Невідомий відомий Валерій Маренич
80-річний ювілей легенди національної пісні, мистецького бренду України!

У 1950-1980-ті багато українських виконавців виїжджали працювати в москву. Серед них були музиканти, вокалісти, композитори, представники розмовного жанру. Валерій Маренич з Антоніною Сухоруковою 1970 року приїхали з москви в Україну! 1973-го до них долучилася Світлана, якій сповнилося 18. Вони перебували на піку популярності, їх повсюдно запрошували і всі хотіли їх бачити. Система ж робила свою чорну справу, “винних” і “неугодних” з лінією “рідної комуністичної партії” мусили покарати. Мареничів старалися очорнити і зробити зрадниками.

Кіровоград
Валерій не був першим хлопцем Антоніни. Зустрілися тоді, коли зароджувалася нова хвиля на естраді. Уперше зустрілися за кулісами, де він, одиноко стояв. Придивилася до нього. Він мав сценічну фактуру, вів себе скромно. Йому чогось бракувало, на сцені виглядав якось незграбно, до його зросту чогось бракувало.
Валерій у москві співав у дуеті з Антоніною. Через дуже короткий час його потягнуло в Україну, додому. На початку літа 1970 року купили найдешевші квитки і в плацкартному вагоні поїхали в Кривий Ріг, до батьків Валерія. Ось там Маренич увімкнув магнітофон і дав послухати Тоні п’ять чи шість своїх пісень. Дані вокальні в нього прекрасні, тембр приємний, оксамитовий, але спів був кострубатий, якийсь необтесаний. А коли узяв у руки гітару, все вписалося і стало органічним. Разом готували концертні номери. Найближче був Кіровоград. Поїхали на прослуховування. Ось так першим місцем роботи майбутніх учасників тріо Мареничів стала Кіровоградська обласна філармонія.
Новачки мали свої концертні дуетні номери, входили до складу збірного філармонійного ансамблю “До-ре-мі”. Співали народні пісні у власній обробці, повсюдно “на біс” звучала “Червона рута” Володі Івасюка, яка стала піснею з пісень!
У Кіровограді Тоня на початках була на своєму дівочому прізвищі Сухорукова, а вже на початку 1971-го, після одруження, отримала паспорт, стала Маренич. Весілля не було, лише розписалися у ЗАГСі.
23 лютого 1971 року згідно з наказом директора Кіровоградської обласної філармонії вокалістів Мареничів звільнили з роботи за згодою сторін.
Віталій з Антоніною влаштувалися в Гур’євську філармонію у Казахстані, мали назву “Ритми ХХ століття”. Об’їздили республіку вздовж і впоперек. Співали українських пісень, їх з нетерпінням чекали на кожному концерті. Не було дійства без аншлагу.
На гастролях у Новосибірську, в готелі, Валерій з Антоніною слухали музичну радіопередачу. З ефіру почули дует хлопців, і Тоня, сама того не сподіваючись, напророчила подальшу долю: “Треба робити тріо, дуетів “розвелося” занадто!”
У Сімферопіль для отримання гастрольного посвідчення і здачі концертної програми разом з “Ритмами ХХ століття” з міністерства культури урср приїхала Ірина Кошиць. Мареничі їй дуже сподобались, а вона їм. Приваблива жінка, набагато старша від Валерія і Антоніни, стала їхньою покровителькою. За її рекомендацією дует запросили у Ворошиловград. Вони ж у неї ніколи нічого не просили.
Ірина Анатоліївна походила з роду відомого хорового диригента Олександра Кошиця, аранжувальника відомого на весь світ “Щедрика”. Завдяки їй доля Мареничів вирішилася на користь України та української пісні. Сталося це диво в українському Криму.

