#ШІ #лірика #оповідання #монолог Запах фіналу, якого немає Слова більше не мої. Вони всі належать їй. Вони розбіглися по сторінках, наче норовливі чорнила, і кожне, навіть найбільш невинне, має її відбиток, її тінь, її невловний аромат. Як можна закінчити роман, коли його найважливіша частина – його Муза – за тисячу кілометрів, і моєму кабінету бракує не лише її теплого дихання, але й того магнетичного безладу, який вона вносила у моє акуратне письменницьке життя? Ніч тисне на шибки, як важкий оксамит. Світло від лампи вихоплює з пітьми лише мій стіл, завалений рукописами, які я вже ненавиджу. Це моя фортеця, мій храм, мій в’язничний мур, який Клара так легко руйнувала. До її появи, я вірив у досконалу архітектуру речення, у бездоганну логіку сюжету, у фінал, що можна вивести за допомогою формули. Я був Адам, що створює світ з нічого, але безглуздий, холодний світ. Потім з’явилася вона. Вона ввійшла в моє життя не так, як персонажі входять у роман – через перше речення, чітко означені. Вона влетіла, як несподіваний протяг крізь щілину у вікні, принісши із собою запах старої шкіри та свіжої олійної фарби, бо вона ж художниця-реставраторка, яка повертає світові його втрачену пам’ять. А я – той, хто намагається створити нову. Я пам’ятаю наш перший діалог, який мав бути коротким, але розтягнувся на весь вечір і триває дотепер. Вона тоді заявила, що мої ранні романи "страждають на надмірну граматичну точність, як і сам автор". І не побоялася сказати це мені, критику, що звик лише до лестощів. Тоді я вперше відчув не образу, а дивне, п’янке бажання сперечатися з нею вічно, аби лише чути її голос. Я дивлюся на екран, на останній абзац, що висить у повітрі. Головна героїня мого роману, Ніна, стоїть на мосту, розмірковуючи про долю. І цей образ Ніни – це ж Клара. Її неслухняне руде волосся, її звичка схрещувати руки на грудях, коли вона про щось глибоко замислюється, навіть її майже невидимий шрам на зап'ясті від невдалої спроби реставрувати якусь древню вазу – усе це я, письменник, скрупульозно переніс на папір. Я навіть не питав її дозволу. Я просто взяв її світло і використав його для освітлення своїх декорацій. Це моторошне усвідомлення: я не вигадав Ніну. Я її викрав. Я перетворив Клару на текст, обміняв її живу, дихаючу душу на тисячі символів. Я, що завжди зневажав літературних вампірів, сам став одним із них. Сиджу тут, п’ю її емоції, її історії, як чорнило, і випльовую їх на сторінки, щоб мене читали інші. Це не просто роман – це наш щоденник, зашифрований у третьому роді. Скільки разів я переривав наші вечірні розмови, щоб записати її дотепну фразу? Скільки разів я спостерігав за її сном, щоб описати, як місячне світло падає на її плечі? Я фіксував, колекціонував її, як рідкісного метелика, щоб потім вставити його під скло в рамку своєї літературної кар’єри. Чи не є це найвищим проявом егоїзму? Чи не є це зрадою? Вона поїхала до Флоренції реставрувати фрески, шукаючи автентичності, а я сиджу тут, імітуючи її в тексті. "Кохання – це нескінченний прикметник, Адаме," – сказала вона мені одного разу, коли