#історія #особистості 🎭 14 грудня 1840: День Народження Михайла Старицького — Корифея Української Сцени. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять одного із засновників українського професійного театру та видатного письменника — Михайла Петровича Старицького. Він народився 14 грудня 1840 року, і його творчість стала справжнім мостом між народним вертепом та європейською драматургією. 🌟 Театральна "Трійця" Михайло Старицький був не лише драматургом, а й активним культурним діячем, який разом із Марком Кропивницьким та Іваном Карпенком-Карим заклав основи знаменитого Театру корифеїв. Цей театр став феноменом, що підніс українську мову та культуру на новий, професійний рівень у другій половині XIX століття. Старицький виступав як антрепренер (організатор трупи), режисер, актор та автор репертуару, вкладаючи власні кошти і величезну енергію в справу національного відродження. ✍️ Літературний Спадщина Хоча Старицький відомий як поет і прозаїк, його найбільший внесок — це драматургія. Він майстерно поєднував соціально-побутові сюжети з романтичними та історичними мотивами. Найвідоміші твори, що й досі не сходять зі сцени: «За двома зайцями» (перероблено і адаптовано з п'єси І. Нечуя-Левицького) — неперевершена комедія, що висміює міщанське лицемірство. «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» — класична музична драма на тему народних легенд. «Богдан Хмельницький» та «Оборона Буші» — історичні трагедії, що піднімали дух української нації. Його п'єси не лише розважали, а й навчали, висвітлюючи гострі соціальні проблеми та зберігаючи багатство української народної мови. 🇺🇦 Борець за мову Старицький працював в умовах жорстоких царських указів, таких як Емський акт (1876), що забороняв друкування та публічне виконання творів українською мовою. Він та його соратники шукали шляхи обходу цих заборон, часто видаючи свої твори за «малоросійські» етнографічні матеріали, щоб зберегти українську культуру. Михайло Старицький був не просто діячем культури, а справжнім патріотом, який присвятив життя боротьбі за українське слово і театр. Його внесок є неоціненним фундаментом, на якому стоїть сучасне українське мистецтво. 💐

#історія #особистості 🕯️ Совість Нації та Апостол Шістдесятників: Життя Євгена Сверстюка. Сьогодні, 13 грудня 1928 року, народився Євген Олександрович Сверстюк — видатний український літературний критик, есеїст, поет, філософ, активний учасник руху шістдесятників і один із найстійкіших політв'язнів радянського режиму, якого часто називали «совістю нації». Сходження на Арені Шістдесятництва 🧠 Отримавши освіту психолога та літературознавця, Сверстюк швидко став однією з ключових постатей у середовищі української інтелігенції 1960-х років. Він працював редактором у журналі «Український ботанічний журнал», але його справжнім покликанням була боротьба за національну свідомість і культуру. Його есеїстична проза, що поширювалася переважно у самвидаві, була гострою, філософськи глибокою і присвячена моральному відродженню нації та критиці радянської системи. Серед його найвідоміших праць — «Собор у риштуванні» (присвячений роману Олеся Гончара), «Іван Котляревський сміється» та «Блудні сини України». Ключові теми творчості: Сверстюк акцентував на необхідності збереження високих моральних і християнських цінностей, культурної спадщини та подолання «духу провінціалізму» і рабства. Довгий Шлях на Зону ⛓️ Сверстюк був одним із перших, хто підняв голос проти масових арештів української інтелігенції у 1965 році. Його активна громадянська позиція призвела до постійних звільнень з роботи та переслідувань. У січні 1972 року (під час другої хвилі масових арештів шістдесятників) Євгена