5 жовтня 1883 року народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР.

З'явився на світ у селі Ярівка на Буковині, у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної частити України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

💬«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.

Перед стратою його закатували до божевілля. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині.

Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

27 вересня 1892 року у Бодакві на Полтавщині народився Дмитро Андрієвський, член українських урядів доби Української революції 1917-1921 років, один із теоретиків українського націоналізму, публіцист, діяч ОУН, якому Євген Коновалець пропонував стати Провідником.

«Я дальше обстоюю, що Ви, пане інженер, повинні бути тим, який з конгресу українських націоналістів повинен вийти провідником націоналістів, – 21 листопада 1927 року у листі до Андрієвського писав Коновалець. – Час знов до конгресу повинні Ви, при нашій розуміється допомозі, вжити на це, щоби до майбутньої Вашої ролі як слід підготовитися».

Дослідник Віктор Ревегук, віднайшов у архівах відповідь Андрієвського на цю пропозицію:«…тим, що Ви зараз на чолі нашої справи, я тішуся... тверджу, що саме Ви один нині можете пустити машину в рух». Пояснював відмову тим, що хоче займатися суто ідеологічною роботою, публіцистикою та громадською діяльністю.

Світогляд та переконання Дмитра Андрієвського формувалися в контексті ідей українських самостійників. Під час навчання у гімназії в Лубнах, він познайомився з членами місцевого осередку Революційної Української партії. Тут він усвідомив суголосність своїх поглядів на майбутнє України з програмним документом партії. Це був Маніфест «Самостійна Україна» Миколи Міхновського.

Відтепер Андрієвський перебував і формував навколо себе українозорієнтоване середовище. Працював в урядах УНР доби Української Центральної Ради, Української Держави та УНР доби Директорії.

Восени 1918 року перебував з дипломатичною місією Української Держави у Швейцарії. Роботу поєднував з навчанням на інженерному факультеті державного Університету бельгійського міста Гент. Через два роки отримав диплом інженера – архітектора. За фахом працював спочатку у Франції, згодом – у Бельгії. Друкував статті у журналах «Тризуб» та «Національна думка». У них наголошував, що розбудова нації має початися з подолання у власних душах рабської психології і передбачає цілісність і монолітність української спільноти.

На першій Конференції українських патріотів-націоналістів (3-7 листопада 1927 р.) у Берліні Андрієвського обрали Головою президії конференції. Також членом новоствореного проводу націоналістів як ідеологічного референта. Входив до оргкомітету з підготовки Першого Конгресу Організації Українських Націоналістів (ОУН), який відбувся в січні 1929 року у Відні.

У 1934 році звернувся з протестом до Ліги Націй. Він переконував, що СРСР, керівництво якого організувало в Україні голодомор, та не визнає прав особистості, не місце серед Ліги.

З початком Другої світової війни, за завданням проводу ОУН виїхав на українські землі. Дістався Львова, де його затримала німецька поліція. Згодом Андрієвського відправили до концтабору Брец.

Після закінчення Другої світової повернувся до Бельгії. Тут організував Український допомоговий комітет. Це була громадська організація, яка опікувалася переміщеними особами. Протягом 1949 – 1952 років відвідав українські громади в Канаді та США, представляв ОУН у виконавчому органі створеної 1948 року Української Національної ради та Державного центру УНР.

Вийшовши на пенсію, переїхав до Мюнхена. Останні роки мешкав у Будинку для престарілих осіб у Дорнштадті. Тут і помер 30 серпня 1976 року. 22 січня 2010-го прах Дмитра Андрієвського привезли в Україну. Перепоховання відбулося на Личаківському цвинтарі у Львові.

Андрієвський передбачив розпад і загибель СРСР. «Майбутнє совєтської імперії, – пророкував він у 1958 році, – є виписане в самій її природі, в її внутрішнім змісті, в її побудові. Від початку свого існування вона є повна суперечностей, які її роздирають і від яких вона колись згине, розложиться, розпадеться».

🎗Посвідчення, видане на ім’я Олександра Кошиця, про підтвердження, що Українська Республіканська Капела є державною установою УНР. 24 вересня 1920 р.

🕯 23 вересня 1919 року російські білогвардійці влаштували єврейський погром у Фастові.

