Шевченко Тарас Григорович - Думи мої, думи мої (1839 рік)

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", —
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, —
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, —
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, —
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Нарешті!!
Міністр еміграції Швеції оголосив, що тих, хто буде святкувати 9 травня, буде проводити «ходу з фотками», будуть позбавляти посвідки на тимчасове проживання:
- Швеція не зобовʼязана проявляти гостинність до тих, хто може становити небезпеку до суспільного порядку!
Думаю, незабаром цей приклад підхватять країни Балтії. А там, і Європа вцілому.

#архів
Двері в бункер для конгресменів у разі ядерної війни. США, 1960-ті роки.

Що для мене служба?

Багато хто питає, чому я обрала цей шлях. Чому дівчина на передовій? Відповідь проста: любов до країни і бажання бути корисною.

Служба – це не лише про зброю чи бої. Це про команду, яка стає твоєю сім’єю. Про моменти, коли холодний окоп стає теплішим завдяки підтримці побратимів. Це про те, як у найтемніші дні знаходиш у собі сили вставати і йти далі.

Я тут, бо вірю, що кожен із нас важливий. Що разом ми нездоланні.

А що для вас означає сила? Де ви знаходите її у важкі моменти? Діліться своїми думками в коментарях – мені буде цікаво почути ваші історії! 💙

Три роки тому.
Спогади.

Якась френдеса питати мене прийшла…

Й мій текст з цього приводу.
Трирічної давнини…

Охххххэмигуеваю с утра, дорогая редакцЫя…

Это - скудость ума?
Это - изощренное издевательство?
Это - что вообще???

Календарик мой любимый про вопросы сегодня вещает…
Тут они и подоспели.
Вопросы.

Задавать такие вопросы кому???
Мне???
Человеку, который с тремя детьми и двумя дорожными сумками, начинал новую жизнь даже не с нуля, а с глубокого минуса?

Когда по прежнему месту жительства все рушилось не ото дня ко дню? А от минуты к минуте???

Когда все, что казалось стабильным и незыблемым, рассыпалось на глазах?

Когда куда-то со свистом улетали отношения, дружбы, вода, газ, свет, зарплаты, пенсии???
А взамен приходила война???

Когда я только таращила изумленные глазки и бесконечно повторяла:
- Этого не может быть, потому что не может быть никогда???
И искренне надеялась, что никогда ничего дурного и не случится???
А оно таки случилось???

Только благодаря сотням порой совершенно не знакомых мне людей со всего мира, которые не дали пропасть мне и моим детям, у нас есть дом!
Есть углы, в которых есть паутина.
Есть, где жить.
На чем спать.
За чем есть.
И что есть, тоже есть!!!

Баба Надя моя говорила:
- Отболит, отсохнет и само отвалится…

Да, многое и многие отболело, отсохло и само отвалилось…
Мне не снится Донбасс.
Я не планирую туда вернуться.
Никогда.

Но я до сих пор страдаю, что не могу попасть на могилы моего сына, моих бабы Нади и деда Кирилла, моих дядек Виктора и Леонида, моего отчима Николая…

На днях звонит близкая подруга, на долю которой досталось все то же, что и моей семье, поинтересоваться, что я по поводу ВОТ ЭТОГО ВСЕГО думаю???

А я ей отвечаю, что ̶я̶ ̶о̶б̶ ̶э̶т̶о̶м̶ ̶н̶е̶ ̶х̶о̶ч̶у̶ ̶д̶у̶м̶а̶т̶ь̶,̶ ̶я̶ ̶о̶б̶ ̶э̶т̶о̶м̶ ̶п̶о̶д̶у̶м̶а̶ю̶ ̶з̶а̶в̶т̶р̶а̶ я ни о чем не думаю!
Я чищу снег!
И вообще.
И в частности.
Чищу снег.
Перебираю пакетики с семенами овощей и цветов.
Присматриваю очередные саженцы деревьев, кустов, цветов.

Но примус я уже заказала и оплатила.

И в очередной раз стараюсь ни о чем не думать.
Готовлю голубцы, гоняю котов, провожу рекогносцировку кухонных принадлежностей, пеку хлеб и повторяю сама себе:
- Этого не может быть, потому что не может быть никогда???