Сверстюка було заарештовано. Його звинуватили у «антирадянській агітації та пропаганді» за його есе. Вирок: 7 років таборів суворого режиму (Перм-36) та 5 років заслання (Бурятія). Стійкість: Сверстюк провів у неволі 12 років, зберігши при цьому свою гідність та інтелектуальну активність, залишаючись прикладом незламності для інших в'язнів. Спадщина Незалежної України 🇺🇦 Після повернення із заслання у 1983 році та відновлення України, Євген Сверстюк продовжував залишатися моральним камертоном суспільства. Він не пішов у велику політику, зосередившись на культурній та освітній діяльності: Публіцистика: Видавав журнал «Наша віра». Наука: Очолював Український ПЕН-клуб (між 1993 та 2010 роками). Визнання: У 1995 році був нагороджений Державною премією України імені Тараса Шевченка. Євген Сверстюк до останніх днів свого життя (помер у 2014 році) був живим свідченням того, як сила духу однієї людини може протистояти тоталітарній системі, та залишається однією з найважливіших постатей у пантеоні борців за незалежну Україну

#історія #особистості 🌾 Душа Села і Чесність Прози: Григір Тютюнник. 5 грудня 1931 року народився Григір Михайлович Тютюнник (1931–1980) — видатний український письменник-прозаїк, один із найяскравіших представників покоління шістдесятників. Його творчість, пронизана гострою соціальною чутливістю та глибоким психологізмом, досі вважається еталоном реалістичної малої прози в українській літературі. Доля і Витоки Таланту Григір Тютюнник народився на Полтавщині (с. Шилівка). Його доля була трагічною: у віці шести років він пережив арешт батька, що пізніше відобразилося на його світогляді та темах. Майбутній письменник виховувався в родині свого дядька на Донбасі, а згодом пройшов важку школу життя — працював слюсарем, токарем, колгоспником. Цей досвід праці та спілкування з простими людьми, особливо з мешканцями українського села, став невичерпним джерелом для його творчості. Він завжди підкреслював: «Я виношував свої твори усе своє життя». Мова, Психологізм і Тематика Літературний стиль Тютюнника вирізняється філігранною точністю, лаконічністю та надзвичайною увагою до деталі. Він майстерно поєднував поетичний ліризм із суворим реалізмом, уникаючи фальшивого пафосу та ідеологічних кліше. Його проза не просто описувала життя, вона досліджувала душу людини. Ключові риси його творчості: Народна мова: Тютюнник віртуозно використовував народну лексику, діалектизми та фразеологізми, що надавало його творам неповторної автентичності та барвистості. Моральна проблематика: У центрі його уваги завжди стоїть моральний вибір, боротьба за людську гідність, чесність і вірність собі в умовах важкого повоєнного життя. Герої: Його персонажі — це діти, селяни, фронтовики — люди з глибинними, але часто прихованими стражданнями, чиї внутрішні світи розкриваються через побутові деталі та діалоги. Золотий Фонд Прози Серед найвідоміших його творів, що увійшли до золотого фонду української літератури: "Зав'язь" (1966) — перша збірка новел, яка одразу принесла йому визнання. "Климко" (1976) — зворушлива повість для дітей про сироту, який під час війни йде шукати сіль, щоб вижити. "Вогник далеко в степу" (1979) — повість про юнацьке дорослішання. "Три зозулі з поклоном" — одна з найглибших новел про нерозділене кохання та самотність. Григір Тютюнник тяжко переживав цензуру, тиск та неможливість публікувати все, що було написано. 6 березня 1980 року, у віці 48 років, він трагічно пішов із життя, залишивши незавершені твори та величезний слід у літературі. Його творчість стала маяком для наступних поколінь письменників, демонструючи, як чесно і глибоко можна писати про життя простої людини.