У місті загинуло близько 700 осіб. Цього ж дня Директорія УНР і уряд ЗУНР ухвалили рішення розпочати воєнні дії проти армії Антона Денікіна.

До 22 вересня невелике містечко Київської губернії перебувало під контролем більшовиків. Після активного наступу білогвардійським частинам вдалося вибити їх за річку Ірпінь.

Усіх євреїв міста оголосили посіпаками червоних і розпочали жорстокі погроми. Перші дві доби донські козаки та інші збройні формування громили базарні лавки та помешкання місцевих жителів. Командування не могло зупинити їх, бо продовжувались бойові дії на околицях.

За 2 доби ситуація вийшла з-під контролю та розпочалась різня з масовими вбивствами. Вогонь від чисельних підпалів знищив усі будівлі, що належали євреям.

Активну участь у погромі брали селяни з навколишніх сіл. Вони скуповували награбоване у денікінців і збирали те, що залишилось цінного від вбитих людей.

Частини, які здійснили погром, намагались приховати його перед командуванням. Доповідали, що споруди знищенні через перестрілки з більшовиками. Але офіцери помітили, що вигоріли лише єврейські квартали, при цьому всі християнські будівлі були цілими.

Після погрому частини бандитів і вбивць розформували, але вони ввійшли до інших формувань і продовжували подібну діяльність у Києві та інших містах в Україні.

ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ - ПО ZE-ЕТАПУ?
Дикість, нема слів...

На жаль, дійшла вже черга і до січовика, полковника Армії УНР, голови Проводу українських націоналістів, засновника і першого голови ОУН, ідеолога українського націоналізму Євгена Коновальця, якого збираються кинути у Мархалівські болота. Яка наруга на пам'яттю одного з Провідників ОУН! Цього робити не можна при нинішній владі, позбавленій розуміння української сутности, націоцентричної концепції і стратегії. Націоналізм і нинішні влада -- не сумісні. Немає їй довіри. Для неї Україна -- територія для реалізації власних інтересів. А до обіцяного Пантеону може й не дійти... Невже вирішили позбутися провідних постатей національної історії у такий цинічний спосіб?! Історія повторюється? Де могили наших князів, королів, гетьманів, яких нащадки не можуть належно вшановувати?
Юрій Ковалів

🔸
🔸
� - Доброго здоров'я, пане Тарасе. Я побачив новину про те, що прах леґендарного Євгена Коновальця повернеться в Україну, аби бути похованим на болоті, як було з похованням родини Мельників. Прокоментуйте, будь ласка.
� - Вітання, пане Тарасе. Прочитала новину про ексгумацію останків Євгена Коновальця. Ви пишете, що добре, що в Степана Бандери ще є близькі родичі, які поки дозволу на перепоховання не давали. Але як бути з тими героями, за кого немає кому заступитися? Буданов в останні тижні травня згадував також про можливість перепоховання Симона Петлюри. Невже і його могилу спіткає така ж доля, як і поховання подружжя Мельників?

Тарас Чорновіл: - Є нонконформісти, яких це справді обурює. Але є й маса людей, які чомусь вирішили, що це прекрасно, чудесно - в будь-який спосіб, навіть так, як зараз. Богдан Червак, голова Мельниківської ОУН - як він радіє з цього! Мені жахливо від цього. Володимир В’ятрович, якого не можна не поважати, але як він задоволений, як він підспівує всьому, що робить Алфьоров, який тільки прислужує цій владі! Сумно...
Рішення було би правильним для інших обставин і зовсім іншої України. Але в тих обставинах, які маємо зараз, це жахливо й дико. І страшно. Страшно, бо нема кому з впливових людей заступитися за пам'ять і за посмертний спокій тепер вже Євгена Коновальця - не тільки засновника Леґіону Українських січових стрільців, не тільки визволителя Києва від большевицької зарази, але й творця Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, убитого московитами в Роттердамі. Спадкоємці вбивць - і дід Зеленського, і його батьки, й сам Зеленський, і Верещучка, і решта московських стерв'ятників і брудних політиканів. Їхнє політиканство - на постатях видатних українців. Показово, що й це переховання ініціювала приспішниця Медведчука й підручна Тараса Козака Ірина Верещук. Нагадаю, як вона стала мером маленького містечка: її протягнув туди покровитель усіх схем з незаконними перетинами кордонів і оборудок з контрабандою Тарас Козак.
Я знаю ціну лідерам нашої діяспори, але я все-таки думав, що хоч хтось із них подасть голос проти. На жаль, ніхто з керівників діаспорних установ не закликав діждатися закінчення війни, створення реального Пантеону й не допустити до того, щоби прах наших героїв був під загрозою прямого знищення ще й після смерти. Вбиті московитами, щоб вони ще й після смерти знову загинули.
На жаль, і в Україні голова ОУН-мельниківців Богдан Червак повівся цій ситуації, як абсолютно залежний від зеленої влади держапаратник - чиновник, а не український націоналіст. І це жахливо.

