Сьогодні поляки слідом за путіним пишуть нам, що українців ніколи не було.

Що українці — суміш втікачів з Польщі з втікачами з Московії.

Вони не бажають знати навіть своє минуле.

Бо якби знали, то, можливо, зацікавилися би тим, звідки на території нинішньої Польщі в 6-8 століттях зʼявилися поляни, куяви, місто Волин на березі Балтійського моря, а на території Німеччини в той же період — укри, древани та інші народи.

А це були якраз втікачі з нинішніх українських земель.

Тікаючи від неминучої загибелі чи поневолення під ударами спочатку гунів, а згодом аварів, вони вимушено освоювали нові, дикі або малозаселені території Центральної та Південно-Східної Європи.

Переходячи Карпати й просуваючись на Балкани чи у межиріччя Одера й Вісли, вони приносили туди свою мову, культуру, навички землеробства та побут.

Так під ударами завойовників народжувалася нова географія Європи, а втікачі з українських земель ставали фундаторами нових слов'янських цивілізацій.

Саме тому слов’яни Балтики і слов’яни Києва — один народ, одна культура.

В офіційній історіографії нам десятиліттями нав’язували образ слов’ян як «регіональних племен»: мовляв, були собі древляни, поляни, сіверяни — але всі розрізнені, без державності, без єдності.

І лише нормани, скандинави, «великі варяги» зібрали їх в єдину Русь.

Це — видумана, але для для московитів політично зручна міфологія, яка перекреслює справжню історію: слов’яни — це єдиний культурно-релігійний простір, який сягав від Києва до Балтії ще задовго до Рюрика.

🗺 Географія слов’янської цивілізації.

Венди, вагри, руяни, лютичі, бодрити, древани, поляни, куяви, украни — народи південної Балтики, яких описують німецькі й скандинавські хроніки як слов’ян, що жили на узбережжі, будували фортеці, поклонялися своїм богам, воювали з вікінгами й мали свою державність.

На сході — поляни, сіверяни, древляни, волиняни, бужани, які творили основу майбутньої Русі.

🔗 Що їх єднало?

▪️ Спільна мова (в літописі сказано: «Мова слов’янська і руська — одна»).
▪️ Спільні боги: Святовит ≈ Перун, Хорс ≈ Сварожич, Дажбог.
▪️ Спільна зовнішність воїнів: вуса, голені підборіддя, зачіска «оселедець» (або подібна до неї).
▪️ Спільна архітектура укріплень (круглі фортеці, дерев’яні храми).
▪️ Спільна морська й річкова культура — торгово-військові флотилії, що пересувались Балтією та Дніпром.

Це не випадковість — це ознаки цивілізації.

☀️ Єдність віри: культ сонячних богів.

На землях Русі за князя Володимира головними були:
▪️ Дажбог — бог сонця й достатку;
▪️ Перун — бог блискавки й перемоги;
▪️ Хорс — світле небесне світило.

У західних слов’ян на Балтиці поклонялися:

▪️ Сварожичу — богу небесного вогню,
▪️ Святовиту — богу війни й правди,
▪️ Руєвиту — богу громів,
▪️ Триглаву — богу трьох світів: небес, землі й підзем’я.

Усі вони мають схожі функції, образи й навіть священні кольори (білий кінь, червона зброя, золоті символи).

Це — одна система вірувань, яка змінювала лише імена — залежно від діалекту й регіону.

🦅 Сокіл, шоломи й оселедець — знаки єдності.

Археологія дає ще один неспростовний доказ: у Балтійському регіоні знайдено зображення воїнів у шоломах із пташиним символом — найчастіше соколом.

У тих самих регіонах виявлено фігури вершників із поголеним волоссям з боків і поголеним підборіддям — точнісінько як у князя Святослава Хороброго чи як у запорозьких козаків.

Саме тому образ Рюрика із соколом як родовим знаком — це не фантазія, а культурна тяглість.

Символ сокола-Рарога, як знак влади, шанувався і на Балтиці, і на Русі.

🛡 Вони не підкорялися вікінгам — вони воювали з ними.

Слов’яни Балтики були повноцінною військово-політичною силою.

Відомі факти:

▪️ У 1135 році вендський конунг Реттибур розгромив місто Конунгахелле (Норвегія) і взяв у полон тисячі мешканців.
▪️ Данія сплачувала вендським слов’янам данину, як визнання сили.
▪️ Слов’янські фортеці знаходилися навіть у Швеції (напр. в Сигтуні знайдено слов’янські прикраси та зброю).
▪️ Усі фортеці вікінгів (Агерсборг, Треллеборг) мають планування, ідентичне слов’янським оборонним центрам Центральної Європи.

Це — не свідчення колонізації слов’ян, а навпаки — впливу слов’ян на Скандинавію.

📜 Літопис підтверджує: Русь — це слов’яни, а не нормани.

