#історія #постаті Від республіканського багнета до шведського скіпетра: Кар'єра Жана-Батиста Бернадота 👑 26 січня 1763 року в гасконському містечку По народився хлопчик, якому доля підготувала один із найкумедніших та найвеличніших поворотів в історії. Жан-Батист Бернадот, син адвоката, не став продовжувати сімейну справу, а обрав шлях солдата. Хто б міг подумати, що рядовий французької армії закінчить своє життя як Карл XIV Юхан, король Швеції та Норвегії? 🗡️ Революційний зліт та маршальський жезл Бернадот був плоттю від плоті Французької революції. Його талант і відвага допомогли йому стрімко просунутися по службі: від сержанта до генерала за лічені роки. Він був настільки популярним серед солдатів, що Наполеон Бонапарт, хоч і недолюблював його через незалежний характер, був змушений дати йому титул Маршала Імперії. 🇫🇷 До речі, саме Бернадот одружився з Дезіре Кларі — першим коханням Наполеона. Це лише додало гостроти їхнім і без того непростим стосункам. Як стати королем, не маючи ні краплі королівської крові? У 1810 році Швеція опинилася в династичній кризі: король Карл XIII був старим і бездітним. Країні потрібен був сильний лідер та союзник Наполеона. Шведський парламент обрав Бернадота спадкоємцем престолу. Чому? Бо він прославився своїм гуманним ставленням до шведських полонених під час війни. Виявилося, що бути людяним — це іноді найкраща політична стратегія. 🇸🇪 Зрада чи мудрість? Ставши кронпринцом, Бернадот швидко зрозумів: інтереси Швеції для нього тепер вищі за амбіції Наполеона. У вирішальний момент він приєднався до антинаполеонівської коаліції, чим шокував свого колишнього імператора. Завдяки цій зміні сторін він не лише зберіг корону після краху Наполеона, а й приєднав Норвегію до Швеції. Легенда про татуювання Існує знаменита історична плітка (хоч і не підтверджена документально), що після смерті короля на його руці знайшли татуювання французькою: "Morte aux rois" — "Смерть королям". Це була б вершина іронії: людина, що присягала знищити монархію, заснувала династію Бернадотів, яка править Швецією до сьогодні. 🕯️ Бернадот довів, що історія — це не лише фатум, а й здатність вчасно змінити капелюх революціонера на королівську корону, зберігши при цьому державу в мирі.

10 РОКІВ ВІДДАНОСТІ ЗНИКЛИ ЗА ОДНУ СЕКУНДУ 💔 В одного короля була жорстока "розвага". Він тримав десять диких псів. Не для охорони. А для покарання. Кожен слуга знав: одна помилка — і ти станеш кормом. І ось це сталося. Один із найвідданіших слуг сказав щось не те. Дрібниця. Необережне слово. Але его короля було зачеплене. — Кинути його до псів! — прогримів наказ. Слуга не благав про помилування. Він знав, що це марно. Він попросив про інше: — Ваша Величносте, я служив вам вірою і правдою 10 років. Дайте мені всього 10 днів відстрочки перед смертю. Король здивувався, але погодився. Що зробив слуга? Він пішов до псаря. Він попросив дозволу доглядати за тими самими собаками-вбивцями. Наступні 10 днів він годував їх з рук. Мив їх. Розчісував. Говорив із ними. Він дарував їм турботу, якої вони ніколи не бачили. Час вийшов. Слугу кинули на арену. Король та двір завмерли в очікуванні кривавого видовища. Зграю спустили з ланцюгів. Собаки кинулися до жертви... І почали лизати йому ноги. Вони махали хвостами і тулилися до нього, як цуценята. Король був шокований: — Що з моїми псами?! Чому вони не розірвали тебе? Слуга підвів очі і сказав те, що пронизало тишу, як стріла: — Я служив цим собакам лише 10 днів, і вони не забули моєї доброти. А тобі я служив 10 років... і ти забув усе через одну помилку. Король опустив голову. Слугу відпустили. 🛡 Погляд зі сторони Як небайдужий спостерігач за людськими долями, я часто бачу цей сумний парадокс. Ми буваємо жорстокішими за диких звірів. Звір пам'ятає, хто його годував. Людина ж часто пам'ятає лише те, де їй "не додали". У ведичній культурі це називається впливом хибного его. Его приймає добро як належне, але будь-яку образу роздуває до вселенських масштабів. Ми можемо роками отримувати підтримку від близьких, батьків, друзів. Але варто їм один раз оступитися — і ми перекреслюємо все. Ми ставимо хрест на роках любові через хвилину гніву. Це страшно. Бо так ми залишаємось самі. Пам'ятайте: історія, наповнена добром, не повинна згоріти через одну сторінку, яка вам не сподобалася. ❓ А у вашому житті були люди, які викреслили вас через дрібницю? Або, можливо, ви самі колись так вчинили? Напишіть, як це було. 👇👇👇 #стосунки #мудрість #притча #психологія #вдячність #карма #урокижиття #ВячеславДроздов #ЗнанняНепідвладнеЧасу