#історія #особистості 🌾 Батько української прози: Два обличчя Григорія Квітки-Основ'яненка (1778) 📜 Сьогодні ми згадуємо Григорія Федоровича Квітку-Основ'яненка, людину, яка не просто писала, а фактично створила українську художню прозу. Народившись 29 листопада 1778 року у слободі Основа під Харковом (звідки й походить його псевдонім), він успадкував старовинне козацьке прізвище і, що важливіше, прагнення до національного самовираження. Легітимізація "мужицької мови" 🗣️ На початку XIX століття українська мова в літературі вважалася придатною лише для бурлеску, віршування або фарсів. Квітка-Основ’яненко кинув виклик цьому стереотипу. Його мета була амбітною: довести, що українською можна писати не лише про смішне, а й про «ніжне та зворушливе». Це прагнення він реалізував у повісті «Маруся». Це була перша повноцінна сентиментальна повість українською мовою, де ідеалізовано зображувалися селянські звичаї та побут. Хоча сучасна критика іноді дорікає «Марусі» за надмірну ідеалізацію, її значення для історії літератури неможливо переоцінити: вона легітимізувала українську мову як повноцінну мову прози в очах інтелігенції, включаючи навіть такого критика, як Віссаріон Бєлінський. Від сентименталізму до гострої сатири 🧙‍♀️ Однак Квітка був не лише майстром сльози та ідеалізації. Його талант мав і протилежне, набагато гостріше, обличчя — сатиричне. Найяскравішим прикладом є «Конотопська відьма» (1833), твір, який на рівні з «Енеїдою» Котляревського став еталоном українського гумору. У цій повісті Квітка блискуче поєднує народний гумор, демонологію та гостру сатиру на: * Бюрократію: безглузді й хабарницькі чиновники (сотник Забрьоха). * Невігластво: віра в забобони та легкість, з якою маніпулюють людьми. * Церковний фанатизм: гротескні образи дяків та писарів. Громадський діяч і меценат 🎭 Квітка-Основ'яненко був не лише письменником, але й активним громадським діячем Харкова: директором театру, одним із засновників Харківського університету (хоча навчання там не завершив) та благодійником. Його літературна праця була частиною ширшої мети — утвердження української культури та ідентичності. Саме ця подвійність — здатність зворушувати та висміювати, ідеалізувати та критикувати — робить Григорія Квітку-Основ'яненка однією з найвпливовіших фігур українського Відродження, яка проклала дорогу для поколінь наступних прозаїків.

#Постаті ЗІНАЇДА ТУЛУБ 28 листопада 1890 р. у Києві у родині відомого юриста народилася на світ Зінаїда Тулуб. Її прадіди запорозькі полковники, дід Олександр Тулуб - кирило-мефодієвець, приятель Т. Шевченка. Діди-прадіди були україномовними, а батько - російський поет, бабця по матері - француженка. Зінаїда закінчила Київську жіночу гімназію, потім - Вищі жіночі курси історико-філологічного факультету. У 1919-1921 рр. молода жінка очолила лекторську секцію в частинах Червоної Армії. Та проза життя диктувала своє: щоб прогодувати маму та брата, Зінаїда Тулуб зайнялася перекладами. Вона відійшла від політики, заглибилася в роботу, писала сценарії для кінофабрики: «Гайдамаки», «Сагайдачний». Пробу пера українською вона віднесла Тичині: переклад оповідання сподобався і Павло Григорович запропонував літературну роботу. 1934 року Зінаїда Тулуб видала роман «Людолови» першу епопею вітчизняної історичної прози. Зінаїді Павлівні було 46 років, вона вела життя самітника-вченого. 