Як про миття за відсутності води в крані баба Надя казала?:) - Відсєля досєля?:) Відсєля досєля?:) А потім сєлю!:) То я за цим алгоритмом десь обійстя до ладу приводжу!:) Сьогодні крига біля ганочку гостьового будиночку розтанула. Ааааааа там стільки лашпарти від соняшників та віниччя під їдальнею для птахів наскладувалося!!! То я спочатку увесь той безлад пласкорізом шкрррребла, потім вже мела! Кущ дроку підстригла! До троянд поки що не дістатися. Бруд та крига, які товкти калошами не хо! Чекатиму, поки розтане! А ще перше в сезоні білллльььооо у дворі по мотузках понавішала! (Білльо - то полтавський неперекладний фольклор!):) Ви там як?

#історія #постаті 10 березня — Пабло Сарасате (1844): коли іспанська скрипка зазвучала як виклик усій Європі 🎻🇪🇸 1844 рік, 10 березня, Памплона — місто, відоме биками та фестивалями, подарувало світу не просто музиканта, а віртуоза, який перетворив скрипку на інструмент, здатний змагатися з будь-яким оркестром. Пабло де Сарасате-і-Наваррете (повне ім’я, бо чому б не підкреслити аристократичну нотку в біографії простого генія?) з дитинства вражав: у 5 років вже грав на скрипці, у 8 — дебютував публічно, а в 12 — поїхав до Парижа вчитися в консерваторії, де швидко став зіркою. Його техніка була такою блискучою, що сучасники жартували: «Сарасате грає так, ніби диявол позичив йому пальці». 😈 Але не тільки техніка робила його легендою. Сарасате склав понад 50 творів, серед яких «Циганські наспіви» (Zigeunerweisen, op. 20) — шедевр, що досі змушує скрипалів пітніти від заздрощів. Ця п’єса, натхненна угорським фольклором, поєднує віртуозність з емоційністю, і саме вона стала його візитівкою. Він гастролював Європою, Америкою, навіть росією (де, до речі, познайомився з Чайковським, який присвятив йому свій вальс). Сарасате не просто грав — він інтерпретував, додаючи іспанського вогню в класичні форми. Його стиль вплинув на ціле покоління: від Хейфеца до сучасних виконавців, бо хто ще міг грати так чисто й швидко, ніби скрипка — продовження його душі? Іронія долі: попри славу, Сарасате залишався скромним — не любив диригувати, не писав симфоній, зосередившись на тому, що робив найкраще. Помер 1908-го в Біарріці, залишивши спадщину, яка доводить: іноді один інструмент може перевершити оркестр. Його день народження — нагадування, що справжній геній не потребує помпезності, а лише струн і натхнення. Якщо Ви думаєте, що класика нудна, послухайте Сарасате — і переконаєтеся в протилежному. https://youtu.be/CjIj_Fx1M4A?si=Zrw6HJae_TOBeAQd

#історія #постаті Ейтор Вілла-Лобос: Бунтівник, який навчив класику грати самбу 🎼 ​Сьогодні, 5 березня, ми згадуємо Ейтора Вілла-Лобоса (1887–1959) — людину, яка зробила для Бразилії те саме, що Лисенко для України: взяла народну стихію і перетворила її на високе мистецтво. Він був найбільш плідним композитором Західної півкулі, залишивши по собі понад 2000 творів. 🇧🇷 ​Якщо ви думаєте, що академічна музика — це лише перуки та суворі обличчя, то Вілла-Лобос змусить вас змінити думку. Його музика пахне джунглями Амазонки, кавою та галасливими вулицями Ріо-де-Жанейро. ☕🌿 ​Музичний етнограф із гітарою 🎸 ​Ейтор не був типовим випускником консерваторії. Навпаки, він кинув навчання, бо вважав його надто академічним і нудним. ​Втеча в народ: У юності він подорожував глибинкою Бразилії, збираючи фольклор індіанців та місцевих мешканців. Він не просто записував ноти, він вбирав ритми, які згодом стали основою його стилю. ​Бразильські Бахіани: Його найвідоміший цикл — «Bachianas Brasileiras». Це був зухвалий і геніальний експеримент: Вілла-Лобос спробував уявити, яку б музику писав Йоганн Себастьян Бах, якби він народився не в Німеччині, а в Бразилії. Поєднання європейського контрапункту з бразильськими мелодіями стало світовим шедевром. 🎻 ​Скептичний погляд: Самородок чи містифікатор? 🔍 ​Вілла-Лобос обожнював створювати навколо себе легенди. Він розповідав історії про те, як його ледь не з’їли канібали під час експедицій в Амазонію. Більшість істориків сьогодні вважають ці розповіді, м’яко кажучи, перебільшенням для преси. Проте цей «піар» спрацював: Європа та США побачили в ньому «дикого генія» з тропіків. 🦜 ​Чому він важливий? 🤔 ​Диригент нації: Він створив систему музичної освіти в Бразилії. Під його керівництвом хори з тисяч школярів співали на стадіонах — він вірив, що музика може об’єднати націю краще за політику. ​Гітарна революція: До нього гітара вважалася інструментом для кав’ярень та вулиць. Вілла-Лобос написав для неї етюди та концерти, які сьогодні є обов’язковими для будь-якого професійного гітариста світу. 🎼 ​Ейтор Вілла-Лобос довів: щоб стати громадянином світу, треба спочатку до кінця залишитися вірним своїй землі. Його музика — це хаос і гармонія одночасно, як і сама природа Південної Америки. 🥁 https://youtu.be/WEhDiJbzJ1A?si=j8Sqduyrvi0UCH_f