Ворошиловград. Рівне.
Радянська влада двічі перейменовувала Луганськ і Ворошиловград. На жаль, жодної згадки про працю Мареничів під її прапором місцева філармонія не залишила ніде і ніколи. Кінець лютого-початок березня 1973 року – Валерія з Антоніною прийняли тут на роботу.
Пробули там недовго. На зборах колективу обох почали поганити, Мареничі з українськими піснями не вписувалися в ті рамки, які там хотіли бачити. На тому непорозумінні була присутня Ірина Кошиць. Досвідчена киянка підійшла і заспокоїла: “Не заїдайтеся з ними. Бачите, що тут нема з ким розмовляти”. Кошиць зробила все, щоб її улюбленці поїхали в Рівне.
19 липня 1973 року Валерія і Антоніну зарахували у штат Рівненської філармонії на посаду вокалістів-солістів естради. Поліщуки полюбили Валерія і Антоніну, концертні зали аплодували їм повсюдно. …А 15 вересня того ж 1973-го дует звільнився.
І було це так. Після репетиційного періоду виїхали на гастролі по Україні. В Криму, в готельному номері пролунав телефонний дзвінок. У слухавці почувся голос директора Волинської філармонії Геннадія Місана: “Нам терміново потрібні солісти у ВІА “Світязь”! Зриваються гастролі!” Пообіцяв підвищити оклади, пошити костюми, а найголовніше – забезпечити квартирою! Мареничі виставили свою умову – створення тріо. “Так, я згодний!” – вигукнув голос у трубці.
Відчувалася рука Ірини Кошиць – підказала Місанові, де вони гастролюють і що має з ними робити.

#історія #постаті #музика
Коли мова заходить про Селін Діон, музичні критики зазвичай розділяються на два табори: одні шукають беруші, інші — носовички. Але якщо відкинути сентиментальну позолоту, перед нами постає унікальний антропологічний та технічний феномен. Діон — це не просто голос, це ідеально налаштований біологічний інструмент, що виник на перетині квебекського провінціалізму та агресивного глобалізму.

​Її шлях до олімпу нагадує ретельно сплановану військову операцію. Вихід на англомовний ринок був би неможливим без диктаторської дисципліни та повної відмови від вокальних дефектів, які зазвичай роблять виконавця "людяним". Вона стала символом епохи, де технічна досконалість запису почала домінувати над сирим драйвом. Поки гранж-сцена в Сіетлі захлиналася від власного відчаю та брудних гітар, Селін уособлювала стерильний, доведений до абсолюту комфорт.
​Цікаво спостерігати, як її творчість трансформувалася під впливом технологій. Вона була однією з перших, хто зрозумів: у світі, де звук стає цифровим, потрібно співати так, щоб жоден алгоритм не знайшов похибки. Її вокал — це математична модель щирості. Це особливо помітно в історії з My Heart Will Go On. Діон спочатку терпіти не могла цю пісню, вважаючи її занадто солодкою навіть для свого репертуару. Проте комерційне чуття та продюсерський розрахунок створили гімн, що став не просто саундтреком, а звуковим фоном для цілого покоління, яке повірило, що трагедію можна упакувати в ідеальний радіоформат.

​У певному сенсі Діон — це відповідь музичної індустрії на запит про стабільність. Вона не бунтувала, не ламала готелів і не зловживала речовинами. Її єдиною залежністю була точність. Навіть зараз, зіткнувшись із рідкісною хворобою, вона демонструє ту саму крижану витривалість, яка зробила її іконою. Це історія про те, як голос може стати архітектурною спорудою — монументальною, дещо холодною, але бездоганно спроектованою.

JBL анонсувала два репетиційні підсилювачі з AI-обробкою — BandBox Solo і BandBox Trio. Вбудований Stem AI дозволяє ізолювати або прибирати інструменти й вокал з треків по Bluetooth. BandBox Solo коштує $250, BandBox Trio — $600. Час автономної роботи — до 6 годин у Solo і до 10 годин у Trio. https://channeltech.space/gadgets/jbl-bandbox-solo-trio-ai-practice-a...