я намагався дати визначення їхнім стосункам. А я, як завжди, кинувся за словником, щоб перевірити, чи існує таке лінгвістичне явище. Вона сміялася, називаючи мене "логічним маніяком". І саме ця її легкість, ця її ірраціональність, ця її здатність малювати серцем, а не за інструкцією, стали моєю справжньою залежністю. Я перечитую сцену, де Ніна свариться зі своїм коханим через дрібницю – це майже дослівний запис нашого конфлікту через те, хто має мити посуд. Я посміхаюся, а потім мені стає боляче. Я пишу про те, що вона відчувала, але чи відчуваю я це сам, чи просто фіксую? Чи мій біль – це справжній біль розлуки, чи лише біль письменника, який не може знайти вдалу метафору для цієї розлуки? Моє життя завжди було упорядкованим. Книги за алфавітом, думки – за жанрами. Кохання мало бути приємним, але контрольованим додатком. А Клара – вона як стихія, що не піддається редагуванню. Вона – помилка у системі, яка робить цю систему живою. Вона – той незапланований абзац, який не можна викинути, бо саме він несе весь сенс. І тепер я маю написати фінал. Я дивлюся на долю Ніни і бачу долю Клари. У романі Ніна обирає свободу і залишає місто. Це був мій, письменницький, вибір для неї. Логічний. Драматичний. Але чи хочу я, щоб Клара обрала свободу від мене? Ця думка, мов крижаний дощ, пронизує мою свідомість. Я не можу дати Ніні щасливого фіналу, бо боюся, що в реальному житті він буде нещасливим. Моє перо тремтить, наче боїться пророкувати. Письменник — це той, хто має владу над долями, але я відчуваю, що ця влада є ілюзорною і небезпечною. Я раптом усвідомлюю, що весь мій роман — це лише спроба втримати Клару поруч. Якщо вона в тексті, вона завжди зі мною. Це мій приватний музей її присутності. Але вона не експонат. Вона не вигадка. Я маю відкинути цю письменницьку гординю. Я мушу припинити аналізувати її як персонажа, розкладати на епітети й метафори. Я мушу почати любити її як живу, недосконалу, мінливу, непередбачувану, далеку, але реальну жінку. Кохання — це не написання ідеального речення; це переживання його, навіть якщо воно граматично невірне і закінчується несподіваним знаком оклику. Я прибираю руки з клавіатури. Клара, моя справжня Клара, не потребує мого літературного фіналу. Вона його створює щодня сама, без моєї редакції. Справжній фінал буде там, де будуть наші руки, а не там, де закінчується папір. Я більше не пишу. Я беру телефон. Набираю її номер. Це не діалог, це не сцена. Це дзвінок, що пробиває тисячі кілометрів і холод нічної тиші. "Привіт. Я не можу закінчити книгу," — шепочу я, коли чую її сонний голос. "Я знаю," — сміється вона. — "Ти ж не знаєш, що відбувається зі мною далі. Тож приїжджай, і ми напишемо його разом, але не на папері." Я відкидаю клавіатуру. Нехай роман почекає. Я підводжуся. Книги, слова, рукописи – усе це декорації. Я вперше за довгий час відчуваю себе не письменником, а просто Адамом. Адам, який кохає. "Справжній фінал буде там, де будемо ми, а не там, де закінчується папір." І я вже знаю, що мені не потрібна ідеальна структура для мого життя. Мені потрібна лише вона.