Якби ж щось нового було на думці, шановний фіцбук… З традиційного неперекладного прапорщицького фольклору коментування новин… Сподівання на краще… Очікування на весну… Підлаштування життя під графіки знеструмлень… За графіком з одного телеграмного каналу на сьогодні обіцяні аж по півтори години світла? За уточненими даними з іншого - вже звична година? Ййййооо? Ввімкнули! Начебто на півтори години? Невсеремось! Будьмо!

#дати #свята Всесвітній день боротьби з ненормативною лексикою: Естетика проти хаосу. ​3 лютого світ (і особливо наше суспільство) відзначає день, який закликає хоча б на 24 години вимкнути режим «шевченківського гніву» в його нецензурній формі. Мета свята — не просто заборонити міцне слівце, а нагадати, що мова є дзеркалом культури, і чим більше в ній бур’янів, тим важче розгледіти суть. 🙊🚫 ​Коріння цього дня вбачають у зусиллях мовознавців та етиків, які вважають, що лихослів’я — це ознака не лише браку словникового запасу, а й психологічної неврівноваженості. Психологи стверджують, що надмірне вживання матюків призводить до емоційного вигорання: коли кожна побутова дрібниця супроводжується «триповерховою» конструкцією, мозок перестає розрізняти справжню небезпеку від розлитої кави. 🧠📉 ​Звісно, ми живемо в часи, коли деякі специфічні напрямки для «руского воєнного корабля» стали частиною національного фольклору та навіть дипломатії. Проте суть свята саме в тому, щоб відділяти «бойовий сурмик» від повсякденного сміття. Лихослів’я в побуті часто є лише шумом, який заважає чути інтелект співрозмовника. 🗣️❌ ​Цікавий факт: багато дослідників вважають, що мовна чистота безпосередньо впливає на рівень агресії в суспільстві. Чим витонченіші образи ми використовуємо, тим вища якість дискусії. Можливо, варто згадати досвід того ж Володимира Самійленка, який вмів «знищити» опонента тонкою іронією, не вдаючись до лексикону портових вантажників. 🎭🖋️ ​Отже, 3 лютого — чудовий привід згадати, що українська мова має неймовірний арсенал колоритних лайок, які звучать набагато дотепніше та болючіше за стандартний набір запозичень від «східного сусіда». Спробуйте замінити звичне слово на щось на кшталт «най би тебе качка копнула» — і настрій покращиться, і культура не постраждає. 🦆🇺🇦

"Ой гай мати" – пісня з Рівненського Полісся, із записів ансамблю "Кралиця" у виконанні Миколи Тотовицького та Івана Сінельникова. Оригінальний звук - Андрій Мінченко Один з коментарів: - Ціни тобі, юначе немає! Бережіть фольклор України, бо зникне(((( ,адже молодь не усвідомлює її цінності!

#історія #постаті Його знає кожен українець, хоча часто навіть не здогадується про це. Коли ми кладемо руку на серце під звуки національного славню, ми вшановуємо працю людини, чиє життя було суцільним служінням ідеї, за яку москва карала засланнями та заборонами. 27 січня ми відзначаємо день народження Павла Чубинського. 🇺🇦✍️ Більше, ніж автор Гімну: Життя під прицілом імперії Павло Чубинський був справжнім "універсальним солдатом" українського відродження XIX століття. Він не просто написав вірш «Ще не вмерла Україна» за лічені хвилини на одній із київських вечірок 1862 року — він заклав фундамент нашої ідентичності як етнограф, фольклорист та географ. Його праця була настільки фундаментальною, що імперська влада вбачала в ньому смертельну загрозу. Чубинського називали «небезпечним агітатором», який «негативно впливає на уми простолюду». За свою діяльність він поплатився роками заслання в Архангельську губернію. Але навіть там, на півночі, він не склав руки, а зайнявся дослідженням краю, за що згодом отримав золоту медаль Російського географічного товариства. Іронія долі: імперія нагороджувала того, кого водночас намагалася зламати. 🥇❄️ Повернувшись в Україну, він очолив грандіозну експедицію Південно-Західним краєм. Сім томів зібраних ним народних пісень, казок та обрядів стали доказом того, що українці — це окрема нація зі своєю древньою культурою, а не «малоросійське відгалуження». 📚 Павло Чубинський помер у 1884 році, так і не побачивши, як його вірш став державним символом. Але його слова виявилися пророчими: «душу й тіло ми положим за нашу свободу» — це формула, яку українці продовжують доводити щодня. Сьогодні ми згадуємо не просто поета, а людину, яка навчила нас співати про власну волю. 🕯️🇺🇦