#історія #музика
The xx: Архітектори меланхолійного мінімалізму, що змінили ландшафт інді-музики.
У світі, де більшість поп-музики прагне до епатажу, гучних бітів та яскравих візуальних ефектів, лондонське тріо The xx (Ромі Медлі Крофт, Олівер Сім та Джеймі Сміт, відомий як Jamie xx) обрало абсолютно протилежний шлях. З моменту свого заснування у 2005 році, цей гурт став уособленням інді-попу нового покоління, де мінімалізм, інтимність та емоційна глибина говорять голосніше за будь-які крики.

Коли The xx випустили свій дебютний однойменний альбом у 2009 році, він прозвучав як ковток свіжого повітря, що просочився крізь темряву. Їхня музика була оголеною, майже спартанською: мінімалістичні гітарні рифи, що нагадували про пост-панк, пульсуючі електронні біти, створені Джеймі xx, і, звісно, гіпнотичний дуетний вокал Ромі та Олівера. Їхні голоси, які часто звучать майже пошепки, наповнені невисловленими емоціями, нерозділеним коханням, смутком та пошуком близькості.
Кожна пісня The xx — це немов інтимний щоденник, відкритий лише для найближчих друзів.
Їхній підхід до музики був зухвалим у своїй простоті. Замість того, щоб заповнювати простір звуками, вони свідомо залишали його порожнім, дозволяючи кожній ноті, кожній паузі мати вагу. Цей "простір" став їхньою фірмовою рисою, створюючи атмосферу меланхолії та самотності, яка, парадоксальним чином, приваблювала мільйони. Альбом "xx" отримав престижну Mercury Prize і миттєво зробив гурт однією з найвпливовіших інді-груп десятиліття.

Після успіху дебюту, The xx продовжили розвивати своє унікальне звучання. Альбом "Coexist" (2012) заглибився в ще більш абстрактні та емоційні пейзажі, а "I See You" (2017) продемонстрував їхній розвиток, додавши більше танцювальних елементів та сміливіших аранжувань, багато в чому завдяки зростаючому впливу Джеймі xx як сольного діджея та продюсера. Проте, навіть з новими елементами, вони зуміли зберегти свою впізнавану інтимність та емоційну чесність.

The xx стали не просто музичним гуртом, а культурним феноменом, який довів, що тиха, роздумлива музика може бути такою ж потужною, як і гучні хіти. Вони надихнули безліч інших виконавців, створивши свій власний мікрожанр інді-попу. Їхня здатність перетворювати особисті переживання на універсальні почуття, обгортаючи їх у мінімалістичні та гіпнотичні звукові ландшафти, зробила їх голосом цілого покоління, що цінує автентичність та глибину. The xx довели, що для того, аби залишити слід у серцях слухачів, іноді достатньо лише щирого шепоту.

https://youtu.be/JKxYPJNb2dk?si=rPK4mMw8mEd6MDFn

#дати #свята
Всесвітній день The Beatles: Коли світ став трохи солодшим і значно голоснішим.
​16 січня 1957 року в Ліверпулі, у вологому підвалі на Меттью-стріт, відкрився клуб Cavern. Тоді це була просто чергова точка для джазових фанатів, але історія мала свої плани. Саме тут четверо хлопців із дивними зачісками почали перетворювати світ на одну велику «бітломанію». 🎸🍏