САП проситиме для Тимошенко заставу у 50 млн гривень. Вже о 09:00 має розпочатися судове засідання щодо обрання запобіжного заходу головній борчині із "зубажінням" народу. 😤Кожне покоління має посадити дерево та Тимошенко, — народна мудрість. 🐒 Кучма став першим, за чиєї каденції вона опинилась у СІЗО, Ющенко називав Тимошенко "політичною вдовою", Янукович – "коровою на льоду", Порошенко – "пані кризою", а Зеленський вітав Тимошенко із двадцятою річницею "на ринку політичних перевзувань" та "не давав солоденького", — BBC. 💰 Ще у 1995 році Тимошенко вперше опинилась в СІЗО. Під час вильоту на росію у сумці Тимошенко знайшли 26 тисяч доларів та запідозрили у контрабанді валюти. 💰  За кілька місяців після першого інциденту з Тимошенко знову повторилась подібна історія: тоді у московському аеропорту "Внуково" в її сумці знайшли вже 100 тисяч доларів. https://t.me/Ukraineaboveallelse

З сумом повідомляємо про смерть Басова Бориса Ісайовича Федерація футзалу м. Києва з глибоким сумом повідомляє, що 14 січня 2026 року, на 88-му році життя перестало битися серце одного із зачинателів футзалу Києва, колишнього члена виконкому Федерації футзалу міста Києва — Басова Бориса Ісайовича. Борис Ісайович був людиною великої душі, справжнім професіоналом і відданим служителем футзалу, який зробив неоціненний внесок у становлення та розвиток цього виду спорту в столиці. Його багаторічна праця, мудрість, принциповість і щира любов до гри виховали не одне покоління спортсменів, арбітрів та організаторів. Світла пам’ять про Бориса Ісайовича назавжди залишиться в серцях усіх, хто мав честь працювати поруч із ним і знати його особисто. Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям та всій футзальній спільноті Києва. Світла пам’ять. Поховання відбудеться у п’ятницю, 16 січня, о 12-00, за адресою Байкова 16. #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Він ділив свій дім із дев’ятнадцятьма котами одночасно. І коли один із них зник, він відповів не панікою й не гнівом, а одним із найніжніших газетних оголошень, які коли-небудь з’являлися в пресі. Цією людиною був Марк Твен. Автор «Пригод Тома Сойєра» та «Гекльберрі Фінна» був відомий своїм гострим розумом, моральною ясністю та здатністю одним рядком викривати людську дурість. Але вдома сатира відступала. Там Твен із майже благоговійною серйозністю обожнював котів. Не одного. Не двох. У різні періоди життя з ним мешкало до дев’ятнадцяти. І звичайних імен він не визнавав. Його котів звали Аполлінаріс, Вельзевул, Баффало Білл, Сатана, Саур-Меш, Зороастр і Соупі Сал. Він вважав, що коти заслуговують на імена з характером і вагою. Кіт, на його думку, — не прикраса інтер’єру. Це особистість. «Я просто не можу встояти перед котом, — писав він, — особливо якщо той муркоче». Друзі помічали, як легко він відволікався на них. Розмова могла обірватися на півслові — просто щоб погладити кота, який проходив повз. Листи писалися з котом на плечах або на колінах. Про них він говорив не як про хатніх улюбленців, а як про вищі істоти, які великодушно терплять людське товариство. «Це найчистіші, найхитріші й найрозумніші створіння, яких я знаю, — писав він, додаючи з сухим гумором, — звісно, окрім дівчини, яку ти кохаєш». Серед усіх котів один був особливим. Бамбіно. Чорне кошеня, що належало його доньці Кларі, швидко стало улюбленцем усього дому. Великий, насичено-чорний, із густою оксамитовою шерстю та ледь помітною білою смужкою на грудях — для тих, хто його любив, він був неповторним. А потім одного дня він зник. Твен був безутішний. Це була не дрібна прикрість — це була втрата. І він зробив те, що зробив би будь-який відданий опікун кота, помножений на талант великого письменника. Він розмістив оголошення в газеті New York American. Це було не звичайне оголошення про зниклу тварину. Це був маленький літературний твір: «Великий і насичено чорний; густа, оксамитова шерсть; має ледь помітну білу смужку на грудях; важко знайти в темряві». Останній рядок — тихо дотепний і глибоко ніжний — змушував усміхатися тоді й усміхає досі. Люди відгукувалися масово. Незнайомці приходили до дому Твена з чорними котами, впевнені, що знайшли Бамбіно. Твен уважно, чемно й серйозно оглядав кожного. Жоден не був його котом. А потім — як це часто буває з котами — Бамбіно повернувся сам. Без рятувальної операції. Без пояснень. Без вибачень. Просто прийшов додому, коли вважав за потрібне, ніби нічого незвичного не сталося. Твен був у захваті. Оголошення виявилося зайвим. У власній свідомості Бамбіно ніколи не губився — він просто був деінде. Твен часто казав, що може судити про людину за її ставленням до котів: «Коли чоловік любить котів, — писав він, — я його друг і товариш без жодних додаткових знайомств». Це була не просто сентиментальність. У часи, коли жорстокість до тварин була звичною й майже не піддавалася сумніву, Твен відкрито писав про їхній розум, емоції та право на доброту. Він вірив: те, як людина ставиться до тварин, говорить про неї більше, ніж слова. Великий сатирик, який легко розбивав лицемірство, у приватному житті був лагідним, терплячим і відкрито ніжним до малих живих істот. Він давав котам кумедні імена. Сумував за ними, коли вони зникали. Писав поезію, замасковану під газетні оголошення. Дозволяв їм переривати свою роботу й думки. І тим самим показував мудрість, яка не має нічого спільного з дотепністю. Марк Твен помер у 1910 році. Він залишив після себе романи, що змінили американську літературу, і рядки, які досі ріжуть по суті. Але він залишив і тихішу правду. Життя з котами — з терпінням, гумором і м’якістю — це не відволікання від величі. Це її частина. Іноді найгостріший розум у кімнаті — це той, що готовий зупинитися, нахилитися й прислухатися до муркотіння. #fblifestyle

