#поезія
Мама фарбує волосся брунатно-рудим.
Мамині очі — волошки: насичено-сині,
Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник,
Радник, учитель і подруга номер один.

Я малолітня вдихаю її аромат —
Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний.
Тепла, як літо, матуся обожнює зими.
Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!»

Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді
Мати вигадує казку чи згадує Бога...
Мамина Біблія — книжка затерта до дір:
Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад...

***

Мама граційна, гарніша від леді з реклам,
Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій
Носить спідниці та сукні: здебільшого максі,
Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка.

Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі.
Трохи журлива: пізнала колючість утрати.
Віддано любить, хоч дехто любові не вартий.
Має за цінність листівки й десяток листів.

Вічно в турботах — від них залюбки би втекла.
Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима,
Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє...
Мріє: «Частіше б ходити в кіно та в театр».

Любить просте — восени хризантемні хмарки
Вдома повсюди: улюблені мамині квіти.
Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий,
Хто не для себе живе, а для інших горить.

***

Мамині руки тонкі та від болю дрижать.
Мама говорить: «Лишається вже небагато...
Знаєш, урешті втухає спекотне багаття,
Люди так само... Вже час догорати, а жаль...»

«Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови,
Ще не стара, про розлуку казати зарано».
Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок:
Ніби у вирій, тікає до раю від злив.

Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке.
Жовтень уперше здається холодним і довгим.
Маю надію, що там, де вона, хризантем
Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги.

©Марія Чекарьова
28 червня–початок липня 2025 року

P.S. Найкраща Мама у світі. Три роки, як не поряд. Назавжди в серці.

☕️ Доброго ранку, друзі!

Сьогодні — День української писемності та мови 🇺🇦 Плекаємо, говорімо, пишімо українською.

➡️  Українська — друга за мелодійністю у світі, після італійської.

➡️ У ній понад 256 тисяч слів, і цей словник постійно зростає.

➡️ Найдовше слово — дихлордифенілтрихлорметилметан (це назва хімічної сполуки).

➡️ Найуживаніша літера — о, а найрідкісніша — ф.

➡️ Перша друкована книжка українською вийшла 1574 року у Львові — «Апостол» Івана Федорова.

➡️ Мова має близько 20 діалектів, але всі зрозумілі носіям.

➡️ Українська входить у топ-3 найкрасивіших мов світу за версією організації ЮНЕСКО.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#література
Ілларіон Павлюк анонсував вихід свого нового роману «Книга Еміля».
Книжка ще не надійшла у продаж — наразі власний рукопис з автографом можна виграти за донат. Письменник разом із гуртом «Курган і Agregat» запустив збір на купівлю дронів DJI Matrice 4T.

Крім того, для просування збору зняли відео: екранізацію сцени з іншого роману Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма». Крім учасників гурту «Курган і Agregat», у ролику знялися актор Олександр Рудинський, сам Ілларіон Павлюк та інфлюенсерка Емма Антонюк.
Детальніше: https://suspilne.media/culture/1137642-illarion-pavluk-rozigrue-rukop...

#особистості #суспільство
Шеф-редакторка видавництва Vivat Олена Рибка прокоментувала те, що письменнику й перекладачу Володимиру Вакуленку надали посмертно звання героя України:

«Книжка Володимира Вакуленка [«Я перетворююсь... Щоденник окупації. Вибрані вірші»] стала бестселером — але для нас вона розцінювалася насамперед як можливість допомогти родині, підтримати, показати, яким важливим є Володимир для української історії та культури».
https://suspilne.media/culture/1129544-ce-duze-vazliva-podia-dla-naso...

Також вона пригадала, що у травні 2023 року Володимир Вакуленко отримав посмертно премію Prix Voltaire Special Award від Міжнародної Асоціації Видавців: https://suspilne.media/culture/485038-volodimira-vakulenka-posmertno-...

Це безладно та сиро. ℐ'𝓂 𝒩ℴ 𝒮𝒶𝒾𝓃𝓉 𝓈ℴ𝓇𝓇𝓎 💋✨
Текст пісні про кохання Леді Гаги за участю Тедді Свімса

Якщо ви шукаєте досконалості, то ніхто не є святим. 𝒫ℯ𝓇𝒻ℯ𝒸𝓉𝒾ℴ𝓃 не існує. 💋♥️✨ Ми неохайні та сирі, але з щирими серцями.

❤︎︎𝒜𝓈 ℳ𝒶𝓃𝒹ℯ𝓁𝒶 𝒽𝒾𝓂𝓈ℯ𝓁𝒻 𝓈𝒶𝒾𝒹,
«Я не святий, хіба що ви думаєте про святого як про грішника, який продовжує намагатися».

Я не святий.
Я не ангел. 🪽✨
Я людина.
-Енні Леннокс

L♡︎VE – це не завжди 𝓅ℯ𝓇𝒻ℯ𝒸𝓉. Це не казка і не книжка з казками. І це не завжди дається легко. ♥️

L♡︎VE – це подолання перешкод, подолання викликів, боротьба за те, щоб бути разом, триматися і ніколи не відпускати.♥️

Сьогодні відбулась презентація-розмова про книгу «Осколки честі» Лоїс Макмастер Буджолд

 Видана ця книга в Україні вперше, хоча книга була вперше опублікована у 1986 році. Авторка книги є одною з найбільш нагороджених авторок (6 премій «Хʼюго», 3 премії «Небʼюла», 3 премії «Локус»), а також у 2020 році вона стала «Гросмейстером фантастики». 