Джерело:
Діалог—ВІДВЕРТО. Є.Коновальця по зе-етапу?
https://www.youtube.com/watch?v=a_q_zRn0Wt0

🔸
🔸
Оригінальний надгробок Євгена Коновальця привезли з Нідерландів на Львівщину.
Надгробок полковника Армії УНР, командира Січових Стрільців та засновника ОУН Євгена Коновальця відтепер зберігатимуть у його рідному Зашкові.
Пам’ятник 87 років стояв на могилі Коновальця в Роттердамі. Це оригінальний надгробок 1939 року, створений за проєктом української мисткині Оксани Лятуринської. До його виготовлення та встановлення також долучився Роберт Лісовський — автор емблеми ОУН.
Надгробок встановлять у музейному просторі родинної садиби Коновальця.
Упродовж десятиліть пам’ятником опікувалася українська громада в Нідерландах.

Тк Україна тут
https://t.me/UkrainaTut1/55437?single

10 серпня 1919 р. Запорозька група Армії УНР визволила Вінницю від російсько-більшовицьких окупантів.

Наприкінці липня 1919 року у війні проти більшовиків підрозділи двох українських армій – Наддніпрянської та Галицької перейшли в наступ. 29 липня частини Запорозького корпусу – Чорні запорожці і 7-а дивізія визволили м. Проскурів (нині – Хмельницький). Одночасно на південному напрямку 3-а Залізна дивізія завдала поразки більшовикам у Вапнярській операції та звільнила місто та залізничний вузол Вапнярка.

Після цього штаб Дієвої Армії УНР, порадившись з командуванням УГА, наприкінці липня 1919 р. видав директиву про початок загального наступу 2 серпня 1919 р. Війська УНР і ЗУНР були поділені на 3 основні групи: Група Коростенського напряму – 2-й Галицький корпус та Група Січових стрільців; Група Київського напрямку – Запорізька група, 1-й Галицький корпус та 3-й Галицький корпус; Група Одеського напрямку – Київська група Армії УНР, 3-а та Волинська дивізії. 2 серпня група Київського напряму почала Жмеринську операцію. Жмеринку було взято після запеклих боїв 9 серпня. 10 серпня була звільнена Вінниця.

11 серпня Штаб Головного Отамана видав директиву, згідно якої наказано наступати головними силами на Київ, щоб якнайшвидше звільнити Правобережжя від більшовиків.

Картина: «Звільнення Вінниці. 1919 рік» (автор художник-баталіст Артур Орльонов).

7 серпня 1920 року Українська Народна Республіка та Кубанська Народна Республіка підписали у Варшаві договір про взаємне визнання та співпрацю. Це підтвердження того, що дві держави бачили одна в одній союзників у боротьбі проти більшовицької Росії.

Сьогодні про цей документ згадують рідко. Але він нагадує, що історія Кубані значно тісніше пов'язана з Україною, ніж це намагається показати сучасна російська пропаганда.

🌟 Факти:

• 7 серпня 1920 року у Варшаві УНР і Кубанська Народна Республіка підписали договір про взаємне визнання.
• Документ проголошував: УНР визнає державний суверенітет Кубанської Народної Республіки, а Кубань визнає суверенітет Української Народної Республіки.
• Обидві держави зобов'язалися підтримувати одна одну в боротьбі за національне та державне визволення.
• Кубанське козацтво значною мірою походило від запорозьких козаків, переселених на Кубань після зруйнування Запорозької Січі у XVIII столітті.
• Наприкінці XIX — на початку XX століття українська мова була широко поширена на Кубані, а значна частина населення вважала себе українцями або мала українське походження.
• Кубанська Народна Республіка існувала у 1918–1920 роках і шукала союзників у боротьбі проти більшовицької Росії.
• Після захоплення Кубані більшовиками українські школи, пресу та культурні організації поступово ліквідували, а політика українізації була замінена русифікацією.