#історія #культура Трембіта: голос гір, що пережив імперії. Мало що так промовляє про душу народу, як його музичні інструменти. І коли мова заходить про українські Карпати, то першим на згадку спадає не бандура, не сопілка, а її величність – трембіта. Цей найдовший духовий інструмент у світі, що сягає до чотирьох метрів завдовжки, є не просто артефактом минулого. Це живий свідок історії, що зберігає у своєму глибокому тембрі відлуння століть, не підвладних жодним імперським амбіціям. Історія трембіти – це історія гір. Вона народилася з потреби. Коли мобільні телефони були лише фантазією Жюля Верна, а пошта долала перевали тижнями, трембіта була головним комунікатором горян. Це не був інструмент для салонних концертів чи придворних забав. Її могутній голос розносився на десятки кілометрів, сповіщаючи про народження та смерть, про весілля та небезпеку, про вихід овець на полонину та повернення худоби додому. Вона була голосом пастухів, що збирали свої стада, і голосом ватагів, що попереджали про набіг чужинців. Уявіть собі: густий туман повзе по схилах, а звідкись, прорізаючи цю молочну завісу, долинає низький, протяжний звук. Він несе інформацію, він кличе, він заспокоює. Це не просто музика – це код, що передається від серця до серця через кілометри дикої природи. Кожна мелодія, кожен вібрато мав своє значення, зрозуміле лише тим, хто жив у цій суворій, але мальовничій реальності. Трембіта – це також майстерність. Виготовлення такого інструмента – це ціла наука, що передається з покоління в покоління. Стовбур смерічки, розщеплений навпіл, ретельно вичищений, висушений, а потім знову скріплений березовою корою. Це не просто дерево, це живий організм, що дихає разом із музикантом, відгукується на найменший подих. І кожен, хто хоч раз чув трембіту наживо, знає: її звук – це не просто вібрація повітря, це вібрація самої землі, самого серця Карпат. У часи, коли кордони перекроювалися як забагнеться королівським дворам та кремлівським диктаторам, трембіта залишалася незмінною. Вона пережила Австро-Угорщину, Польську Республіку, радянський союз і досі є символом незламності духу. Вона нагадує, що є речі, які неможливо знищити указами чи танками: глибоке коріння культури, зв'язок людини з природою та потужний, непереможний голос свободи. Сьогодні трембіта не лише лунає на фестивалях та у фольклорних ансамблях. Вона стала джерелом натхнення для сучасних музикантів, які намагаються інтегрувати її архаїчний, але такий потужний звук у нові жанри. Це доказ того, що справжнє мистецтво не має терміну придатності. Воно лише змінює форми, але його сутність залишається незмінною – бути мостом між минулим і майбутнім, між людиною та вічністю.

