📊 Українська збірна далі зустрінеться зі Словаччиною (14 жовтня об 11:05), Англією (14 жовтня о 19:40) та Румунією (15 жовтня о 19:15). 🏆 Чемпіонат світу 2026 з міні-футболу U-23 1-й тур. 13 жовтня. Малі-Лошинь (Хорватія) 18:45. 🇷🇸 Сербія U-23 – 🇺🇦 Україна U-23 – 3:0 Голи: Душан Лалутін, 15, Йован Анушич, 20, Душан Йованович, 36 Джерело - https://t.me/sportua_news/ #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильники ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Мариуполь подарил ей характер и свет, А в Лимане кипела работа, года… Там в депо вагонном остался след, Но душа устремлялась в мечты всегда. Барселона зовёт, там родная дочь, Каждый год — тёплый берег Турции ждёт. Перелёты и страны уносят прочь, И судьба свой привычный узор плетёт. Хоть надето кольцо и украшен дом, И кружит вереница семейных дней, Всё равно мы тайком об одном поём, И в тиши воспоминания ещё острей. Не затухнет огонь незабываемых встреч, Сколько б мимо ни мчалось дорог и лет. Буду трепетно память о них беречь, Ведь роднее Натальи на свете нет!

ВОВЧІ ПЛАНИ Горять будинки, все палає, І плавиться від жару сталь. І дим густий все накриває. А в душах – страх, і біль, й печаль. Горять будівлі, школи, ха́ти, І чорний попіл – замість мрій. Летять ударів завдавати, І не один, а й ці́лий рій. І знову плани у них вовчі, І знову бреше їхній цар. А світ все дивиться, та мовчки, На весь убивчий цей кошмар. «Усе за планом!» — знову чути, Та план давно уже в багні. Бо можна правду загорнути, Та не сховати злочин… ні! Зробив в нас згарище і пустки, Скрізь попіл, кров, сліди біди. Ще й пов'язав нам чорні ху́стки І кров пролив замість води. Та не мовчить сама руїна, Вона ввібрала в пам'ять все. І кожна скривджена людина Свій біль роками пронесе. І знову бункер, знов промови, І знову вигаданий рай. А понад нами – чорні сови, І знову чути: «Убивай!» Не бачить він людського болю, Не чує крику матерів. Для нього кров – частина «волі»… Цілком убивця озвірів. 13.10.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1070397

ЩОБ СМЕРТЬ ВІЙНИ НАМ НЕ ДИВИЛАСЬ В ВІЧІ Щоб ми світились щастям кожну мить, Хай сльо́зи тільки радості в нас ллються, Нехай душа ніко́ли не болить Й щасливі миті за́вжди додаються. Щоб звістка всім нам радісна прийшла, Щоб нам про перемогу сповістили, Аби біда нас більше не знайшла, Під мирним небом щоб ми за́вжди жили. Щоб ми не чули, що кого́сь везуть, Що знову на щиті хтось повертає, Хай миті втіхи назавжди́ прийду́ть, Хай ненька у крові́ не потопає. Щоб ми не знали горя і біди́, Щоб ми не знали, що таке розпука, Аби застили вражі всі сліди І нас минала з рідними розлука. Щоб ми не чули більш сирен виття, Щоб ми не чули ту страшну тривогу, Щоб нам Госпо́дь усім беріг життя – За це усе щораз в молитві Богу. Щоб не вмирали діти і батьки, Щоб ворог не гасив життєві свічі, Щоб заросли для ворога стежки́, Щоб смерть війни нам не дивилась в вічі. Щоб повернулись всі живі з війни, Каліками щоб не робив убивця, Щоб всі знайшлися до́ньки і сини, Щоб більш не проливалась наша крівця. 10.10.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1070291

СТЕПУРА - це не бренд, це позиція у житті. Прошу знайомитись @andreistepurskii Андрій Степурський. Артем ЛОЇК (збірка віршів НАША ВІЙНА, стр.134) **«СТЕПУРІ»** *Андрію Степурському* Навіщо тобі слово те крилате? Я прямо і по суті! Ти не проти? Не всі уміють так, як ти, стріляти, не всі уміють так, як ти, боротись! А потім всіх зібрати, зняти лати, нехай на мить, та зупинити стрілки... Не всі уміють так, як ти, гуляти, не всі уміють так, як ти, зустріти! Сувора доля нам сорочку шиє, хай не сьогодні, та вже завтра візьме плату! Нехай! Та коли всядеться на шию – не всі уміють так, як ти, послати! Гирю підняти, бути небайдужим, відповідальним, сильним, працьовитим. Це все не головне... Бо знаєш, друже, не всі уміють так, як ти, дружити! Не музикант, але де правду діти: тобі по барабану буде все ж! Звання, чини – якщо твій друг в біді, ти будеш поруч, ти його спасеш! Не кинеш, не обійдеш стороною, цьому навчали Харків і Донбас! Ти друг, який стоятиме стіною за друга – і це знає кожен з нас! І тут не справа у сталевих мускулах, коли душа у ранах і синцях... Я вчусь у підполковника Степурського дружити в цьому світі до кінця! І якщо все-таки настане темний час уроки дружби перевірити отримані, я не змарную доленосний шанс: допомогти тобі тоді, як ти мені! Бо як писав: хоч ріж мій реп юначе, – у пісні, – заміцна його структура! Я риму заряджаю свою, наче свій автомат майор... Лоїк, відставити! Як підполковник НГУ Андрій Степура!

