#поезія З-за кордону Тут вітер жорсткий - повиносить все добре і зле, Лишаючи тільки хребет та оголені мізки; Зриває зі стін заповітні "якби" та "але" - Одначе немає із них аніякого зиску. А ти вже, мабуть, досягла отієї з нірван, Коли тобі все до снаги - та до всього байдуже. Поволі знімаєш бинти із загоєних ран... Та хто ти без них?.. А ніхто. От і відповідь, друже. Візьми та відкинь усе зайве - залишиться нуль, Якщо не зважати на декілька цифр після коми. А що після крапки - не знаю. Чи, може, забув, І можна б згадати, - та хочеться просто додому. Ірина Андрощук

#поезія Небо синє наді мною. Моє , небо голубе... Хіба є таке деінде... Ні, немає більш ніде. Колосся, золотом сіяє, Дозрілі, стиглі колоски. Немов би з небом поєднались, В блакитно жовті кольори. А вітер плавно їх гойдає, Мов крила розправляє птах. Прошиті кулями в двобої, За рідну землю у боях. Та Небо в нас не відібрати, Бо там, Престол Божий і Рай. А поки на землі живемо, Тож боремось, за рідний край. Небо синє, жовті доли, Майорить над нами стяг. В боротьбі отій невпинній, Завжди і досі. У боях. С.Кос

#поезія ПОЕТИЧНИЙ ДУЕТ ‎Юрій Супрун - Ніна Масич ‎ ‎ В ЧАРІВНИЙ РАЙ ‎Тебе я хочу у казку запросити, ‎У той чарівний, дивовижний край, ‎Де вітер буде лиш тихцем ходити... ‎В куточок ніжний, у чародійний рай. ‎ ‎Вербиця де схилилась над водою, ‎Де тепла річка полоще її коси, ‎Де мило пісня лине над росою, ‎Над перлами, що криють ніжки босі. ‎ ‎Скрипалик там на скрипці буде грати, ‎Мелодія кохання пливтиме без кінця, ‎А я тебе за рученьку тримати... ‎І будуть биться гаряченькі серця. ‎ ‎Остання зірка з неба посміхнеться, ‎Моргне згори, немов би ненароком, ‎Ромашка поруч тихесенько озветься, ‎Повернеться чарівна до нас боком. ‎ ‎Я обійму, кохана, приласкаю, ‎В жагучих вічках в туманних потонУ. ‎- У полум'ї кохання я згораю... ‎Шалено дуже я, миленька, люблю. ‎ ‎Супрун Юрій. ‎******************************** ‎На поклик твій ,.біжу в чарівний рай.. ‎Прошу тебе у ньому зачекай. ‎А на шляху збери мені букет .. ‎В розмай , ці квіти , то мені ‎а іншим не давай. ‎Мене вгорни в ромашкові шовки.. ‎Веди туди , де ми удвох , лиш ми! ‎Співатиме на вербі соловей, ‎пісні закоханих орфей.. ‎Зірки із неба осипатимуть в вогнях, ‎для мене найріднішим за мить стань. ‎Душею мою душу обігрій, ‎цілуй у миті і цінуй... ‎Кохання , що несе любов з гори, ‎коли в серцях вогонь горить.. ‎Дарує казку , де любов говорить ‎за слова, обпалює і серце і уста. ‎ ‎ Ніна Масич ‎

#поезія Впасти б мені між квіти, Світ обійняти руками, Щоб пригорнулись до серця, Як у дитинстві, трави... Впасти б мені між квіти! Дихати разом з землею! Вільною бути, як вітер! В небо злітати зорею! Впасти б мені у квіти... Серед правічного лісу... Впасти... Роки забути... Хай почекає завіса... Галина Левкович

#поезія Вечірній сон. I спогади. I дощ колише світ розпуклого ясмину. Бездомний вітер. Спи, маленький сину, спи, сину мій маленький, коли хоч. Немає мами нашої давно — вертала, поспішала, забарилась. Надворі дощ і ллє як із барила. Заснеш — і чуєш: торготить вікно. Здається, хтось підійде до дверей, проситиме негоду переждати. Ти ж, синку, спи і не питай про матір, I більше не загадуй наперед, бо не стоїть хвилина на хвилині, хвилина на хвилині не стоїть. Нехай тобі бодай у сновидінні появиться очікувана мить. Василь Стус