1937-го зважилась на одруження, а роман «Людолови» послано на Всесвітню виставку до Парижа. Навіть мала бути нагорода. Та 4 липня 1937 року Зінаїду Тулуб арештовано, архів родини, найкращий у Києві альбом автографів великих людей, було знищено. (Закінчення 5 грудня) З відривного календаря "Український народний календар" за 28 листопада. ------------- #Постаті ЗІНАЇДА ТУЛУБ (Закінчення. Початок 28 листопада) 5 вересня 1937 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила українську письменницю Зінаїду Тулуб до 10 років ув'язнення. «З порога смерті благаю вас: дайте хоч ковток свободи!» - зойк болю та розпачу прорвався крізь колючі дроти на волю в словах Зінаїди Тулуб до найвищої посадової особи держави. Як «активний контрреволюціонер» письменниця відбула каторгу на Колимі, перенесла за цей час дві онкооперації. Потім були 9 років заслання до Казахстану. Там Зінаїда Павлівна працювала бібліотекарем і збирала матеріал про Тараса Шевченка. Доля звела її із 107-річним акином Ісхаковим, який хлопчиком чув Тараса. Ці матеріали дали змогу письменниці написати роман «В степу безкраїм за Уралом». «Не дайте мені загинути на чужині», - просила вона, звертаючись до високих інстанцій. Тільки у вересні 1956 року завдяки Максиму Рильському Зінаїду Тулуб реабілітували. Знесилена і хвора повернулася вона в Київ. Радість і гордість відчула страдниця, коли видала роман про Т. Шевченка. Працювала над книгою «Моє життя», завершити яку не судилося. 26 вересня 1964 р. не стало ще однієї шляхетної особистості з романтичною зовнішністю, витонченими манерами та досконалим знанням семи мов. За публікацією Ганни Черкаської З відривного календаря "Український народний календар" за 5 грудня. --------

#Постаті ЗІНАЇДА ТУЛУБ 28 листопада 1890 р. у Києві у родині відомого юриста народилася на світ Зінаїда Тулуб. Її прадіди запорозькі полковники, дід Олександр Тулуб - кирило-мефодієвець, приятель Т. Шевченка. Діди-прадіди були україномовними, а батько - російський поет, бабця по матері - француженка. Зінаїда закінчила Київську жіночу гімназію, потім - Вищі жіночі курси історико-філологічного факультету. У 1919-1921 рр. молода жінка очолила лекторську секцію в частинах Червоної Армії. Та проза життя диктувала своє: щоб прогодувати маму та брата, Зінаїда Тулуб зайнялася перекладами. Вона відійшла від політики, заглибилася в роботу, писала сценарії для кінофабрики: «Гайдамаки», «Сагайдачний». Пробу пера українською вона віднесла Тичині: переклад оповідання сподобався і Павло Григорович запропонував літературну роботу. 1934 року Зінаїда Тулуб видала роман «Людолови» першу епопею вітчизняної історичної прози. Зінаїді Павлівні було 46 років, вона вела життя самітника-вченого. 1937-го зважилась на одруження, а роман «Людолови» послано на Всесвітню виставку до Парижа. Навіть мала бути нагорода. Та 4 липня 1937 року Зінаїду Тулуб арештовано, архів родини, найкращий у Києві альбом автографів великих людей, було знищено. (Закінчення 5 грудня) З відривного календаря "Український народний календар" за 28 листопада. ------------- #Постаті ЗІНАЇДА ТУЛУБ (Закінчення. Початок 28 листопада) 5 вересня 1937 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила українську письменницю Зінаїду Тулуб до 10 років ув'язнення. «З порога смерті благаю вас: дайте хоч ковток свободи!» - зойк болю та розпачу прорвався крізь колючі дроти на волю в словах Зінаїди Тулуб до найвищої посадової особи держави. Як «активний контрреволюціонер» письменниця відбула каторгу на Колимі, перенесла за цей час дві онкооперації. Потім були 9 років заслання до Казахстану. Там Зінаїда Павлівна працювала бібліотекарем і збирала матеріал про Тараса Шевченка. Доля звела її із 107-річним акином Ісхаковим, який хлопчиком чув Тараса. Ці матеріали дали змогу письменниці написати роман «В степу безкраїм за Уралом». «Не дайте мені загинути на чужині», - просила вона, звертаючись до високих інстанцій. Тільки у вересні 1956 року завдяки Максиму Рильському Зінаїду Тулуб реабілітували. Знесилена і хвора повернулася вона в Київ. Радість і гордість відчула страдниця, коли видала роман про Т. Шевченка. Працювала над книгою «Моє життя», завершити яку не судилося. 26 вересня 1964 р. не стало ще однієї шляхетної особистості з романтичною зовнішністю, витонченими манерами та досконалим знанням семи мов. За публікацією Ганни Черкаської З відривного календаря "Український народний календар" за 5 грудня. --------

