#міфологія #фольклор #фентезі Останній Чугайстерів танець Рік 2154. Світ став ідеально чистим, раціональним і нестерпно неорганічним. Природа існувала лише у цифрових архівах та заповідниках, керованих дронами. Але існувала одна аномалія, одна ділянка, куди досі боялася ступити нога людини-будівельника — Чорний Ліс. Цей реліктовий праліс, що виріс на місці колишніх Карпат, був останнім непідкореним царством. У центрі цього царства, серед вікових дубів, жила Марічка (20 років). Вона була не просто знахаркою чи травницею; вона була живим вузлом між світом людей та світом духів. Її одяг був витканий із ліан та моху, а очі знали мову, якої не знав жоден комп'ютер — мову шелесту листя. Вранці, коли проміння сонця, відбиваючись від сірих хмар, ледве проникало крізь густе склепіння, Марічка знайшла попереджувальний знак. Це був великий, просочений смолою уламок дубової кори, на якому був випалений один-єдиний символ — трикутник, що падає. Це був знак від найдавніших духів: "Вони прийшли". «Вони» — це була Корпорація "Аріадна", архітектори неорганічного майбутнього. Вони планували останній, фінальний акт "очищення": зрівняти Чорний Ліс із землею і побудувати на його місці "Місто Ідеальної Логістики". Їхніми головними інструментами були дрони-випалювачі та потужні звукові установки, що "висушували" магію, генеруючи ультразвуковий "Білий шум". Того ж вечора Марічка вирушила до Центральної Галявини — місця, де межа між світами була найтоншою. Вона знала, що там знайде його. Чугайстер, на ім'я Зеліян, чекав. Він був не просто високий, він був високий, як столітня сосна, і худий, як тінь на світанку. Його тіло було сумішшю моху, кори та переплетених гілок, а замість одягу — суцільний вихор опалого листя. Його очі світилися фосфоресцентним світлом гнилих пнів, сповненим вічної туги та люті. Зеліян не говорив словами. Він спілкувався мовою тріску гілок, що було гнівом, і шелесту листя, що було скорботою. «Тріск! Ши-і-і-іп!» — передавав він. — «Шум їхній розриває сітку. Я танцюю, танцюю вічно, щоб залатати дири, але вони все ширші. Моєї сили мало». Чугайстер, за міфами, невпинно танцював, щоб зловити Мавок і вберегти людей. Тепер він танцював, щоб уберегти Ліс від людей. Марічка притулилася до його коліна, відчуваючи холод кори. «Зеліяне, що робити? Вони тут, вони заходять глибше. Їхній "Білий шум" змушує духів ховатися. Навіть Мавки слабшають». «Гх-хрр! (Голос був схожий на скрип вікового дерева). Ти повинна. Знайти. Пісню». Зеліян вказав на захід. "Джерело Забутих Пісень". Це був старий мегаліт (дольмен) глибоко в надрах Лісу, де, за легендами, зберігалася первісна, долюдська енергія. Якщо Марічка відновить Пісню, Ліс прокинеться і зможе відбити атаку. Це була її місія. Наступного дня вторгнення розпочалося. Дрони-випалювачі, що виглядали як чорні, хижі комахи з палаючими маніпуляторами, проникали углиб Лісу. З неба спускалися звукові установки "Аріадни", які генерували пульсуючий, низькочастотний ультразвуковий "Білий шум", що діяв на духів, як отрута. Марічка рушила до мегаліту. Її шлях став випробуванням. На березі висохлого струмка вона зустріла Мавку-Королеву. Мавка, ослаблена шумом, перетворилася на агресивного, сірого духа-паразита. Її краса зникла, обличчя було викривлене від болю. Вона спробувала заманити