“Осінь – це час, коли листя падає, а душа піднімається.”

27 вересня 1892 року у Бодакві на Полтавщині народився Дмитро Андрієвський, член українських урядів доби Української революції 1917-1921 років, один із теоретиків українського націоналізму, публіцист, діяч ОУН, якому Євген Коновалець пропонував стати Провідником. «Я дальше обстоюю, що Ви, пане інженер, повинні бути тим, який з конгресу українських націоналістів повинен вийти провідником націоналістів, – 21 листопада 1927 року у листі до Андрієвського писав Коновалець. – Час знов до конгресу повинні Ви, при нашій розуміється допомозі, вжити на це, щоби до майбутньої Вашої ролі як слід підготовитися». Дослідник Віктор Ревегук, віднайшов у архівах відповідь Андрієвського на цю пропозицію:«…тим, що Ви зараз на чолі нашої справи, я тішуся... тверджу, що саме Ви один нині можете пустити машину в рух». Пояснював відмову тим, що хоче займатися суто ідеологічною роботою, публіцистикою та громадською діяльністю. Світогляд та переконання Дмитра Андрієвського формувалися в контексті ідей українських самостійників. Під час навчання у гімназії в Лубнах, він познайомився з членами місцевого осередку Революційної Української партії. Тут він усвідомив суголосність своїх поглядів на майбутнє України з програмним документом партії. Це був Маніфест «Самостійна Україна» Миколи Міхновського. Відтепер Андрієвський перебував і формував навколо себе українозорієнтоване середовище. Працював в урядах УНР доби Української Центральної Ради, Української Держави та УНР доби Директорії. Восени 1918 року перебував з дипломатичною місією Української Держави у Швейцарії. Роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії. Друкував статті у журналах «Тризуб» та «Національна думка». У них наголошував, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і передбачає цілісність і монолітність української спільноти. На першій Конференції українських патріотів-націоналістів (3-7 листопада 1927 р.) у Берліні Андрієвського обрали Головою президії конференції. Також членом новоствореного проводу націоналістів як ідеологічного референта. Входив до оргкомітету з підготовки Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні. У 1934 році звернувся з протестом до Ліги Націй. Він переконував, що СРСР, керівництво якого організувало в Україні голодомор, та не визнає прав особистості, не місце серед Ліги. З початком Другої світової війни, за завданням проводу ОУН виїхав на українські землі. Дістався Львова, де його затримала німецька поліція. Згодом Андрієвського відправили до концтабору Брец. Після закінчення Другої світової повернувся до Бельгії. Тут організував Український допомоговий комітет. Це була громадська організація, яка опікувалася переміщеними особами. Протягом 1949 – 1952 років відвідав українські громади в Канаді та США, представляв ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державного центру УНР. Вийшовши на пенсію, переїхав до Мюнхена. Останні роки мешкав у Будинку для престарілих осіб у Дорнштадті. Тут і помер 30 серпня 1976 року. 22 січня 2010-го прах Дмитра Андрієвського привезли в Україну. Перепоховання відбулося на Личаківському цвинтарі у Львові. Андрієвський передбачив розпад і загибель СРСР. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться».

ДІВЧИНА, ЩО ПЛАЧЕ О, як назвати тебе, дівчино... Постій на першій сходинці стежини, Схились над горщиком садовим, Вплітай, вплітай осяйне світло щохвилини, Горни до себе квіти, з болем розуміння, Кинь їх на землю й обернись раптово Зі швидкоплинною образою сумління Ти лиш вплітай, вплітай осяйне світло щохвилини. Так я хотів би, щоби він пішов в запалі, Так я хотів би, щоб вона стояла й сумувала, Так він мав би піти, Немов душа, яка лишає тіло, здерте та побите, Немов свідомість, що так хоче постать залишити. Я мав би тут знайти Легкий і вправний спосіб для мети, Якийсь той спосіб, зрозумілий без наук, Простий і вірний, як усмішка й потиск рук. Вона пішла, але осіння та погода Мою уяву повертала знов до неї, Бо довгі дні я бачив без софітів Її волосся на руках, а руки повні квітів. Дивуюсь я: яка між ними може бути згода! Я втратив би свій жест, і навіть позу. Дивують роздуми ці досі без ідеї Стривожену опівніч й спокій дня у розах. Томас Стернз Еліот Переклад: Мирослав Манюк 26.09.2026 #переклад