#поезія Ти сонечком для мами світиш з неба… Руки до крові стерті. – Не відступати! – був наказ. – Мамо, я не боявся смерті. Загинув в бою за вас… Два роки чую голос сина: – Мам! Ти чекаєш журавликів весною. Вісточку про себе з ними дам. Сумуєш рідна, плачеш ти за мною. Я посміхаюсь сонечком до тебе. Зорею уночі свічу до хати. Мамо, ти колись прийдеш на небо, Тебе з квітами я буду зустрічати… Був за кордоном, як про війну почув. Вернувся Україну захищати. Відважний, і рішучий був. Служив в АТО, зброю умів тримати… Його спинити не шукала слів. Син народився з автоматом, в берцях. Військовим бути з дитинства хотів, Полумʼям воїна горіло його серце. В самому пеклі був… Не нарікав. Молилася щодня за сина Богу. – Я повернусь живим! Мені казав і свято вірив в нашу перемогу. Перед очима досі домовина… Той день страшний ще в памʼяті болить. Почула, звістку, вбили мого сина… Чула вже не раз. – Пишайся ним. Та як пишатись смертю може мати, Що поховала сина молодим? Два роки за ним плачуть стіни хати. Нехай не зараз, у інших світах. Ми колись зустрінемось з тобою. Знаю синочку, ти на небесах. Туди щодня ідуть з війни Герої. Тих проклинаю, хто приніс війну. Голос синочка нам приносить вітер. – Мамо, розбуди мене від сну. Хотілось жити! Так хотілось жити… Соломія Українець

#поезія Опусти косу – нехай з них росте трава. Пам’ять – це щось просте, як перші слова, це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд, щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад. Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести, їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти, із якої все ще намагаються видертися вони, їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни. Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий – страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій, напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель – справжня смерть виносить речі з чужих осель. Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове? Їхня кров в підземних ріках тепер пливе. Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат молитвою з уст старечих, лепетом немовлят. Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг, як збирати слова прощання із вуст чужих, як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут, як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут, як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими? Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми. Катерина Бабкіна

#поезія ЗАПРОШЕННЯ У КАЗКУ. ‎Тебе я хочу у казку запросити, ‎У той чарівний, дивовижний край, ‎Де вітер буде лиш тихцем ходити... ‎В куточок ніжний, у чародійний рай. ‎ ‎Вербиця де схилилась над водою, ‎Де тепла річка полоще її коси, ‎Де мило пісня лине над росою, ‎Над перлами, що криють ніжки босі. ‎ ‎Скрипалик там на скрипці буде грати, ‎Мелодія кохання пливтиме без кінця, ‎А я тебе за рученьку тримати... ‎І будуть биться гаряченькі серця. ‎ ‎Остання зірка з неба посміхнеться, ‎Моргне згори, немов би ненароком, ‎Ромашка поруч тихесенько озветься, ‎Повернеться чарівна до нас боком. ‎ ‎Я обійму, кохана, приласкаю, ‎В жагучих вічках в туманних потонУ. ‎- У полум'ї кохання я згораю... ‎Шалено дуже я, миленька, люблю. ‎Супрун Юрій. ‎ ‎

Президент Броварської міської федерації боксу Сергій Ілюхін - великий прихильник футболу. На фото ФК "Вітер" - чемпіон міста Бровари з футзалу сезону 2013/14 років. Президент клубу - Сергій Ілюхін #world_sport #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #Brovarysport #Броварський_спорт ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#поезія Добігає до фінішу сонцем обласкане Літо, з теплим подихом ще та з помітним вже смутком в очах. Заспокійливу пісню наспівує лагідний вітер, прохолодний лишаючи слід на засмаглих плечах. Скільки ж щедрих дарів принесло в подарунок нам Літо! Чарувало багатством полів і красою квітучих лугів. Рятувало від спраги фруктовим коктейлем "мохіто". Посилало ранковий "Привіт!" стоголоссям птахів. Дуже сумно, що йде вже це сонячне Літо, казкове, волошкове, трояндове, м'ятне, солодке, п'янке, полунично-вишневе, сливове й звичайно медове, різнобарвне й яскраве, ясне й загадкове таке! Але всьому свій час, потихеньку крадеться вже Осінь. Руку Літу подасть і відпустить його в небуття. Свої фарби додасть у бездонну чаруючу просинь, нові повісті буде писать і своє проживати життя... Тетяна Зензерова