❗️Чому на Гуцульщині сміялися біля покійника — і це вважалося правильним Уявіть хату в горах. Ніч. Свічки. Посеред кімнати — домовина. І… сміх. Для сторонньої людини це виглядало б як щось неприпустиме. Але для гуцулів — як єдино правильний спосіб пережити смерть. Цей звичай називали «Грушка». І він існував на Гуцульщині ще у ХІХ — на початку ХХ століття. 🕯 Що там насправді відбувалося Під час нічного чування біля покійника люди не мовчали. У тій самій хаті, де лежало тіло, могли: — співати пісні — жартувати — розповідати кумедні історії — грати в ігри — іноді навіть грати на скрипці чи цимбалах Сльози й сміх існували поруч. Без суперечності. Для нас це звучить дико. Але гуцули добре знали, що роблять. 🎭 Чому це не було зневагою Етнографи, які записували цей звичай (Шухевич, Колесса та інші), пояснювали: «Грушка» була обрядом захисту живих. Її мета: • не дати скорботі зламати родину • не залишити людину саму з болем • не дозволити смерті “забрати” дім Сміх тут не висміював смерть. Він опирався їй. У гуцульському світогляді надмірна тиша й суцільний плач вважалися небезпечними: вони могли затягнути живих у темряву разом із покійником. 🌲 Як гуцули розуміли смерть Для них смерть: — не була кінцем — не означала зникнення — не мала права зруйнувати громаду Це був перехід. А перехід треба врівноважити. Тому поряд із сльозами мусило бути життя. Інакше дім «замовкав». 📜 Чому ми про це майже не знаємо — Назва «Грушка» була локальною — У багатьох селах звичай існував без назви — У ХХ столітті обряд зник під тиском церковних правил і радянської уніфікації Те, що не вкладалося в «правильний» похорон, просто витіснили. ⚰️ Але сенс залишився «Грушка» — це не веселий похорон. І не зневага до смерті. Це стародавній спосіб провести людину — і врятувати живих. Гуцули вірили: життя не повинне зупинятися навіть у хаті, де хтось помер. І, можливо, саме в цьому — їхня найбільша мудрість. Бо смерть приходить тихо. А люди мають залишатися разом.