​Сьогоднішнє свято — це не просто про музику. Це про те, як четверо пролетарських юнаків зламали культурні кордони ефективніше, ніж це робили політики десятиліттями.
​Чому ми досі наспівуємо їхні мелодії:
​Революція у вухах: Вони не просто писали пісні — вони створювали нові світи. Від наївного «She Loves You» до психоделічного «Lucy in the Sky with Diamonds» — кожен альбом ставав інтелектуальним вибухом.
​Британське вторгнення: The Beatles довели, що для завоювання Америки не потрібні танки — достатньо гарного вокалу, харизми та правильних акордів. Вони змінили моду, ставлення до релігії, політику та навіть довжину волосся у всього покоління. 💇‍♂️🕺
​Геній простоти та складності: Леннон і Маккартні створили тандем, який навчив нас, що поп-музика може бути високим мистецтвом, а авангард — доступним кожному.
​
​Навіть якщо Ви не вважаєте себе фанатом рок-н-ролу, Ви все одно живете у світі, який вони збудували. Сучасна музична індустрія, відеокліпи, стадіонні концерти — усе це має в собі ДНК ліверпульської четвірки. 🥁✨
​Тож сьогодні чудовий привід дістати стару платівку (або просто запустити плейлист) і згадати, що «All You Need Is Love». Або хоча б хороша кава під звуки «Yesterday».

#сторія #події
Гімн, що вистояв: Як музика Вербицького стала кодом нації 🇺🇦
Кожен українець знає ці перші акорди, від яких по шкірі пробігають «мурахи» розміром з добрий кавун. Але чи замислювалися ви, що 15 січня 1992 року наша держава нарешті отримала свій офіційний музичний «паспорт»? Саме цього дня Президія Верховної Ради України затвердила музичну редакцію Державного Гімну.

Історія цієї мелодії — це справжній трилер із елементами детективу та незламності. Михайло Вербицький, скромний священник і композитор, написав музику на вірші Павла Чубинського ще у XIX столітті. Тоді він навряд чи міг уявити, що під ці звуки будуть народжуватися і вмирати імперії, а через сто років під них підійматимуть прапор незалежної держави. 🎼

Довгий час радянська влада намагалася «заглушити» цю мелодію, пропонуючи натомість сурогати про «братні народи». Але, як кажуть, справжній хіт неможливо заборонити цензурою. Музика Вербицького — це не просто набір нот, це енергетичний згусток, який дивним чином поєднує в собі церковну велич і бойовий козацький дух. ⚔️

Затвердження музичної редакції у 1992-му стало фінальною крапкою в дискусіях «а що ж нам співати?». Цікаво, що текст Гімну («Ще не вмерла України...») офіційно затвердили значно пізніше, лише у 2003 році. Проте саме музика з 15 січня почала супроводжувати кожен офіційний ранок країни, нагадуючи, що ми не просто «територія», а нація з власним ритмом серця. 💓

Це наш офіційний маніфест волі, завізований історією та часом. І так, співати його вголос — це найкращий фітнес для душі. 🎤✨

Коли на початку 90-х Україна нарешті скинула «братні» кайдани, постало рубане питання: під яку музику ми будемо крокувати в майбутнє? Вибір Гімну нагадував епічне шоу талантів, де на кону стояла не просто популярність, а акустичний символ вічності. Дискусії були настільки палкими, що диригентські палички ледь не перетворювалися на шаблі. ⚔️

Основними «конкурентами» перевіреного часом Вербицького були справжні титани українського мелосу. Давайте глянемо, хто дихав у потилицю нашому переможцю:

«Молитва за Україну» («Боже великий, єдиний...») ⛪
Микола Лисенко створив справжній духовний шедевр. Багато хто вважав, що саме цей величний хорал має бути державним славнем. Він ідеально підходив для урочистих соборів, але для футбольних матчів чи військових парадів йому, можливо, бракувало тієї самої «маршової» агресії та драйву. Сьогодні він залишається нашим духовним гімном, що теж неабиякий статус.

«Запорозький марш» 🐎
Мелодія Євгена Адамцевича (в обробці Віктора Гуцала) настільки потужна, що під неї хочеться негайно осідлати коня і відвоювати Крим (що, власне, завжди актуально). Це був би неймовірно енергійний гімн, але критики закидали йому відсутність вокальної партії, яка б об’єднувала народ словами.