МАЛАНКА та ВАСИЛЬ або хто ЩО СВЯТКУЄ, хто на "СТАРИЙ НОВИЙ РІК", за старою звичкою, хто вже на "НОВИЙ"! 13 січня за Юліанським календарем(31 грудня за сучасним Григоріанським) - день смерті преподобної Маланії(Маланки, Меланки, Меланії) або Маланії-Римлянки, римської святої, яка народилася у Римі та жила в епоху імператора Флавія Гонорія Августа, але практично все своє свідоме життя провела в Африці займаючись разом зі своїми подругами релігійним просвітництвом серед туземців. У театралізованих постановах роль Маланки обов'язково має виконувати переодягнений юнак, через те, що в житті Маланія була лecбiянкoю. Якимось чином образ Маланки перекочував на територію СРСР і раптово став фольклорним елементом в Україні на пару з її "коханим" Василем, грецьким святим, який помер за Юліанським календарем 14 січня(за Григоріанським - 1 січня). Насправді Маланка із Василем ніколи не могли зустрічатися. Вони не тільки жили на різних територіях, а й у різні часи. Маланка народилася у 383 році, а Василь помер у 379-му. Радянська пропаганда втюхала в українські звичаї дурість, не подбавши про сумісність вигаданих персонажів, вкравши при цьому дохристиянську атрибутику наших пращурів, яка не тільки жодного відношення до християнства не має, але нещадно винищувалася за часів хрещення України у 988-му та подальших роках. Та красти без розбору і сенсу, що під руки потрапить, святкувати кончину людей і танцювати на їхніх кістках це найголовніше у деяких ідеологіях. Про яке палке кохання, про які обнімашки-цілувашки між Василем та Маланкою взагалі може йти мова, якщо вони ані в часі, ані географічно ніколи не перетиналися і Маланка народилася через ШІСТЬ років по смерті Василя? В жодній старій українській класичній літературі образи Маланки та Василя не згадуються, тільки в новій, радянських часів. «Християнське Різдво» та «СТАРИЙ НОВИЙ РІК», почали відмічати в СРСР та у деяких країнах сателітах та холопах СРСР після Другої світової війни 7-го та 14-го січня, до цього Хр. Різдво відмічалося 25 грудня, а Старий Новий рік взагалі не існував навіть у лексиконі. Якщо згадували старі дати, то додавали - "за старим стилем". Але прийшли нові свята, бо така була вказівка з Кремля, щоб жодного церковного свята не відмічали разом з Заходом, починався новий виток напруженості. Але, з догляду на те, що радянські православні священики суттєво допомогли у мобілізації гарматного м’яса під час бойових дій (мобілізація старими більшовицькими засобами йшла дуже тяжко, кількість ухилянтів та дезертирів росла і досягла мільйонів), проведення служб було тимчасово дозволено. Потім, при Хрущові, гайки знову почали загвинчувати, а при Брежнєві боротьба з релігією досягла апогею. Вже не катували, не відправляли на Соловки та Колиму, але нагляд за церквою був ретельний, молодь за участь у церковних діях нещадно карали, за діяльністю церкви ретельно наглядали співробітники КДБ, що мали своїх довірених осіб серед «батюшків», «дияконів» та служниць. Під час значних святкових служб біля церкви обов’язково чергував оперативний комсомольський загін, стояли міліцейські авто, швендяли ментовські патрулі, серед натовпу вдавала з себе байдужість купа працівників КДБ та МВС у цивільному одягу та їхні таємні агенти. А опівночі, на якесь видатне церковне свято, обов’язково по Центральному Телебаченню показували «Мелодії та ритми зарубіжної естради», щоб відволікти молодь від згубного випадкового відвідування церкви. Дивитися особливо у тій програмі було нічого, крім остогидлій цвілі артистів соцтабору, але пару виступів справжніх вчорашніх західних зірок вихопити було можливо, на кшталт «ABBA» чи «Boney-M», що вже тоді для радянської молоді було за щастя. Сьогодні вже цю передачу ніхто б і не дивився, навіть з ностальгії. Життя продовжувалося, нічого не змінювалося, змінювалася тільки форма, але не форма життя людей, а форма діяльності церкви та наглядаючих за ними органів влади та правопорядку. © IK http://www.ik-music.net/

#історія #постаті Маестро світла та тіні: Філософська камера Данила Демуцького 🎥 30 грудня 1906 року народився Данило Демуцький — людина, чиї очі бачили світ крізь об'єктив так, як ніхто інший. Син відомого фольклориста Порфирія Демуцького, він привніс у світове кіно не просто технічну майстерність, а глибоку українську душу та естетику «мальовничого» кінематографа ✍️ Демуцький став правою рукою геніального Олександра Довженка. Їхня співпраця подарувала світові шедеври «Арсенал» та «Земля», які сьогодні вивчають у всіх кіношколах світу від Парижа до Нью-Йорка. Саме Демуцький створив ті самі легендарні кадри з яблуками під дощем та неосяжними українськими степами, де кожен промінь сонця здається живим персонажем 🌾 Його стиль називали «фотографічним імпресіонізмом». Данило Демуцький першим в українському кіно почав використовувати м'яке фокусування та складні світлові схеми, щоб передати психологічний стан героїв. Він не просто фіксував подію — він малював світлом, перетворюючи звичайний кадр на справжнє полотно, сповнене драматизму та поезії 🎨 Доля видатного митця була непростою: репресії 1930-х років, арешт, заслання до Узбекистану та заборона працювати в Україні. Проте навіть в евакуації він продовжував творити, знявши знаменитий фільм «Насреддін у Бухарі», де майстерно передав колорит Середньої Азії. Повернувшись на батьківщину, він до останніх днів залишався вірним своїм художнім принципам на Київській кіностудії 🎬 Сьогодні Данило Демуцький визнаний одним із найбільших операторів-гуманістів у світовій історії. Його кадри — це не просто архів минулого, а вічне джерело натхнення для сучасних митців. Він довів, що камера в руках майстра — це інструмент, здатний зафіксувати не лише реальність, а й саму душу народу 🏛️