🌟 Що означав цей договір для Кубані?

• Кубанська Народна Республіка отримувала міжнародне визнання з боку Української Народної Республіки як незалежна держава.
• Кубань закріплювала за собою право самостійно визначати власне майбутнє, а не входити до складу більшовицької Росії.
• Договір відкривав можливість для військової, дипломатичної та політичної співпраці між УНР і Кубанню у боротьбі проти більшовиків.
• Для кубанських козаків це було підтвердженням історичної та культурної близькості з Україною, адже значна частина населення краю була нащадками запорожців.
• Якби Кубанська Народна Республіка змогла втримати незалежність, на південному сході Європи могла б існувати ще одна українсько-козацька держава, союзна Україні.
• Після перемоги більшовиків цей союз був зруйнований, Кубань окупували, а українську мову, культуру та козацьке самоврядування почали систематично витісняти й русифікувати.

❗️Кубань — це не "споконвічно російська земля", як стверджує кремлівська пропаганда. Це край, історія якого нерозривно пов'язана із Запорозькою Січчю, українським козацтвом та українською культурою. Саме тому союз між УНР і Кубанською Народною Республікою у 1920 році був закономірним продовженням їхньої спільної історії.

А чи знали ви, що сто років тому Кубань офіційно визнавала незалежність Української Народної Республіки?

7 серпня 1920 року Українська Народна Республіка та Кубанська Народна Республіка підписали у Варшаві договір про взаємне визнання та співпрацю. Це підтвердження того, що дві держави бачили одна в одній союзників у боротьбі проти більшовицької Росії.

Сьогодні про цей документ згадують рідко. Але він нагадує, що історія Кубані значно тісніше пов'язана з Україною, ніж це намагається показати сучасна російська пропаганда.

🌟 Факти:

• 7 серпня 1920 року у Варшаві УНР і Кубанська Народна Республіка підписали договір про взаємне визнання.
• Документ проголошував: УНР визнає державний суверенітет Кубанської Народної Республіки, а Кубань визнає суверенітет Української Народної Республіки.
• Обидві держави зобов'язалися підтримувати одна одну в боротьбі за національне та державне визволення.
• Кубанське козацтво значною мірою походило від запорозьких козаків, переселених на Кубань після зруйнування Запорозької Січі у XVIII столітті.
• Наприкінці XIX — на початку XX століття українська мова була широко поширена на Кубані, а значна частина населення вважала себе українцями або мала українське походження.
• Кубанська Народна Республіка існувала у 1918–1920 роках і шукала союзників у боротьбі проти більшовицької Росії.
• Після захоплення Кубані більшовиками українські школи, пресу та культурні організації поступово ліквідували, а політика українізації була замінена русифікацією.

🌟 Що означав цей договір для Кубані?

• Кубанська Народна Республіка отримувала міжнародне визнання з боку Української Народної Республіки як незалежна держава.
• Кубань закріплювала за собою право самостійно визначати власне майбутнє, а не входити до складу більшовицької Росії.
• Договір відкривав можливість для військової, дипломатичної та політичної співпраці між УНР і Кубанню у боротьбі проти більшовиків.
• Для кубанських козаків це було підтвердженням історичної та культурної близькості з Україною, адже значна частина населення краю була нащадками запорожців.
• Якби Кубанська Народна Республіка змогла втримати незалежність, на південному сході Європи могла б існувати ще одна українсько-козацька держава, союзна Україні.
• Після перемоги більшовиків цей союз був зруйнований, Кубань окупували, а українську мову, культуру та козацьке самоврядування почали систематично витісняти й русифікувати.

❗️Кубань — це не "споконвічно російська земля", як стверджує кремлівська пропаганда. Це край, історія якого нерозривно пов'язана із Запорозькою Січчю, українським козацтвом та українською культурою. Саме тому союз між УНР і Кубанською Народною Республікою у 1920 році був закономірним продовженням їхньої спільної історії.

А чи знали ви, що сто років тому Кубань офіційно визнавала незалежність Української Народної Республіки?