…. ✨О Боже, як потрібно диво вселити у серця людей, Зробити все, що неможливо для захисту відкритих одкровень… …. ✨О Боже, дай нам ясну мудрість і силу слів, що попелять ту дурість, яка рікою ллється через край, із натовпу безкрилих чорних зграй… …. ✨І так важливо нині і доречно відкрити серце мирно і безпечно. І всупереч озлобленим вустам, любити всесвіт щиро й до нестям… Тетяна Грень

#поезія Якби мене запитали, за що я тебе люблю?. Я б просто незнала яку б їм відповідь дати.. За все, що є у тобі...І за те, чого зовсім нема, І саме за те, що ніколи в тобі не зламати. За все і нізАщо..Та просто за те, що ти є. За віру твою, за дороги, за все у житті пережите. За те, що в мені проростаєш моїм же ім'ям, За все, взагалі чим в житті вмієш ти дорожити. За мудрість і розум, за серце і душу твою.. За смак поцілунків із присмаком ніжного лАтте.. За зустрічі наші чарівні, за їх післясмак.. За те, що дозволив себе дуже близько пізнати. За силу твою, яку сам тобі Бог дарував. За святість молитви, яку повторяєш щоночі.. За щирість твою, і усмішку у кутиках вуст... За правду і віру, за світло в тобі і за очі. Якби запитали мене, за що я тебе люблю?.. Я мабуть себе запитала би саме про те ж... За те, що зустріла тебе на планеті Земля.. І ти тепер в серці моєму назавжди живеш. Валентина Галич

Коли ми говоримо про козацьку державу, уявляємо шаблю, кінь і вуса. Але за цим образом майже завжди лишається жінка, без якої козацький світ просто не міг існувати. Поки чоловіки роками перебували в походах, саме жінки тримали на собі весь тил. Вони вели господарство, обробляли землю, доглядали худобу, розпоряджалися майном і відповідали за виживання родини. У багатьох випадках козачки фактично ставали головами домогосподарств — ухвалювали рішення, вели торгівлю, відстоювали власні права в судах. І це не винятки, а зафіксований історичний факт. Жінка в козацькій Україні була ще й носієм культури та освіти. Саме матері й бабусі навчали дітей грамоти, передавали знання, пісні, обряди, родинні історії. Через них формувалася національна пам’ять. Недарма дослідники зазначають: рівень грамотності серед українців у XVII–XVIII століттях був вищим, ніж у багатьох країнах Європи — і в цьому велика заслуга жінок. Але козацькі жінки вміли не лише берегти, а й боронити. У літописах згадуються випадки, коли вони організовували оборону міст і сіл під час нападів, тримали зброю в руках і діяли не менш рішуче, ніж чоловіки. Відомі й історії козачок, які переодягалися у чоловічий одяг і вирушали в походи разом із військом. Для них це було не романтикою, а необхідністю — захистом своєї землі й роду. Козачка — це не «додаток» до козака. Це опора, стратег, берегиня і воїн, коли цього вимагали обставини. Саме тому сьогодні образ жінки-козачки є частиною української ідентичності. Вона символізує витривалість, внутрішню силу, мудрість і любов до свободи. Українську історію творили не лише ті, хто тримав шаблю, а й ті, хто тримав дім, мову, пам’ять і майбутнє. І ці імена — варті того, щоб їх пам’ятали. 🖤 Якщо відгукнулося — постав ❤️ 💬 Напиши в коментарях: про кого з українських жінок варто говорити частіше?

Коли ми говоримо про козацьку державу, уявляємо шаблю, кінь і вуса. Але за цим образом майже завжди лишається жінка, без якої козацький світ просто не міг існувати. Поки чоловіки роками перебували в походах, саме жінки тримали на собі весь тил. Вони вели господарство, обробляли землю, доглядали худобу, розпоряджалися майном і відповідали за виживання родини. У багатьох випадках козачки фактично ставали головами домогосподарств — ухвалювали рішення, вели торгівлю, відстоювали власні права в судах. І це не винятки, а зафіксований історичний факт. Жінка в козацькій Україні була ще й носієм культури та освіти. Саме матері й бабусі навчали дітей грамоти, передавали знання, пісні, обряди, родинні історії. Через них формувалася національна пам’ять. Недарма дослідники зазначають: рівень грамотності серед українців у XVII–XVIII століттях був вищим, ніж у багатьох країнах Європи — і в цьому велика заслуга жінок. Але козацькі жінки вміли не лише берегти, а й боронити. У літописах згадуються випадки, коли вони організовували оборону міст і сіл під час нападів, тримали зброю в руках і діяли не менш рішуче, ніж чоловіки. Відомі й історії козачок, які переодягалися у чоловічий одяг і вирушали в походи разом із військом. Для них це було не романтикою, а необхідністю — захистом своєї землі й роду. Козачка — це не «додаток» до козака. Це опора, стратег, берегиня і воїн, коли цього вимагали обставини. Саме тому сьогодні образ жінки-козачки є частиною української ідентичності. Вона символізує витривалість, внутрішню силу, мудрість і любов до свободи. Українську історію творили не лише ті, хто тримав шаблю, а й ті, хто тримав дім, мову, пам’ять і майбутнє. І ці імена — варті того, щоб їх пам’ятали. 🖤 Якщо відгукнулося — постав ❤️ 💬 Напиши в коментарях: про кого з українських жінок варто говорити частіше?