У «Повісті врем’яних літ» прямо сказано:

«Варяги не були ні шведами, ні норманами, ні англами».
«Варяги звались руссю».
«Мова словенська й руська — одна».

Тоді чому досі нас вчать інакше?

🧨 Причина — імперська історія.

З XVIII століття вся офіційна історія Русі формувалася в Російській імперії, під контролем німецьких істориків, які мали завдання створити міф за яким: слов’яни були варварами і племенами, яким державність дали тільки скандинави.

Це було політично вигідно імперії.

📚 Тому сьогодні головне — повернути собі своє.

🔹 Ми маємо знати: слов’яни Балтики і Русі — це один народ, розділений пізніше політикою, війнами, знищенням релігії.

🔹 Ми маємо визнати: наша держава — не випадкова, а логічне продовження слов’янських традицій.

🔹 Ми маємо розказати це світові: Русь — не скандинавська колонія, а східне крило європейської слов’янської цивілізації, звідки й починалися всі слов’яни.

📖 Детальніше про це — у книгах
«Чий Крим. Війни в степах України»,
«Від Русі до України. Відновлення історії» та в першому російськомовному виданні цієї книги «Русь-Украіна. Факти і сенсації».

👉 rus-ukraine.com.ua

✊ Історія має власний голос.
В Україні він точно не повинен бути московським.

#new_ukrainian_music #українська_музика
#ukrainian_rap #український_реп
#що_послухати #для_настрою
Kara & 5Kut - Імена (2026)

Сьогодні поляки слідом за путіним пишуть нам, що українців ніколи не було.

Що українці — суміш втікачів з Польщі з втікачами з Московії.

Вони не бажають знати навіть своє минуле.

Бо якби знали, то, можливо, зацікавилися би тим, звідки на території нинішньої Польщі в 6-8 століттях зʼявилися поляни, куяви, місто Волин на березі Балтійського моря, а на території Німеччини в той же період — укри, древани та інші народи.

А це були якраз втікачі з нинішніх українських земель.

Тікаючи від неминучої загибелі чи поневолення під ударами спочатку гунів, а згодом аварів, вони вимушено освоювали нові, дикі або малозаселені території Центральної та Південно-Східної Європи.

Переходячи Карпати й просуваючись на Балкани чи у межиріччя Одера й Вісли, вони приносили туди свою мову, культуру, навички землеробства та побут.

Так під ударами завойовників народжувалася нова географія Європи, а втікачі з українських земель ставали фундаторами нових слов'янських цивілізацій.

Саме тому слов’яни Балтики і слов’яни Києва — один народ, одна культура.

В офіційній історіографії нам десятиліттями нав’язували образ слов’ян як «регіональних племен»: мовляв, були собі древляни, поляни, сіверяни — але всі розрізнені, без державності, без єдності.

І лише нормани, скандинави, «великі варяги» зібрали їх в єдину Русь.

Це — видумана, але для для московитів політично зручна міфологія, яка перекреслює справжню історію: слов’яни — це єдиний культурно-релігійний простір, який сягав від Києва до Балтії ще задовго до Рюрика.

🗺 Географія слов’янської цивілізації.

Венди, вагри, руяни, лютичі, бодрити, древани, поляни, куяви, украни — народи південної Балтики, яких описують німецькі й скандинавські хроніки як слов’ян, що жили на узбережжі, будували фортеці, поклонялися своїм богам, воювали з вікінгами й мали свою державність.

На сході — поляни, сіверяни, древляни, волиняни, бужани, які творили основу майбутньої Русі.

🔗 Що їх єднало?

▪️ Спільна мова (в літописі сказано: «Мова слов’янська і руська — одна»).
▪️ Спільні боги: Святовит ≈ Перун, Хорс ≈ Сварожич, Дажбог.
▪️ Спільна зовнішність воїнів: вуса, голені підборіддя, зачіска «оселедець» (або подібна до неї).
▪️ Спільна архітектура укріплень (круглі фортеці, дерев’яні храми).
▪️ Спільна морська й річкова культура — торгово-військові флотилії, що пересувались Балтією та Дніпром.

Це не випадковість — це ознаки цивілізації.

☀️ Єдність віри: культ сонячних богів.

На землях Русі за князя Володимира головними були:
▪️ Дажбог — бог сонця й достатку;
▪️ Перун — бог блискавки й перемоги;
▪️ Хорс — світле небесне світило.

У західних слов’ян на Балтиці поклонялися:

▪️ Сварожичу — богу небесного вогню,
▪️ Святовиту — богу війни й правди,
▪️ Руєвиту — богу громів,
▪️ Триглаву — богу трьох світів: небес, землі й підзем’я.

Усі вони мають схожі функції, образи й навіть священні кольори (білий кінь, червона зброя, золоті символи).

Це — одна система вірувань, яка змінювала лише імена — залежно від діалекту й регіону.

🦅 Сокіл, шоломи й оселедець — знаки єдності.