Проти кого тільки не спрямовував він шаблі і багнети! У 1905 р. воював проти японців, у 1914 – 1918 рр. – проти німців та австрійців, у 1919 р. – проти Антанти, білогвардійців та Червоної армії, проти військ Гетьмана Павла Скоропадського та Армії УНР. Один з найвизначніших українських полководців часів Національної революції 1918 – 1919 років, переможець “непереможної” Антанти, один із зачинателів Гайдамаччини ХХ століття, Головний отаман Херсонщини і Таврії .
Хто ж він, цей отаман херсонського степу?
Справжнє його імʼя Никифор Серветник.

27 липня 1919 р. в м. Сентовому, тепер Кіровоградської обл., загинув Матвій Григор’єв, Головний отаман Херсонщини і Таврії.

Народився 9 лютого 1884 року , а місце народження має декілька версій село Заставля, Дунаєвецького району, Хмельницької області (за іншими даними — село Верблюжка, нині — Новгородківського району Кіровоградської області, чи — село Григор'євка, нині — Новопразької селищної ради Олександрійського району Кіровоградської області)
Уяву українського хлопчика полонила героїка козаччини та гайдамаччини.
З весни 1917 р. штабс-капітан Матвій Григор’єв розпочав українізацію частин російської армії. У 1917 р. коли червона Росія посунула на Україну, Григор’єв виявився одним із нечисленних оборонців українського уряду. Розчарувавшись у Гетьмані, покидає військову службу і приїжджає до Верблюжки, розпочинає підготовку до антинімецького повстання.
На кінець 1918 року Григор’єв здійснив напад на залізничну станцію Куцівку, де зупинився австрійський ешелон з набоями та зброєю. Слава про нього покотилась херсонським степом...
На допомогу Симону Петлюрі створенні сто сімнадцять загонів загальною чисельністю до 15 тисяч козаків. Поступово отаман опановує Херсонську та частину Катеринославської губерній. На визволених територіях проголошується українська влада...
Водночас до Одеси почали прибувати війська Антанти: французькі, грецькі, румунські, польські та російські. В січні 1919 р., коли на півдні України вже перебували війська Антанти чисельністю до 70 тисяч, висунули вимоги до Директорії відвести українські війська. І Директорія погодилася...
Але не погодився Григор’єв. Це стало однією з причин його розриву з українським урядом. 1 лютого 1919 р. Григор’єв оголосив повстання проти Директорії.
Отаман Григор’єв – уже під червоними прапорами – розпочав похід проти Антанти. 10 березня після тяжких боїв він звільнив Херсон, а 12 березня – Миколаїв... 6 квітня Григор’єв уже в Одесі! “Непереможна” Антанта таки була скинена в море! За взяття міста Одеси він був нагороджений найвищою тодішньою радянською нагородою — орденом Червоного прапора, який йому вручив особисто Володимир Антонов-Овсієнко.
Але вже 7 травня 1919 р. в Єлисаветграді був проголошений Універсал Головного отамана Херсонщини і Таврії “До українського народу”: почалося антибільшовицьке повстання.
За короткий час були звільнені Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станції Бобринська і Знам’янка, Чигирин, інші міста та залізничні станції.
Отаман Херсонщини і Таврії дав наказ військам увійти до Києва, Полтави та Харкова. Характерно, що більшовицькі гарнізони і полки, які посилались проти Григор’єва, як правило, переходили на його бік.
За кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. Повстанці увійшли до Кривого Рогу, Олександрівська, Олександрії, Єлисаветграда, Корсуня, Помічної, в Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Брацлав, Літин, Вінницю, Золотоношу та сотні, а можливо, й тисячі сіл і містечок.
А що ж Нестор Махно? На жаль, їх співпраця була не тривалою. Біда їх знову об’єднала. Зустріч між отаманами відбулася 25 червня 1919 р. в с. Компаніївці. Перше запитання задав Махно: “Проти кого будемо воювати?” І запропонував “бити Петлюру”. Григор’єв відповів: “Комуністів будемо бити”. Махно додав: “І Денікіна”… Врешті, узгодивши позиції, створили об’єднану Повстанську армію, головнокомандувачем якої став отаман Григор’єв, а головою Реввійськради – Нестор Махно.
Перший успіх не забарився: Григор’єв відвоював рідну Олександрію, а на початку липня об’єднані загони крокували вже вулицями Єлисаветграда.
Григор’єв пропонує С.Петлюрі знову об’єднати зусилля в боротьбі за волю України. Але випадок позбавив шансів на замирення колишніх побратимів: 27 липня 1919 р. в с. Сентове Махно та майбутній чекіст Чубенко розрядили магазини своїх револьверів у Головного отамана Херсонщини і Таврії...