#історія #дати #особистості 18 листопада 1939 року в Оттаві, Канада, народилася Маргарет Елеанор Етвуд — одна з найвпливовіших сучасних письменниць, поетес, літературних критиків та активних громадських діячок, чия творчість стала визначальною для жанрів дистопії та феміністичної літератури. Творчий Шлях та Визнання 🏆 Етвуд розпочала свою кар'єру в 1960-х роках, швидко здобувши визнання завдяки своєму гострому соціальному та психологічному аналізу. Її проза та поезія часто досліджують теми ідентичності, статі, влади та взаємин людини з природою. Проте світову славу їй приніс роман «Оповідь служниці» (The Handmaid's Tale), опублікований у 1985 році. Цей антиутопічний твір, дія якого відбувається у тоталітарній державі Ґілеад, де жінки позбавлені прав і зведені до репродуктивних функцій, став ключовим текстом феміністичного руху та символом боротьби за жіночі права. Актуальність роману, що демонструє, як легко можуть бути втрачені демократичні свободи, лише зростала з роками. Основні Досягнення та Вплив 🥇 Маргарет Етвуд є володаркою численних літературних премій, зокрема Букерівської премії, яку вона отримувала двічі: * У 2000 році за роман «Сліпий вбивця» (The Blind Assassin). * У 2019 році за роман «Заповіти» (The Testaments) — продовження «Оповіді служниці» (премію розділила з Бернардін Еварісто). Етвуд відома своїм унікальним стилем: її роботи поєднують іронію, фантастику, соціальний реалізм та глибоку філософію. Вона не просто створює альтернативні світи, а використовує фантастичні елементи для критики сучасних соціальних та політичних тенденцій, підкреслюючи тендітність демократії та небезпеку екстремізму. Завдяки своїй творчості, Маргарет Етвуд залишається одним із найвпливовіших голосів сучасної літератури, постійно закликаючи читачів до критичного мислення щодо майбутнього людства

#Постаті «КОЗАЦЬКИЙ БАТЬКО» ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ Народився майбутній учений у селі Сонцівка (нині Харківська область) у бідній сім'ї псаломщика. Його батько, хоч і був людиною малограмотною, усіляко намагався дати синові освіту. Уже в університеті Дмитро Яворницький пише чимало статей, читає авторські лекції про козацтво, а у 1881-1882 рр. вийшла його перша праця «Виникнення і будова Запорозького Коша». Але улюблена тема історика тоді була практично заборонена. Спочатку його просто попередили, запропонували обрати інші теми. А коли Яворницький відмовився, просто звільнили зі звинуваченням у політичній неблагонадійності. Яворницький був вимушений переїхати до Петербурга. Саме там він знайомиться із Іллею Рєпіним, який, як міг, підтримував Дмитра Івановича. Їхня дружба була дуже щира і корисна для обох. Саме за порадою Яворницького Рєпін почав працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». (Цікаво, що Яворницький зображений у центрі картини писарем.) До речі, Яворницький надихнув на написання опери «Тарас Бульба» і М. Лисенка. Узагалі Дмитро Іванович неначе магнітом притягував непересічних людей. Він мав широчінь творчих і дружній стосунків. Серед відомих постатей, з якими довелося спілкуватися Яворницькому, були діячі науки і культури. (Закінчення 9 листопада) З відривного календаря "Український народний календар" за 7 листопада. ------------ #Постаті «КОЗАЦЬКИЙ БАТЬКО», ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ (Закінчення. Початок 7 листопада) Більшість його сучасників вважали Дмитра Івановича «вартовим» рідної історії. Зокрема, В. Ключевський, М. Костомаров, А. Кримський, М. Грушевський. А ще - Леся Українка, П. Мирний, М. Кропивницький, М. Заньковецька, В. Леонтович тощо. Д. Яворницький був люди ною надзвичайно широких інтересів і залишив помітний слід як етнограф, археолог, фолькло рист, лексикограф. Але безцінною перлиною в його тритомна праця «Історія українських козаків». Упродовж усього життя, хоч би куди закидала доля Яворницького, він завжди мріяв повернутися в Україну. 