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь". Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі. А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...". Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

#поезія поїзд. плацкарт. сонце лишає обрій. у нас з моїм містом стільки дурних історій. і хоч зараз ми двоє такі дорослі, воно не змінилось зовсім і я не змінилась зовсім. поїзд. плацкарт. третя година ночі. іти його вулицями - усе, чого хочу. чашка кави гріє родимку на долоні. ми побачимось вранці - щасливі і сонні. місто моє знає мене краще, ніж мóї колишні, місто бачило мене у мóї найгірші тижні, місто поїло бульйоном із викрутки й "оболоні", витирало сльози в гуртожитку на балконі. місто бачило мене у мóї сімнадцять, вірило у мене більше за всіх - мало рацію. знає, як гірко і болісно давалась розлука з ним, знає цей клятий присмак і запах війни. місто чекає, хоч втомлене і побите, і я біжу до нього, лечу до нього і їду. як би нас двох за цей час не скалічило, я любитиму його вічно і пам'ятатиму його вічно. поїзд. плацкарт. попереду стільки всього невідомого - це так мало хвилює, коли ти нарешті вдома. ранок. перон. помалу світає. поїзд прибуває до Миколаєва. Бешкет

#ШІ #детектив Скарб Кромвеля Артур Пендлтон подивився на кішку. Велика, руда, вгодована, вона сиділа на його столі, наче володарка світу, і, здавалося, зі співчуттям дивилася на його клієнтку — пані Елмвуд. — То ви хочете сказати, — Артур делікатно поправив свої окуляри в тонкій оправі, — що Міссіс Маффін зникла безслідно під час полуденного чаю? — Саме так, містере Пендлтон! — схлипнула пані Елмвуд. — Я відвернулася, а коли повернулася... лишилася лише її іменна порцелянова мисочка! — Жахливо, — сухо прокоментував Артур. — Я працюю з мільйонами, а не з мілками. Гадаю, Міссіс Маффін просто вирішила, що їй потрібен новий пейзаж. Двері його скромної контори на Бейкер-стріт відчинилися, і на порозі виник Сер Роджерс, директор Музею Вікторії та Альберта (V&A). Його обличчя було неприродно фіолетового кольору. — Пендлтон! Ви повинні мені допомогти! «Кістяк Кромвеля»! Його викрадено! Зник! — О. «Кістяк Кромвеля»? Срібний ланцюг? Це вже цікавіше. Сер Роджерс, розповідайте. Сер Роджерс, важко дихаючи, провалився у крісло. — Це сталося цієї ночі, між другою та третьою ранку. Вітрина! Електронний замок, армоване скло! Замок виявився... відімкненим. Жодного зламу. Камери зафіксували лише коротку, на п’ятнадцять хвилин, «світлову аномалію». Експонат просто випарувався! Артур нахилився до нього. Іронія зникла, поступившись місцем гострій увазі. — Це не фокусник-невдаха. Вже за годину Артур Пендлтон стояв у Музеї Вікторії та Альберта. Зала виглядала недоторканою, поліція шукала інсайдера. Артур обійшов вітрину, не шукаючи відбитків. Він провів рукою по товстому склу і зупинився. — Інспекторе, ви не бачите цього? — Що саме? — Подряпина. Або, точніше, ледь помітний слід. Наче хтось використовував... алмазний гравер. Не для того, щоб зламати, а щоб позначити. І, між іншим, хто з техніків користується дорогим квітково-деревним парфумом? Кемпбелл пирхнув. Артур Пендлтон відійшов від вітрини. Точний злом, ніякого шуму, запах дорогого жіночого парфуму, слід від ювелірного інструменту, "світлова аномалія". — Це не зломщик, інспекторе. Це балерина. Дуже вміла балерина. І вона прийшла не пограбувати, а забрати. Артур Пендлтон звернувся до своєї інформаторки, "Вайолет". — "Кістяк Кромвеля", кажеш? — Вайолет потягнула вино. — Це не піде на чорний ринок. Його одразу впізнають. Ти говориш про... Кішку з Віздому. Вона невловима. Спеціалізується на сріблі XVII століття, обирає експонати, які, на її думку, "недооцінені". Вона не продає. Вона колекціонує. І щоразу, коли вона працює, відчувається легкий аромат... її парфуму. — Електромагнітний імпульс, — пробурмотів Артур. — Це пояснює "світлову аномалію". Я знайду її за її естетикою. Детектив дослідив архіви музею і знайшов статтю, що критикувала експозицію ланцюга. Авторка: Евеліна Вуд. Доктор Евеліна Вуд, історик мистецтв, фахівець із срібних виробів англійського бароко. У статті вона писала: "Такий важливий символ, як «Кістяк Кромвеля», не повинен бути у цій... 