«Ой у лузі червона калина...» 🌿
Гімн Українських Січових Стрільців. Пісня, яку ми всі знову заспівали на повні груди після 24 лютого. Вона була надто «повстанською» для тогочасного обережного парламенту, де ще сиділо чимало «червоних» піджаків, у яких від цієї мелодії починалася алергія.

«Марш Нової Армії» («Зродились ми великої години...») 🦅
Гімн ОУН. Потужно? Безперечно. Радикально? Для 1992 року — занадто. Тоді політикум шукав щось більш «соборне» і менш партійне.
Зрештою, перемогла композиція «Ще не вмерла України...». Чому? Бо вона пройшла випробування часом, підпіллям і тюрмами. Вона була вже не просто піснею, а паролем. Вибір музики Вербицького 15 січня 1992 року був актом історичної справедливості: ми повернули собі те, що в нас намагалися вкрасти десятиліттями. ✍️🇺🇦

«Doré Chee» — живое музыкальное путешествие, где украинское слово встречается с трип-хопом, прог-грувом, этникой и импровизацией.
Хайфа, Иерусалим и Тель-Авив — январь 2026

Программа исполняется на украинском языке.

После почти двухлетней паузы Doré Chee (до речі) возвращаются на сцену — без долгих анонсов и громких заявлений. Решение возникло почти спонтанно — как внутренняя необходимость снова говорить со сцены языком музыки и поэзии.

«Решение получилось спонтанным — без долгих анонсов, буквально за неделю до концерта. Во многом нас подтолкнуло и то, что продолжает происходить в Украине. Поэтому часть средств от концерта пойдёт на поддержку детского фонда в Украине — “Корпорація монстрів”.»

Это не просто серия концертов.

Это живое музыкальное путешествие, где украинское слово встречается с трип-хопом, прог-грувом, этникой и импровизацией — и становится частью ритма, а не “декорацией” поверх музыки.

📍 Даты и города:

🎶 15 января — Хайфа, Podval (OM x PODVAL)
Двери: 19:30 | Начало: 20:00

🎶 17 января — Иерусалим, Besarabia
Двери: 20:00 | Начало: 20:30

🎶 5 марта — Тель-Авив, Levontin 7

Что это за проект Doré Chee (до речі)

Doré Chee (до речі) — израильский экспериментальный литературно-этнографический проект на стыке прог-грува, трип-хопа, этнических тембров, поэзии и импровизации.

Но в реальности это звучит не как набор жанров, а как единая форма, где музыка и текст держатся вместе и работают на одно состояние.

Почему они говорят «литературно-этнографический»

«Литературный» — потому что в центре стоит поэзия.
Не как украшение и не как цитата, а как смысловой мотор всей программы.

«Этнографический» — потому что важен не только язык, но и культурный слой:
интонации, звучание украинского слова, отзвуки традиции, память, которая слышна даже в паузах.

Это не академическая этнография, а сцена, где культура слышна, а не объясняется.

Импровизация и принцип «здесь и сейчас»

У проекта принципиально важна импровизация.
Есть каркас программы, но внутри она каждый раз собирается заново:
меняются акценты, темп, длина инструментальных фрагментов, то, как ложится текст.

Отсюда их формула:
это музыка, которая существует здесь и сейчас — и второй раз в точности не случится.

Поэзия Павла Тычины — основа программы

В центре концертной программы — поэзия раннего Павла Тычины.

Павло Тычина (1891–1967) — один из самых известных украинских поэтов XX века. Его ранняя лирика считается особенно сильной:
музыкальная по ритму, образная, местами авангардная по звучанию.

Позднее его биография и творчество стали более противоречивыми из-за советского политического контекста и официальных ролей,
но ранние тексты живут отдельно — к ним возвращаются, их переосмысляют, и они органично ложатся на современную музыкальную форму, потому что внутри них уже есть напряжение и ритм.