1902 року ця мрія здійснилася. Його було запрошено до Катеринослава на посаду директора історико-краєзнавчого музею імені О. Поля. Цей період життя Дмитра Яворницького став особливо плідним. Важливою віхою у творчості Дмитра Яворницького стало видання 1920 року першого тому його «Словника української мови», роботі над яким він присвятив майже 40 років. У цей час історик виступав ще й як поет і прозаїк. 1933 рік не обійшов і Дмитра Івановича. За доносом «колеги» вченого було брутально викинуто з музею. Не стало українського «козацького батька» 5 серпня 1940 року в місті Дніпропетровську (нині Дніпро). З відривного календаря "Український народний календар" за 9 листопада. ------------

#Постаті «КОЗАЦЬКИЙ БАТЬКО» ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ Народився майбутній учений у селі Сонцівка (нині Харківська область) у бідній сім'ї псаломщика. Його батько, хоч і був людиною малограмотною, усіляко намагався дати синові освіту. Уже в університеті Дмитро Яворницький пише чимало статей, читає авторські лекції про козацтво, а у 1881-1882 рр. вийшла його перша праця «Виникнення і будова Запорозького Коша». Але улюблена тема історика тоді була практично заборонена. Спочатку його просто попередили, запропонували обрати інші теми. А коли Яворницький відмовився, просто звільнили зі звинуваченням у політичній неблагонадійності. Яворницький був вимушений переїхати до Петербурга. Саме там він знайомиться із Іллею Рєпіним, який, як міг, підтримував Дмитра Івановича. Їхня дружба була дуже щира і корисна для обох. Саме за порадою Яворницького Рєпін почав працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану». (Цікаво, що Яворницький зображений у центрі картини писарем.) До речі, Яворницький надихнув на написання опери «Тарас Бульба» і М. Лисенка. Узагалі Дмитро Іванович неначе магнітом притягував непересічних людей. Він мав широчінь творчих і дружній стосунків. Серед відомих постатей, з якими довелося спілкуватися Яворницькому, були діячі науки і культури. (Закінчення 9 листопада) З відривного календаря "Український народний календар" за 7 листопада. ------------ #Постаті «КОЗАЦЬКИЙ БАТЬКО», ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ (Закінчення. Початок 7 листопада) Більшість його сучасників вважали Дмитра Івановича «вартовим» рідної історії. Зокрема, В. Ключевський, М. Костомаров, А. Кримський, М. Грушевський. А ще - Леся Українка, П. Мирний, М. Кропивницький, М. Заньковецька, В. Леонтович тощо. Д. Яворницький був люди ною надзвичайно широких інтересів і залишив помітний слід як етнограф, археолог, фолькло рист, лексикограф. Але безцінною перлиною в його тритомна праця «Історія українських козаків». Упродовж усього життя, хоч би куди закидала доля Яворницького, він завжди мріяв повернутися в Україну. 1902 року ця мрія здійснилася. Його було запрошено до Катеринослава на посаду директора історико-краєзнавчого музею імені О. Поля. Цей період життя Дмитра Яворницького став особливо плідним. Важливою віхою у творчості Дмитра Яворницького стало видання 1920 року першого тому його «Словника української мови», роботі над яким він присвятив майже 40 років. У цей час історик виступав ще й як поет і прозаїк. 1933 рік не обійшов і Дмитра Івановича. За доносом «колеги» вченого було брутально викинуто з музею. Не стало українського «козацького батька» 5 серпня 1940 року в місті Дніпропетровську (нині Дніпро). З відривного календаря "Український народний календар" за 9 листопада. ------------

ЛАДЯ МОГИЛЯНСЬКА (1899-1937) — українська поетеса. Справжнє імʼя — Лідія Могилянська. Народилася 7 листопада 1899 року в Чернігові в родині письменника Михайла Могилянського (сестра прозаїка Дмитра Тася). Була арештована у 1929, примусово будувала Біломор-канал, редагувала табірну газету українською мовою «За нову людину». Розстріляна НКВС у 6.06.1937. - Вітер весняний співає Пісню свою золоту… Вітроньку! Тихо! Благаю! Яблуні білі в цвіту… Не розривай їх, не треба! Знаєш ту казку життя? Тут десь кінчається небо І починаюся я...