Марічку у висохлу пастку. Марічка знала: Мавку можна врятувати лише абсолютною чистотою. Вона дістала старовинне зілля з ранкової роси та почала співати. Пісня була простою, як дзюрчання струмка. Мавка здригнулася, сірий наліт зник, і вона, втомлено посміхнувшись, вказала Марічці дорогу. Далі її шлях пролягав через болота, де вона зустріла Водяника. Він був не величний, а жалюгідний: його тіло, сплетене з водоростей та корчів, було покрите патьоками іржі, а його очі були тьмяними, як мутна вода. «Вода скінчилася. Я — іржа», — прошепотів він голосом, схожим на булькання. Марічка віддала йому свою останню чисту воду. Водяник відповів взаємністю: «Візьми. Це те, що залишилося від кришталевої течії. Це — кришталева сльоза.» Це був прозорий, гладкий камінь — ключ до мегаліту. Тим часом Зеліян вів свою безперервну битву. Він постійно відволікав дрони: створював вихори листя, візуальні ілюзії, змушуючи машини на повному ходу натикатися на вікові дуби. Це був танець на виснаження, його тіло з кори почало тріскатися. Марічка, знесилена, нарешті досягла мегаліту. Це був дольмен — величезний, позеленілий від моху камінь, що височів посеред галявини. Він мав форму вуха, що мовчазно слухало віки. Вона вставила "кришталеву сльозу" Водяника у поглиблення. Камінь почав вібрувати, випромінюючи низький, як гудіння землі, звук. У цей момент Зеліян, зібравши свої останні сили, підійшов до головного джерела шуму — потужної звукової вежі "Аріадни". Він почав свій останній, найвеличніший танець. Він крутився у шаленому вихорі, його тіло сяяло гнилим світлом, створюючи акустичний вихор, що мав протистояти ворожому шуму. Марічка, керуючись енергією мегаліту, заспівала стародавню пісню Лісу. Це була не мелодія, а вібрація — чиста, низькочастотна, могутня. Цей звук, що йшов із самої землі, був антиподом "Білого шуму". Пісня прокотилася Лісом. Вона резонувала з квазікристалами в електроніці дронів (тим несподіваним науково-фантастичним елементом, який завжди присутній на межі світів). Дрони, які раніше були невразливі, почали виходити з ладу. Звукова вежа "Аріадни" тріснула і рухнула, а сам Чорний Ліс прокинувся: мох ожив, дерева гнулися, ліани, наче зелені змії, захоплювали машини. Ліс переміг. Корпорація, отримавши величезні втрати, відступила, класифікувавши територію як "аномальну та економічно невигідну". Але перемога мала свою ціну. Чугайстер Зеліян, виснажений після свого "танцю смерті", не зник. Він зупинився на самому краю Лісу і почав повільно перетворюватися. Його тіло з кори та гілок стало товстішим, потужнішим, і він перетворився на гігантське, вічне, мовчазне дерево. Він став не просто духом, а фізичною межею, непрохідним щитом. Марічка залишилася Хранителькою. Її битва не закінчена, бо людська дурість вічна, але тепер у неї був фізичний щит та відновлена магія. Люди будуть приходити до Лісу, але вони більше не зможуть його перемогти. Вона підійшла до дерева-Зеліяна і торкнулася його грубої, вічної кори. Ліс тихо дихав, відновлюючи свої сили. Марічка знала, що відтепер її обов'язок — співати. І доки вона співатиме свою просту, чисту пісню, останній дикий ліс у світі буде жити. Вона підняла очі на обрій, де панували сірі, ідеальні міста, і в її погляді читалася спокійна, але рішуча обіцянка: Світ духів знову сильний.

