Полковник Євген Ласійчук очолив 7 корпус Десантно-штурмових військ

До призначення на посаду командира корпусу Герой України Євген Ласійчук очолював 25 окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду.

Під його керівництвом 7 корпус ДШВ об'єднає десантні військові частини південно-східного регіону:

📌25 окрему повітрянодесантну Січеславську бригаду;
📌79 окрему десантно-штурмову Таврійську бригаду;
📌81 окрему аеромобільну Слобожанську бригаду;
📌77 окрему аеромобільну Наддніпрянську бригаду;
📌78 окремий десантно-штурмовий полк.

Полковник Євген Ласійчук – лицар орденів Богдана Хмельницького II та III ступенів. У 2024-му отримав звання Героя України з удостоєнням ордена Золота Зірка.
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

Два веселих мажора вирішили поприколюватися над офіціантом в новому елітному ресторані. замовляють:
- Скажіть, у вас є що-небудь екзотичне?
- У нас є абсолютно всі екзотичні страви!
- А у вас є чорна ковбаса?
Офіціант забарився і, пообіцявши уточнити, пішов на кухню, мажори сидять. іржуть. Через деякий час офіціант повернувся і каже:
- На жаль “Чорної ковбаси” сьогодні немає, зате є “Чорне молоко”.
Ті здивувалися, ну і замовили по чорному молоку. До них виходить товстенна негритянка з величезними цицьками, хапає обох, притискає до грудей і давай їх поїти. Коли вони вже знесилили пити, кидає їх на підлогу і йде.
- Блін, добре що у них чорної ковбаси не було!

“Усе, що я хочу на Різдво” Венді Лоджіа
Видавництво Ранок

Бейлі обожнює Різдво і все, що з ним пов’язано. А ще вона хоче поцілуватися під омелою, як у всіх тих казкових атмосферних фільмах. У Бейлі є в голові приблизний образ того, хто мав би бути тим хлопцем, і, звісно ж, Джейкоб Марлі геть йому не відповідає. Ну хіба що, може, інколи. А от загадковий білявчик Чарлі відповідає. Але тут теж не все просто. То як Бейлі в усьому розібратися?

Це непогана різдвяна історія про підлітків, але в топ кращих не увійде. Трошки чарівна, трошки дивненька, з чисто підлітковими проблемами, але дуже проста та легка для читання. Тільки момент з різдвяними жетонами був сумним, і, вочевидь, таким чином авторка хотіла додати драми, щоб не робити книжку зовсім вже казково-ванільною. А заразом, може, додати якусь морально-повчальну компоненту.

Насправді я не знаю, що такого ще про неї сказати. Вона мила, але по факту практично ні про що) Напевно, проблема в тому, що я її читала після “Це Крістмас, крихітко”, і навіть на її фоні “Усе, що я хочу на Різдво” виглядала простою і, так би мовити, “безподійною”. Але, гадаю, для раннього підліткового віку ця історія була би в тему. Бо вона про віру в дива, про атмосферу свята, про гарні стосунки з батьками та родинні традиції, про перше кохання та й загалом про оце відчуття мімімі.

А ще тут прикольно оформлені глави - назва кожної є відсилкою до якоїсь різдвяної пісні. В цьому плані мені трішки було схоже на “Краще, ніж у фільмах”.

#книжковий_відгук #Лана_читає

https://youtu.be/wjuNm4g-Dc4 Heimatærde — німецький електроіндастріал / EBM сольний проект DJ Ash, заснований у 2004 р. Кожен альбом гурту є концептуальним. Головним героєм міфології групи є лицар-тамплієр Ашлар, який згодом розчарувався у служінні Богу і став вампіром. У своїх поневіряннях Ашлар знаходить місце поза часом під назвою Heimataerde, в якому він сподівається знайти спокій. Проте Орден Тамплієрів хоче захопити цю землю, переслідуючи власні інтереси.Музика характеризується середньовічними мотивами, щільність яких, щоправда, знизилася у пізніших роботах. Також згодом музика стала менш жорсткою та танцювальнішою і наблизилася до стилю EBM.

І знову акції 💞

З 21 до 23 травня обирайте кілька електронних книг «Видавництва Старого Лева» та отримайте знижку 50 % на кожне друге видання з вашого замовлення!

СОН

Сон упав на нього, як мокре простирадло — липкий, важкий, незрозумілий. Він не пам’ятав, як заснув, але тепер усе бачив ясно, занадто ясно.

Він лежав у труні. Дерев’яна кришка була знята, над ним схилились обличчя — сумні, знайомі й чужі водночас. Хтось зітхав, хтось стискав губи, а хтось просто дивився крізь нього, немов через вікно, що давно не мили.

— Та я ж… я ж живий, — прошепотів він і спробував підвестися. І, на подив, легко це зробив.

Сів у труні, звісив ноги й подивився на процесію. Люди рушили вперед, гірко, повільно, з квітами, вінками, вигладженими костюмами. Хтось плакав, хтось фотографував. Вони не бачили його. Він ішов поряд, навіть махав рукою — марно.

Він не кричав. Уже ні. Лише спостерігав.

Процесія дійшла до цвинтаря, де земля була свіжа, м’яка, чорна. Йому показали яму — рівна, як коробка з-під телевізора. В цей момент у ньому щось клацнуло.

— Ви теж… ви всі… — прошепотів він і підійшов до першої людини в процесії.

Це була тітка Марія — завжди носила чорне, навіть на весілля. Він поклав їй долоню на очі. Вона здригнулась, зупинилась, злегка розплющила губи… і завмерла.

Далі була його вчителька математики, потім сусід-алкоголік, потім колишній товариш по роботі. Кожному він торкався очей. І кожен завмирав.

Очі. Вони були останнім, що живе.

Зрештою, дійшов до самого себе. До труни. Заглянув — там був він. Спокійний, тихий, майже смішний. Як хтось, хто щойно зняв важку маску після довгого спектаклю.

Він підніс руки до власного обличчя. Повільно, з повагою. І закрив собі очі.

Темрява була теплою. І тиха.

А коли він прокинувся — світ уже був іншим. Люди все ще поспішали, жували, сперечались, хрестились навмання. Але він знав: усі вони йдуть у тій самій процесії. Просто ще не помітили.