Ось так трагічно, від української руки, на півдорозі, загинув Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв – харизматичний воєначальник, який, попри рідкісний талант, патріотизм та величезну енергію, не зміг, не встиг захистити своєї Батьківщини.

Копіюйте, бо видаляють...
ЗА ЩО БАНДЕРІВЦІ ЗАКАТУВАЛИ ДРУЖИНУ ОРГАНІЗАТОРА УПА ТАРАСА БУЛЬБИ-БОРОВЦЯ?

Історія українського визвольного руху середини XX століття сповнена не лише героїчних битв, але й глибоких особистих трагедій, які породжувалися в ході протистояння різних течій національно-визвольної боротьби українського народу.

Українська нація — сильна, потужна нація з тисячолітньою історією свого розвитку.

Але що нас губило — це міжусобна боротьба.

Ми в ході братовбивчих змагань за булаву під час Руїни після Богдана Хмельницького втратили свою державу на століття.

Ми її втратили на початку ХХ століття в змаганнях між Скоропадським, Петлюрою, Винниченком — замість обʼєднання проти московської шовіністичної орди.

Поляки тоді зуміли стати всі однією стіною — і повернули свою державу, знищеною Катериною ІІ.

В ході Другої світової ми знову пішли розʼєднаними протиборчими колонами — і втратили черговий шанс на відновлення незалежності.

Однією з найдраматичніших і водночас найменш висвітлених сторінок є доля Анни Боровець (у дівоцтві — Опоченської), дружини засновника «Поліської Січі», УПА та наказного отамана Тараса Бульби-Боровця.

Її мученицька смерть восени 1943 року стала наслідком жорстокого протистояння всередині самого українського підпілля.

ОТАМАНША З ЛАГІДНОЮ УСМІШКОЮ

Анна Опоченська була чешкою за походженням, донькою заможного чеського колоніста з Луцька. У 1931 році вона вийшла заміж за Тараса Боровця.

Польська служба безпеки у 1933–1935 роках фіксувала, що саме вона допомагала чоловікові грошима у його просвітницькій та підпільній діяльності.

Охоронець отамана Микола Ширко згадував її як невисоку біляву жінку з дуже лагідним, усміхненим обличчям, вихованою та освіченою, яка «більше цікавилася політичними питаннями, ніж приватними справами».

Сама ж «отаманша» ніколи не цуралася найважчої роботи. Повстанці згадували її як сестру милосердя, що ділилася пайком із голодними гімназистами, доглядала до самої смерті хворого на туберкульоз підпільника Геннадія Янкевича, прала білизну та перев’язувала рани бійцям Поліської Січі.

КОРІНЬ КОНФЛІКТУ: ЧОМУ БАНДЕРІВЦІ ПІШЛИ ВІЙНОЮ НА БУЛЬБУ-БОРОВЦЯ?

Трагедія Анни Опоченської стала прямим наслідком жорсткого політичного розколу.

Щоб зрозуміти, чому загинула Анна Боровець, необхідно звернутися до подій літа–осені 1943 року на Волині. Саме тоді загострився конфлікт між двома течіями українського визвольного руху.

Протягом січня-квітня 1943 року Тарас Бульба-Боровець вів переговори з Проводом ОУН(б) про об’єднання зусиль. Конфлікт розгорівся навколо принципового питання: хто має керувати повстанською армією?

• Позиція Бульби-Боровця: Армія має підпорядковуватися позапартійній Революційній раді, куди увійдуть представники всіх українських політичних сил.

• Позиція ОУН(б): військові сили мали беззастережно підпорядковуватися виключно партійному Проводу ОУН(б). Така концепція передбачала повну монополію на керівництво визвольним рухом.

Згодом ОУН(б) взяла собі вже існуючу назву УПА, яку раніше використовували загони Тараса Бульби-Боровця. У відповідь отаман перейменував свої формування на УНРА — Українську Національно-Революційну Армію — та створив Українську народно-демократичну партію.

