Минулого року я ходила з друзями на скеледром. Це був цікавий досвід, особливо одна з доріжок.
Коли ми тільки підійшли, я подумала: О боже, ніколи туди не полізу! — і полізла.
Камінці різного розміру були розташовані хаотично, а шлях до вершини потрібно було обирати самостійно. Спершу це здавалося легким. Перші шість камінців я здолала із легкістю, майже зневажливо. Але чим вище я підіймалася, тим менше ставало опор, а ті, що залишалися, були все дрібнішими й слизькішими.
Я пам’ятаю, як висіла на одній руці, вчепившись пальцями за маленький зелений камінець. Все тіло тремтіло. Я не могла знайти, куди поставити ногу, і не бачила іншого місця, за яке могла б зачепитися. Здавалося, що поруч — лише порожнеча, лише гладка, байдужа стіна. Боліло все. Пальці кричали від напруги, а я трималася за цей камінець, як за останню надію.
Я знала, що є страховка. Знала, що можу спробувати ще раз. Знала, що друзі підтримають. Але відпустити його було страшніше, ніж залишитися там, висіти в невідомості. Найважче було прийняти рішення: це все, на що я здатна зараз. Це все, що я можу.
Я відпустила.
Дві секунди вільного падіння до того, як спрацювала страховка, стали для мене цілою вічністю. У цей момент я відчула все: страх, розчарування, біль від того, що я не змогла, не зуміла знайти сили, здалася. Тоді мені здавалося, що я слабка, що програла.
Сьогодні я згадала цей зелений камінець. Він був слизький, незручний, болючий. Але чомусь я чіплялася саме за нього, ніби це був останній шанс, останній сенс. І досі пам’ятаю той момент, коли вирішила відпустити його, і відчуття цієї порожнечі, цього короткого польоту у невідомість.
Іноді ми тримаємося за те, що ранить, за те, що не дає нам іти далі, лише тому, що боїмося порожнечі. Але іноді єдине правильне рішення — це відпустити.
Минулого року я ходила з друзями на скеледром. Це був цікавий досвід, особливо одна з доріжок.
Коли ми тільки підійшли, я подумала: О боже, ніколи туди не полізу! — і полізла.
Камінці різного розміру були розташовані хаотично, а шлях до вершини потрібно було обирати самостійно. Спершу це здавалося легким. Перші шість камінців я здолала із легкістю, майже зневажливо. Але чим вище я підіймалася, тим менше ставало опор, а ті, що залишалися, були все дрібнішими й слизькішими.
Я пам’ятаю, як висіла на одній руці, вчепившись пальцями за маленький зелений камінець. Все тіло тремтіло. Я не могла знайти, куди поставити ногу, і не бачила іншого місця, за яке могла б зачепитися. Здавалося, що поруч — лише порожнеча, лише гладка, байдужа стіна. Боліло все. Пальці кричали від напруги, а я трималася за цей камінець, як за останню надію.
Я знала, що є страховка. Знала, що можу спробувати ще раз. Знала, що друзі підтримають. Але відпустити його було страшніше, ніж залишитися там, висіти в невідомості. Найважче було прийняти рішення: це все, на що я здатна зараз. Це все, що я можу.
Я відпустила.
Дві секунди вільного падіння до того, як спрацювала страховка, стали для мене цілою вічністю. У цей момент я відчула все: страх, розчарування, біль від того, що я не змогла, не зуміла знайти сили, здалася. Тоді мені здавалося, що я слабка, що програла.
Сьогодні я згадала цей зелений камінець. Він був слизький, незручний, болючий. Але чомусь я чіплялася саме за нього, ніби це був останній шанс, останній сенс. І досі пам’ятаю той момент, коли вирішила відпустити його, і відчуття цієї порожнечі, цього короткого польоту у невідомість.
Іноді ми тримаємося за те, що ранить, за те, що не дає нам іти далі, лише тому, що боїмося порожнечі. Але іноді єдине правильне рішення — це відпустити.
Українська
English