'темниці' зі скла. Він заслуговує на місце, де його історія заговорить". Артур Пендлтон заглибився в історію Кромвеля. Ланцюг був символом його прихильників, які збиралися у таємному місці — старій неоготичній Бібліотеці історії Англійської революції. Пізно ввечері Пендлтон був там. У читальній залі, освітленій лише однією настільною лампою, сиділа Евеліна Вуд. На столі лежав «Кістяк Кромвеля». — Я знав, що ви тут, міс Вуд. Або, як точніше, міс «Кішка з Віздому». І я знав, що цей ланцюг буде тут. — Містер Пендлтон, — Евеліна підняла очі. — Я знала, що прийдете ви. Я використала портативний EMP-генератор. Короткий імпульс, і електронний замок вважає себе... відімкненим. Я лише звільнила його, щоб помістити сюди. — Приємно чути деталі. Ви ж знаєте, що я мушу вас заарештувати? — Я очікувала, що ви приведете інспектора Кемпбелла. — Я не такий примітивний. Я прийшов запропонувати угоду. Ви повернете його. А я скажу, що «Кістяк Кромвеля» знайшовся завдяки моїм розслідуванням. Вам не потрібна слава злочинця. Вам потрібна лише повага до експоната. І якщо ви будете співпрацювати, ви маєте зникнути. Назавжди. І перестати красти. Евеліна глибоко вдихнула і кивнула. — Добре, містере Пендлтон. Я приймаю. Бо знаєте, що найстрашніше? Цей ланцюг дійсно краще виглядає в музеї. Я не егоїстка. «Кістяк Кромвеля» було повернено. Сер Роджерс вручав Артуру Пендлтону чек. — Ви геній, Пендлтон! Як ви його знайшли? — Звичайна рутина, Сер Роджерс. Я просто знайшов місце, де він почувався... вдома. Артур відмовився від публічності, але попросив перерахувати частину його гонорару на потреби тієї самої Бібліотеки історії Англійської революції. Він сидів у своїй конторі. Повернулася пані Елмвуд. — Містере Пендлтон! Я знайшла Міссіс Маффін! Вона була на складі, поїдаючи скоуни! — Я радий за неї. І за скоуни. Артур налив собі чай. Він знав, що Евеліна не зупиниться. Просто тепер вона буде діяти ще витонченіше. Жінки-злочинці — вони завжди найцікавіші. Це була не перемога, а лише витончена, інтелектуальна нічия.

Військовий "Кат" розкритикував певні заходи мобілізаціїІз 100 людей, на яких наділи кайданки, приволокли в ТЦК і зробили ВЛК за 5 хвилин, воювати будуть максимум 10. Інші або біжать, або не виконують накази, вживають наркотики чи алкоголь. Четвертий рік війни, ми досі ганяємось за людьми на вулицях. Не будуть вони ніколи виконувати завдання. Нахіба вони мені в підрозділі? — командир окремої роти 91 окремої охтирської бригади підтримки Федір Кіселар на псевдо «Кат» #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Обмін листами та посилками для військовополонених між Україною та РФ. ✔️ вперше про це з'явилася інформація у серпні 2025 року на офіційних ресурсах омбудсменів обох країн. ✔️ пізніше омбудсмен РФ Тетяна Москалькова заявила про кількість листів та посилок - 2000 на 2000. ✔️ зараз омбудсмен РФ Тетяна Москалькова заявляє про меншу кількість посилок та листів для військовополонених якими Україна та РФ домовилися обмінятися до Нового Року - 500 на 500. *Українська сторона кількість не озвучує (в усякому разі я не бачив). Р.s. Мої думки чому зменшилася кількість. Однією з причин можуть бути заяви РФ, що в Україні не залишилося російських полонених, тому озвучена кількість Тетяною Москальковою в 2000 посилок та листів пішла в розріз з офіційною версією Росії, в результаті чого цифру посилок та листів тишком-нишком зменшили до 500. https://t.me/Ukraineaboveallelse