10 серпня 1943 року він звернувся до Проводу ОУН(б) з відкритим листом. У ньому Бульба-Боровець прямо звинуватив бандерівське керівництво в «партійній диктатурі», «розпалюванні міжусобиці» та «вирізуванні нацменшин (поляків)».

Натомість він закликав спрямовувати боротьбу виключно проти збройних польських формувань — Армії Крайової та колоністів, які співпрацювали з радянськими партизанами.

Реакція ОУН(б) була швидкою і жорсткою — силове роззброєння «бульбашів».

ЗАХОПЛЕННЯ ТА МУЧЕНИЦЬКА СМЕРТЬ

Уночі 19 серпня 1943 року біля села Хмелівка на Рівненщині бандерівський курінь Дороша оточив штаб УНРА.

Бульба-Боровець, прагнучи уникнути великої братньої крові, дав наказ не стріляти, а розсіяно відступати.

Самому отаманові вдалося вирватися з оточення, але бандерівці захопили трьох його старших полковників та Анну Опоченську.

Її відвезли до Великого Стидня. Як свідчать пізніші дослідження Олександра Гриценка, дружину отамана співробітники Служби безпеки ОУН утримували та катували з 19 серпня до 14 листопада 1943 року.

Від неї вимагали видати плани чоловіка, місця розташування складів зі зброєю, друкарень та архівів УНРА.

Згідно зі свідченнями охорони та учасників катувань, Анна Опоченська виявила надзвичайну стійкість і не зрадила справу свого чоловіка.

У розсекречених архівах СБУ, оприлюднених уже в часи незалежної України, зберігся лист Тараса Бульби-Боровця, який він написав до Проводу ОУН-Бандери:

"Ваша "влада" поводиться не як народна революційна влада, а як звичайна банда… Замість провадити справді революційну роботу в теренах, Ваші люди бундючно бавляться у владу, а так звана безпека направо і наліво шомполить та катує людей.

… Дійшло до мого відома, що мою дружину за спробу втечі з Вашого ув’язнення покарано шомполами".

Оскільки Бульба-Боровець не пішов на компроміс і продовжив свою діяльність, оприлюднивши гострий звинувачувальний лист «Взаємопоборювання», доля Анни була вирішена.

14 листопада 1943 року її стратили співробітники СБ ОУН(б) у лісах Рівненщини.

Її смерть стала прямим наслідком внутрішньої міжусобиці, коли зброя та катування спрямовувалися не проти зовнішніх ворогів — нацистів чи більшовиків, — а проти своїх же побратимів.

ПАМ’ЯТЬ ПРО ТРАГЕДІЮ

Тарас Бульба-Боровець із глибоким болем згадував смерть своєї дружини, називаючи цей вчинок страшним злочином, який назавжди ліг плямою на сумління тих, хто віддав відповідний наказ.

Він наголошував, що Анна була цивільною жінкою, яка нікому не бажала зла і щиро любила Україну.

Загибель Анни Боровець — одна з найтрагічніших ілюстрацій того, як внутрішній фанатизм і боротьба за владу можуть руйнувати визвольний рух зсередини.

Вона загинула не від рук німецького гестапо і не від рук радянського НКВД.

Вона загинула від рук українців, які так само проголошували своєю метою боротьбу за незалежну Україну.

Сьогодні ця історія служить суворим нагадуванням про те, якою страшною може бути ціна внутрішнього розбрату, коли боротьба за владу всередині визвольного руху починає переважати боротьбу проти зовнішнього ворога.

Ця публікація не є засудженням усіх учасників ОУН(б) чи УПА.

Серед бандерівців були тисячі щирих патріотів, які зі зброєю в руках боролися проти нацистської та радянської окупації, віддали життя за Україну і заслуговують на повагу та пам’ять.

Але історія визвольного руху не є чорно-білою.

У ній були героїзм, жертовність і боротьба за свободу.

Але були й внутрішні конфлікти, жорстокі помилки, злочини та трагедії.

Пам’ять про Анну Боровець-Опоченську заслуговує на те, щоб бути почутою.

Ми маємо це знати і памʼятати — щоб не повторювати помилок.

Сьогоднішні, в ході нової війни за нашу свободу ми не маємо ділити українців на «своїх» і «чужих».

Ми маємо єднатися!
@Хомо Фабер Леусенко Олег