Митці Украни...💙💛Ернест Контратович. «Весільна процесія», 1946.💞🎨 Ернест Рудольфович КОНТРАТОВИЧ (1912, с. Кальна Розтока, Австро-Угорщина, нині Словаччина - 2009, Ужгород) – живописець, один із засновників закарпатської школи живопису. Народний художник України (1991). Учень і послідовник Адальберта Ерделі, у якого Контратович почав займатися живописом ще в гімназії. У 1932 закінчив художню школу в Ужгороді (викладачі - Й. Бокшай та А. Ерделі), від 1933 - брав участь у виставках.🎨 Ернест Контратович випробував себе в різних жанрах - пейзаж, історичні та жанрові полотна, натюрморт. Будучи людиною оптимістичного світосприйняття, художник створив власний напрямок експресіонізму, який випромінює добро і любов до всього сущого на землі. У його картинах ми бачимо прекрасну природу Карпат, фольклор і побут верховинців.

8 жовтня день пам'яті Сергія Васильківського - видатного українського художника, якого називали Шевченком у живописі (1854-1917). Він залишив по собі близько трьох з половиною тисяч творів - головним чином пейзажі. Перед смертю Сергій Васильківський заповів Музею Слобідської України понад 1340 своїх творів та значну суму грошей, які, за його бажанням, мали піти на створення у Харкові великого національного художнього музею. Народився майбутній художник у місті Ізюм на Харківщині в родині писаря. Середовище і оточення, в якому зростав майбутній художник на Слобожанщині, було особливо сприятливим для формування його творчої особистості. Його дід-чумак, який походив з козацького роду, привив молодому Сергієві інтерес до української старовини, а мати - любов до народних пісень і фольклору. Навчався в Академії мистецтв у Петербурзі. Після завершення навчання у 1886 р. художник виїхав до Франції для подальшого удосконалення своєї професії. Він багато подорожував не лише Україною, а й Францією, Великобританією, Іспанією, Італією, Німеччиною та Південною Африкою, де знайомився з колекціями художніх музеїв. Васильківський виставляв свої твори у Паризькому салоні. "Як і чимало його освічених сучасників, Сергій Васильківський цікавився старовиною та фольклором: подорожував Україною, збираючи етнографічні й історичні матеріали, а також замальовував старовинні споруди. Він брав участь в Археологічному з’їзді у Харкові 1902 року; заснував і очолював архітектурно-мистецький відділ Харківського освітньо-художнього гуртка. У 1900 році світ побачив альбом "З української старовини", де вміщено 20 історичних нарисів Дмитра Яворницького, які проілюстрували Сергій Васильківський та Микола Самокиш. У 1912 році, також удвох, художники видали альбом "Мотиви українського орнаменту", в якому було 40 таблиць-зарисовок із оригінальних старовинних вишивок і тканин, найдавніші з яких належать до ХVII століття. Відомо, що орнаменти з цього альбому використовувала для свого посуду фабрика Матвія Кузнєцова в Будах. Васильківський належав до тих митців, які розвивали українську культуру як власною творчістю, так і громадською й просвітницькою діяльністю.", - Національний художній музей України / National Art Museum of Ukraine. Багато творів митця загинули в роки Другої світової війни, зараз в музеях і приватних збірках нараховують близько 500 його творів. Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

#особистості Померла виконавиця горюнських пісень Лукерія Кошелєва із села Линове на Сумщині. Їй було 100 років. Про це розповіли у Новослобідській громаді: https://suspilne.media/sumy/1119010-perezila-golod-ta-kolektivizaciu-pracuvala-z-14-rokiv-pomerla-vikonavica-gorunskih-pisen-lukeria-koseleva-z-sumsini/ Її родина пережила колективізацію та голод. Жінка співала в церковному хорі линівської церкви. Також у фольклорному ансамблі, створеному в 1970-х роках її матір’ю Марфою Толстошеєвою.

Нічого, крім вишуканого прапорщицького фольклору на язиці не знаходиться… Ото з тими коментарямі шукаю собі якісь справи… Щоб геть не збожеволіти від ненависті… Придворну зграю годую… Збираюся в садочок по яблука? Може ж, ще якихось компотів накрутити? Згадую! Які яблука??? В мене ж в консервативному холодильнику ще цебро різаних помідорів терпляче очікують, поки я про них згадаю??? Піііііішла спека в хату!!! Наварила тих помідорів. Яяяяяяк же вони гидотно смерділи, поки варилися!!!:) Перебила їх блендером, ще кипʼятила. По слоїкам розлила, закрутила! Синочок на роботі. Донечка вже чкурнула до райцентру. Бо завтра їй на роботу, а ще є купа справ! Ірина Олександрова традиційно відповідальна по хаті та кухні! Пере, готує! То невсеремося ж?