Режисер Любомир Левицький представив офіційний трейлер фільму KILLHOUSE - першого українського повнометражного тактичного екшн-трилера. Фільм створено у співпраці та за підтримки ГУР, СБУ таТретьої окремої штурмової бригади Третього армійського корпусу Збройних Сил України. 80% учасників зйомок трилера KILLHOUSE – воїни Сил безпеки та оборони України. В основі сюжету лежить реальна історія про унікальну рятувальну місію із використанням дронів. Молода пара дізнається, що їхню викрадену 14-річну доньку утримують на тимчасово окупованій росіянами території. З окупації батьки отримують вимогу - заплатити викуп за дитину, щоб вивезти її із "сірої зони". У відчаї подружжя погоджується, вирушає в дорогу і потрапляє під ворожий обстріл. Розпочинається напружена евакуаційна операція із застосуванням дронів. Ситуація набуває міжнародного масштабу, коли стає відомо про американську журналістку в епіцентрі бойових дій. Акторкою, яка зіграла саму себе, виступила американська журналістка Одрі МакАлпайн. Вона висвітлює російсько-українську війну, бувала у гарячих точках фронту, була свідком визволення Херсона та руйнації росіянами Каховської ГЕС. #Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

ПОРЯДОК НАПРАВЛЕННЯ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦЯ НА МЕДИЧНИЙ ОГЛЯД ВЛК. Порядок проходження медичного огляду ВЛК в ЗСУ регламентується “Положенням про ВЛЕ в ЗСУ”, затвердженого Наказом МО 402. Глава 6 Розділу ІІ стосується порядку проведення медичного огляду військовослужбовців. 🪖Найбільш проблемним питання при супроводі військослужбовців є можливість отримання направлення на медичний огляд ВЛК при наявності підстав. ‼️Згідно п 6.1, військовослужбовця на медичний огляд може направити: 🔹прямий начальник від командира окремої В/Ч. Таке направлення робиться  при наявності рекомендації лікаря закладу охорони здоров’я (установи), у разі виявлення у військовослужбовця діагнозів, по яким військовослужбовця можуть визнати непридатним до В/Ч. З огляду на практику, такі направлення можуть робитись і за ініціативою командування з метою визначення стану придатності. 🔹начальниками штатних ВЛК - Регіональна ВЛК, ЦВЛК. 🔹керівники ТЦКтаСП згідно п 6.14. ТЦКтаСП може направляти на медичний огляд військовослужбовця, який перебуває у відпустці за рішенням ВЛК, з метою визначення потреби у наданні відпустки або визначенні стану придатності. 🔹начальником мед закладу, в якому лікується військовослужбовець таке направлення робиться з метою встановлення потреби у відпустці за станом здоров'я, визначення потреби у подальшому лікуванні, визначенні стану придатності. 🔹орган військового управління та підрозділів ВСП ЗСУ. 🔹орган прокуратури, слідчий, суд - в межах кримінальної справи. ⚠️Підстави для скерування на медичний огляд ВЛК. 🔸 виявлення захворювання (поранення, контузії, каліцтва) які: зумовлюють придатність - п 6.1 (рекомендація лікаря і направлення командиром) зумовлюють непридатність до військової служби (пункти «а», «б» статей Розкладу хвороб, без індивідуальної оцінки) - п 6.4.  (скерування начальником медичного закладу). 🔸звільнення військовослужбовця з полону. 🔸 при закінченні відпустки за станом здоров’я, військовослужбовець за скеруванням начальника ТЦКтаСП може бути скерований на повторний медичний огляд за місцем проведення відпустки. (п 6.15). 🔸визначення потреби у лікування/реабілітації при направленні військовослужбовця за кордон (п 6.13). 🔸визначення потреби у тривалому лікуванні, при завершенні 4-х місяців безперервного лікування. 🔸 якщо після продовження відпустки для лікування військовослужбовець не може приступити до виконання службових обов'язків, то він оглядається ВЛК для визначення ступеня придатності до військової служби - (п 6.12). 🔸 закінчення строку дії Довідки ВЛК - 12 місяців. 🔸 рішення Регіональної ВЛК/ЦВЛК/командування про скерування на контрольний огляд. https://t.me/Ukraineaboveallelse