Состав Doré Chee

Zhenja Shmuter — вокал
Angelina Blumenfeld — бэк-вокал
Sergey Engel — бас-гитара
Anatoliy Magdalinsky — барабаны
Ilya Mazya — дудук
Farhod Miralimov — пианино / клавишные

Участники проекта также известны по коллективам «Модель для сборки», «Шум», «Аусвайс» и другим.
Этот разный опыт хорошо слышен в их звуке — Doré Chee не укладывается в один жанр и не стремится к этому.

❓ Вопрос к аудитории:
Для вас концерт — это прежде всего музыка, слово или то редкое состояние, когда они совпадают и начинают работать вместе?

📖 Полный материал о проекте — здесь:
https://news.nikk.co.il/dore-chee/

#DoréChee #доречі #украинскаяпоэзия #ПавлоТычина
#культураИзраиля #украинцывизраиле #живойконцерт
#трипхоп #проггрув #этника #импровизация

НАновости‼️: 🇺🇦🇮🇱

Важно❓ Поделитесь ❗️
и подписывайтесь, чтобы не пропустить подобные материалы
https://www.facebook.com/profile.php?id=61581708179881

Мені здається, що для сьогоднішнього, з дозволу сказати свята, найбільше підходить пісня одного з першопрохідників стилю HMR в СРСР, групи з Прибалтики "Kardāns".
Запис 1975 року. Через кілька років частина музикантів залишить СРСР, решта увіллються у філармонічний колектив "Džeza brālība" та інший вокаліст іноді виконуватиме цю пісню, дещо м'якше. Але після виступу "Džeza brālība" у Таллінні, у культурній програмі "Оліпіади-80", він був розформований наказом Міністерства культури СРСР.

Аудіо-запис оцифрований та оброблений у 2009 році.

http://www.ik-music.net/

https://youtu.be/gMkddyR9F70?si=yLjmwZpJadcQXEoV

#історія #постаті
Маестро української душі: Григорій Верьовка та його невмирущий хор 🎶
25 грудня 1895 року народився чоловік, чиє прізвище сьогодні асоціюється з величчю українського народного співу. Григорій Гурійович Верьовка — композитор, диригент і педагог, який зумів підняти фольклорну традицію на рівень світового академічного мистецтва 🇺🇦.

Чому його постать є знаковою для нашої культури?

🎤 Творець легендарного колективу

У 1943 році, у самий розпал Другої світової війни, Верьовці доручили створити Державний український народний хор. Він особисто їздив селами, шукав самородків із унікальними голосами та збирав народні пісні. Завдяки його праці українська пісня зазвучала професійно, потужно та багатогранно 🎼.

🎹 Гармонія традиції та класики
Верьовка не просто копіював народне виконання. Він майстерно поєднував автентичний гуртовий спів із високою диригентською технікою. Його обробки пісень, таких як «Ой, як же було ізпрежди віка», стали еталонними та зберегли дух минулих поколінь для сучасників 🎻.

🌟 Виховання талантів
Григорій Гурійович був не лише диригентом, а й видатним викладачем Київської консерваторії. Він виховав плеяду митців, які продовжили його справу, а його дружина, Елеонора Скрипчинська, була його вірним соратником та помічницею в розбудові хору 🤝.

🌍 Посол української культури
Під його керівництвом хор став візитівкою України за кордоном. Світ захоплювався не лише вокалом, а й унікальним поєднанням хору, оркестру народних інструментів та хореографії. Сьогодні Національний хор, що носить його ім’я, продовжує традицію, закладену майстром понад 80 років тому 💃🕺.

Григорій Верьовка довів, що народна пісня — це не минуле, а жива, пульсуюча енергія, яка здатна об’єднувати мільйони сердець 💙💛.