🪵 Івасик-Телесик — хлопчик із дерева, що переміг підступність. В українському фольклорі є особлива казка, яка вчить нас вірити у чудеса та силу доброти. Це історія про Івасика-Телесика. Старий дід та баба все життя мріяли про дитину. І одного дня дід вирізав "деревинку" на прохання бабці, щоб вона замінила їм синочка. І диво сталося — він ожив. Так у їхній хаті з’явився Івасик, дитина серця та нестримного бажання мати свою кровинку. 🛶 Хлопець ріс і допомагав батькам: ловив рибу на човні. Та біля берега на нього чатувала небезпека. Зміївна, прикинувшись матір’ю, кликала Івасика підплисти. Спершу він чув фальш у її голосі і не слухався, але коли Зміївна зробила в коваля "голос" й заговорила майже як рідна мати, хлопець піддався обману. І був підступно викрадений. 🔥 У хаті Зміївни Івасик проявив кмітливість: обманув її дочку й змусив саму сісти на лопату — так замість хлопця в печі опинилася вона. А коли повернулися гості, то й зовсім з’їли господиню, не впізнавши. 🌳 Хлопець утік і виліз на високий явір. Розлючена Зміївна кинулась за ним, але зуби ламалися об стовбур. Тоді вона знову пішла до коваля, який скував їй залізні зуби. Дерево тріщало і от-от мало впасти. 🦢 У цей вирішальний момент пролітали гуси-лебеді. Двічі вони відмовляли Івасику, та молодий гусак зжалився і підняв його на крилах. Так хлопчик урятувався й повернувся до діда й баби. ✨ Казка про Івасика-Телесика вчить: любов творить диво, хитрість і розум допомагають перемогти підступ, а справжня допомога приходить тоді, коли здається, що виходу вже немає.

#історія #культура Проголошення незалежності УНР у 1917 році готувалося протягом ХІХ століття. Історики довели окремішність української історії, фольклористи зібрали тисячі пісень, письменники сформували літературну мову. Вагоме слово сказала й антропологія: Федір Вовк, спираючись на багатий матеріал, довів, що українці найближчі до південних слов’ян і аж ніяк не є «одним народом» із росіянами та білорусами. У другому епізоді третього сезону проєкту «Батьки-засновники» ведучі Сергій Стуканов і Наталя Соколенко запросили антропологиню Олену Таран, аби розповісти про видатного етнографа та антрополога Федора Вовка: https://www.youtube.com/watch?v=Ow5dfeQcCM4&t=1890s

Планувала сьогодні влаштувати собі вихідний? Після триденного помідорного марафону?:) Та чергового «веселого» ночеру, який влаштували нам «доброзичливі» сусіди… Гучно було знов… Багато… Слова такі вимовлялися… З неперекладного прапорщицького фольклору… Не вийшло нічого з вильожуванням!:) Скубу курку!:) Поза будь якими планами? Зранку зʼясувала, що вона якось засумувала? Й традиційно кращі ліки в такому разі - сокира… Патрати вже Ірина Олександрова буде. Ви там як? Цілі?

#музика 24 серпня фольклорний гурт ЩукаРиба і музичний продюсер Bunht представлять альбом «Розкіш-воля». Це буде добірка ліричних, козацьких та обрядових пісень з різних куточків України. «Розкіш-воля» — про свободу, про красу української пісні й про наш голос сьогодні. Ми з нетерпінням чекаємо, щоб ці мелодії зазвучали для вас і знайшли відгук у ваших серцях. 🎧 pre-save альбому: https://newreleaseua.lnk.to/Rozkish-volia

"Ой, кум до куми залицявся...", - колоритно, з непідробним гумором народ співає про сімейні стосунки та взаємини між кумом та кумою. Ці стосунки висвітлені в українському пісенному фольклорі з великим натхненням. "Тілесна милість" між кумом та кумою засуджувалась церквою як "великий гріх" та, попри все , люди не поспішали виконувати такі настанови ... 👇 Дивись також : Кумління та посестринство, або Про первинне справжнє значення кумівства. https://www.facebook.com/share/p/16ezawihAV/ Фрагмент фільму-вистави “По-модньому” за мотивами однойменного водевілю Михайла Старицького (1887 рік). Режисер: Юрій Некрасов. Українська студія телевізійних фільмів, ("Укртелефiльм") , 1992 рік. _________ Джерело : використано фрагмент фільму-вистави “По-модньому” - розміщено на сайті "Суспільне.Медіатека" https://mediateka.suspilne.media/media/6613