#поезія Привіт, вітер стих, як мої сподівання. У мороці пальці застрягли так липко, так сліпо, що хочу знайти зорі Брайля, читати майбутнє чи вірші Калитко. Хрестами папіруси скотчу на вікнах приємно б зірвати безслідно й навіки. Шляхи не до Риму ведуть — у вітальню, засіяну фразами з культових фільмів, освячену спогадом — першим, останнім — і вірою в те, що думки — світловільні. Вони нас дістануть з холодного льоху побитих емоцій, повільно, потроху. «Химерні двадцяті», — колись про нас скажуть нові світлоносці в цій самій вітальні. Привіт, ми розтали, як масло у каші, та в пам’яті вашій ми наче зі сталі. Минуле читайте за зорями Брайля: ми дім збудували — ви стіни тримайте. Олена Галунець

ВІТАЄМО З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ ЮРІЯ МАКАРОВА Юрій Макаров народився у Броварах, в Південному мікрорайоні, де відвідував уроки в місцевій ЗОШ №2. Там же в 9 років почав займатися футболом у місцевій ДЮШС під керівництвом Володимира Івановича Подзігуна. Він став для юного Юрка другим батьком. За словами Макарова, всьому чого він досяг, він зобов’язаний Володимиру Івановичу, який першим навчав майбутнього чемпіона азам футболу. Вже в 14 років Макаров стає чемпіоном СРСР на турнірі в Кабардино-Балкарії. Згодом перейшов до київської РШІСП, де продовжив процес навчання в ЗТУ Володимира Медвідя, Віталія Хмельницького та Володимира Киянченка. Після чого «трофейний урожай» продовжився. Він стає «бронзовим» призером чемпіонат СРСР першості Збройних Сил (1985 рік, СКА (Київ) та чемпіонату серед спортивних інтернатів (1986 рік) На рівні команд майстрів дебютував за СКА (Київ) у 1987 році. Згодом талановитий юнак привернув увагу селекціонерів київського «Динамо», у системі якого він незабаром і опинився. Того ж року в складі юнацької збірної СРСР здобув «золото» на чемпіонаті світу серед 17-річних. За ці заслуги він, разом із командою, отримує високе звання Майстра спорту СРСР. Втім, незважаючи на такий успіх, закріпитися у Києві Макаров так і не зміг — обмежився виступами за дублюючий склад динамівців і вже наступного, 1988 року грав у іншому «Динамо» — з Білої Церкви. Саме з цим клубом, що згодом було перейменовано на «Рось», пов'язані основні успіхи Макарова у дорослому футболі. У складі білоцерківців Юрій провів більше ніж півтори сотні матчів, неодноразово стаючи найкращим бомбардиром команди. У 1993 році Макаров здійснив другу спробу закріпитися у київському «Динамо», однак її результат виявився ідентичним першій. Провівши непогані сезони у «Динамо-2» (1993-1996 роки) він залишив клуб, а за деякий час з'явився у лавах чортківського «Кристала». У червні 1996 року провів один матч у складі броварського «Будівельника», після чого повернувся до добре знайомої йому «Росі». Протягом 1997—1998 років Юрій Макаров виступав за білоруський ФК «Речиця», який грав в І білоруській лізі, що став його останнім клубом у великому футболі. Кар'єру Макаров завершив на початку 2000 років, виступами за ФК «Колос» із Великої Димерки. З 2003 року Юрій Макаров – тренер відділення футболу ДЮСШ управління освіти і науки Броварської міськради. Його вихованці виступають в багатьох клубах України,зокрема і ФК «Бровари», який тренує Юрій Борисович. Броварські муніципали досить успішно граю в чемпіонаті Київщини вищому дивізіоні. Нині він виховує майбутніх чемпіонів в МФК «Бровари». ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport #football_Browarschini #Броварський_футбол #Футбол_Бровари #Футбол_в_Броварському_краї #Brovarysport #футбол_football @brovarysport Футбольна Україна 웃 💙 football ✔ футбол