Учасники дискусії обговорювали, що робить книгу цікавою саме сьогодні українському читачеві? 

Якщо підсумувати, то основні моменти такі: війна, питання честі, моралі, відношення до полонених. 

Також учасники відмітили, що читач не з України може сприймати книгу геть по-іншому. 

Книжка дарує емоції, є моменти, які пробивають на сльозу, є моменти де хочеться сміятись.

Окремо хочеться зазначити, що були цікаві історії про процес перекладу та редагування від перекладачки та редакторки книги. У підсумку всі рекомендували читати цю книгу, не дивлячись на те коли вона була написана, там досі можна знайти багато актуальних тем і питань, над якими можна подумати.

#sci_fi_не_нудно 

Сьогодні відбулась презентація лауреата цьогорічної премії Hugo «Затруєна чаша»

У світі де життя людей, тварин та рослин тісно переплетене історія починається з загадкового вбивства у Ханумській імперії.

Більшість спікерів неодноразово зазначали, що під час читання знаходили паралелі з нашою реальністю. Дехто спікерів асоціював імперію, яка є в книзі з тою, яка у нас по сусідству. Хоча варто відзначити, що у книзі тривога відбувається не так, як ми до неї звикли, а там є світловий сигнал і в залежності від кольору стає зрозуміло, що саме відбувається. Хоча і не без питань, щодо того, як люди реагують на тривоги, а саме хаотичність дій, людей, хоча вони вже мали б звикнути до такого. Хоча пан Аренєв вважає це дуже комфортною книжкою, і щоб там були якісь тригери, він не сказав би. Для нього це був хороший серіал Netflix, “… не Відьмак, а хороший серіал…” книжка змушує задуматись, як світ влаштований

#sci_fi_не_нудно

❗️Щоб не втратити страховий стаж, всі громадяни України до 10 червня 2026 року повинні перевести свої паперові книги в електронний формат, — Пенсійний фонд

Потрібно відсканувати всі сторінки трудової книжки та документів, що підтверджують страховий стаж. Для перевірки потрібно створити особистий кабінет на порталі Пенсійного фонду або в додатку, перейти в розділ «Електронна трудова книжка» і перевірити оцифровані записи.

Несвоєчасна оцифровка загрожує втратою страхового стажу, скороченням терміну стажу та затримкою оформлення пенсії.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

#оповідвння #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 17. Тиша після бурі

Марія прокинулась рано, ще до світанку. У кімнаті було тихо, незвично просторо. Стіни — світлі, без звичних тіней. Вікно виходило на внутрішній дворик, де дерева стояли нерухомо, ніби слухали її думки. Аліна спала поруч, обличчя спокійне, дихання рівне. Марія довго дивилась на доньку, вдячна за цей спокій, за цю ніч без вибухів.

На кухні пахло кавою. Максим стояв біля плити, в домашньому светрі, мовчазний, але уважний. Він не питав — просто поставив перед нею чашку, сів навпроти. Їхня тиша була не порожньою, а наповненою розумінням. Марія відчула, що їй не треба пояснювати нічого. Він уже знав.

Аліна швидко адаптувалась. Її кімната — світла, з книжками, м’якими подушками, навіть невеликим столиком для малювання. Вона не питала, чи це надовго. Просто прийняла нову реальність, як діти вміють — без зайвих слів, але з глибокою інтуїцією. Ввечері вона вже читала книжку, загорнувшись у плед, і навіть усміхнулась, коли Максим приніс їй какао.

Марія сиділа на дивані, коли задзвонив телефон. Вона побачила ім’я — Ольга. Не одразу відповіла. Але все ж натиснула «прийняти». Голос Ольги був рівним, трохи натягнутим. Вона не питала, як справи. Вона почала з фрази: «Я думаю, ти розумієш, що за весь цей час… ну… проживання не було безкоштовним». Марія мовчала. Її пальці стиснулись. Вона не знала, що сказати — ніколи не йшлося про оплату. Це звучало як образа, як спроба принизити.

Максим підійшов, не питаючи нічого, простягнув руку. «Дай, будь ласка, телефон». Вона передала. Його голос був спокійним, рівним, але твердим:
— Ольго, добрий вечір. Будь ласка, напишіть в смс необхідну суму і номер картки. Оплату отримаєте миттєво.
Він натиснув «завершити» і поклав телефон на стіл. Потім повернувся до Марії, сів поруч і просто взяв її за руку. Без пояснень. Без драми. Вона мовчала, але в її очах було все — подяка, полегшення, і щось більше.

Пізніше, коли Аліна вже спала, Марія вийшла на балкон. Місто було тихим, вогні ліхтарів мерехтіли крізь листя. Вона стояла, загорнувшись у плед, і думала. Про все, що було. Про все, що ще буде. Але вперше — без страху. Вона не знала, що чекає попереду, але знала, що більше не одна. І що її серце, попри все, продовжує битися.

Далі буде...

Назустріч пригодам і Привіт з того світу

Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.

Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."