Сьогодні золотий ювілей святкує відома голлівудська зірка, акторка та модель родом з Києва МІЛЛА ЙОВОВИЧ, нагадує Diaspora.ua

Мілла народилася 17 грудня 1975 року у Києві. Саме тут її матір Галина Логінова, яка тоді була акторкою кіностудії Довженка у Києві, зустріла свого чоловіка Богі Йововича, студента Київського медичного інституту, та народила Міллу. Згодом родина перебралися до Дніпра (тоді - Дніпропетровська).

В січні 1981 року Мілла з матір'ю емігрували з СРСР. Спершу родина Йовович жила у Лондоні, а потім переїхала в Лос-Анджелес, США. Й хоча на момент переїзду Міллі виповнилося лише 5 років, вона може говорити українською та знає українські народні пісні.

У Лос-Анджелесі Мілла дуже рано - в одинадцять років - почала кар'єру моделі. З підліткового віку вона також займалася вокалом, грою на фортепіано та електрогітарі, у 15 років ознайомилася із звукозаписом. Усього Мілла записала два альбоми. Цікаво, що у першому з них, "The Divine Comedy", є українська народна пісня «Ой у гаю, при Дунаю» у її виконанні. У 1993 р. її «Пісня Чужинця» (The Alien Song) стала саундтреком до фільму «Під кайфом у сум'ятті». Тож всі дані для вдалої музичної кар'єри Мілла, поза сумнівом, мала.

Однак головною пристрастю та справою її життя став кінематограф. Вже в 13-річному віці вона дебютувала у стрічці «Злиття двох місяців». Згодом знімалася в таких картинах як «Повернення до блакитної лагуни» (1991); «Каффс» (головна жіноча роль); «Чаплін» (1992); «Його гра» Спайка Лі; у телефільмі «Нічний потяг до Катманду». Найбільш знаковими, очевидно, є її ролі у фільмах її колишнього чоловіка Люка Бессона - Лілу у «П'ятому елементі» і Жанни д'Арк у «Посланниця: Історія Жанни д'Арк».

Тривалий час Мілла Йовович не виявляла чіткої україноцентричної позиції, проте зберігала ментальний зв'язок із батьківщиною, разом з матір'ю приїздила в Україну в 2005 році після Помаранчевої революції (хоча і російськомовне мистецьке середовище для неї було близьким, а поїздки до рф - частіші, ніж до України). В ході та після Революції Гідності підтримувала українців, закликала шанувальників робити пожертви до благодійних фондів допомоги українцям, що постраждали під час революції.

По мірі розгортання російської збройної агресії проти України, а особливо з початком повномасштабної російсько-української війни в 2022 р., вона все частіше пише і говорить про війну, закликає допомагати українцям. Так, 9 червня 2022 р. вона записала відео в межах проєкту "Найвідоміші українці світу", щоб підтримати українців та привернути увагу до війни: "Я хочу надіслати послання любові й підтримки українцям у цей жахливий час їхньої історії, коли націю просто розривають на шматки, коли мільйони людей тікають як біженці в інші країни; коли воїни б’ються з навалою так відважно. Я хочу вам сказати: ми бачимо вас, ми молимося за вас і ми любимо вас. І ми вдячні вам за те, що ви боретеся за свою свободу".

Восени 2022 р. голлівудська зірка емоційно відреагувала на ракетні обстріли столиці та інших міст України 10 жовтня 2022 р., написавши в своєму інстаграмі: "Моя рідна Україна сьогодні зазнала численних ракетних ударів. На вулицях колись мирних міст, якими я гуляла й красою яких милувалася, лежать мертві мирні жителі. Я спустошена руйнуваннями і не можу уявити, яке горе переживає зараз мій народ. Я можу лише сказати їм, що моє серце з ними. І воно розбивається їхнім горем. І я хочу, щоб вони знали, що я з ними... сьогодні я маю стояти на боці своєї батьківщини та горювати разом з нею. Я розділяю смуток разом з народом України". До цього допису Мілла додала гештег #СлаваУкраїні

©️ Diaspora.ua 2019-2022