Археологія дає ще один неспростовний доказ: у Балтійському регіоні знайдено зображення воїнів у шоломах із пташиним символом — найчастіше соколом.

У тих самих регіонах виявлено фігури вершників із поголеним волоссям з боків і поголеним підборіддям — точнісінько як у князя Святослава Хороброго чи як у запорозьких козаків.

Саме тому образ Рюрика із соколом як родовим знаком — це не фантазія, а культурна тяглість.

Символ сокола-Рарога, як знак влади, шанувався і на Балтиці, і на Русі.

🛡 Вони не підкорялися вікінгам — вони воювали з ними.

Слов’яни Балтики були повноцінною військово-політичною силою.

Відомі факти:

▪️ У 1135 році вендський конунг Реттибур розгромив місто Конунгахелле (Норвегія) і взяв у полон тисячі мешканців.
▪️ Данія сплачувала вендським слов’янам данину, як визнання сили.
▪️ Слов’янські фортеці знаходилися навіть у Швеції (напр. в Сигтуні знайдено слов’янські прикраси та зброю).
▪️ Усі фортеці вікінгів (Агерсборг, Треллеборг) мають планування, ідентичне слов’янським оборонним центрам Центральної Європи.

Це — не свідчення колонізації слов’ян, а навпаки — впливу слов’ян на Скандинавію.

📜 Літопис підтверджує: Русь — це слов’яни, а не нормани.

У «Повісті врем’яних літ» прямо сказано:

«Варяги не були ні шведами, ні норманами, ні англами».
«Варяги звались руссю».
«Мова словенська й руська — одна».

Тоді чому досі нас вчать інакше?

🧨 Причина — імперська історія.

З XVIII століття вся офіційна історія Русі формувалася в Російській імперії, під контролем німецьких істориків, які мали завдання створити міф за яким: слов’яни були варварами і племенами, яким державність дали тільки скандинави.

Це було політично вигідно імперії.

📚 Тому сьогодні головне — повернути собі своє.

🔹 Ми маємо знати: слов’яни Балтики і Русі — це один народ, розділений пізніше політикою, війнами, знищенням релігії.

🔹 Ми маємо визнати: наша держава — не випадкова, а логічне продовження слов’янських традицій.

🔹 Ми маємо розказати це світові: Русь — не скандинавська колонія, а східне крило європейської слов’янської цивілізації, звідки й починалися всі слов’яни.

📖 Детальніше про це — у книгах
«Чий Крим. Війни в степах України»,
«Від Русі до України. Відновлення історії» та в першому російськомовному виданні цієї книги «Русь-Украіна. Факти і сенсації».

👉 rus-ukraine.com.ua

✊ Історія має власний голос.
В Україні він точно не повинен бути московським.

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

Федерація боксу Закарпатської області

🥊 В Ужгороді визначили чемпіонок України з боксу серед юніорок
У спортивному комплексі «Юність» триває Чемпіонат України з боксу серед юніорів та юніорок, який зібрав 437 спортсменів із 24 областей України та міста Києва. За нагороди борються 325 юніорів та 112 юніорок. Турнір є відбірковим до чемпіонату Європи, що восени відбудеться у Будві (Чорногорія).
Сьогодні стали відомі імена 14 чемпіонок України серед юніорок. Загалом у фінальних поєдинках взяли участь 28 найсильніших боксерок країни.
🏆 Чемпіонки України серед юніорок:
🥇 44 кг – Дарина Бондаренко (Київська область)
🥇 46 кг – Софія Пашко (Сумська область)
🥇 48 кг – Олександра Міщенко (Полтавська область)
🥇 50 кг – Марія Рафальська (Хмельницька / Харківська області)
🥇 52 кг – Ангеліна Румянцева (Харківська область)
🥇 54 кг – Олександра Черевата (Тернопільська область)
🥇 57 кг – Вероніка Халюта (Київська область)
🥇 60 кг – Ася Ткаченко (Дніпропетровська область)
🥇 63 кг – Віра Василенко (Харківська область)
🥇 66 кг – Катерина Мороз (Чернігівська область)
🥇 70 кг – Ксенія Коцогуб (Дніпропетровська область)
🥇 75 кг – Василина Оласюк (Хмельницька область)
🥇 80 кг – Діана Поліщук (Житомирська область)
🥇 80+ кг – Софія Опалюх (Дніпропетровська область)
🏅 Спеціальні відзнаки чемпіонату:
🏆 Кращою боксеркою серед юніорок визнано Ангеліну Румянцеву (Харківська область).
🥊 За кращу техніку відзначено Асю Ткаченко (Дніпропетровська область).
💪 За волю до перемоги нагороду отримала Євеліна Гакава (Закарпатська область).
👏 Вітаємо всіх чемпіонок, фіналісток та призерок, тренерів і команди з високими результатами!
ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦
#World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport @читачі @топові_прихильники

Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.

Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.
Він перетворився на захисника своїх полів.

Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.

А він заслуговує, щоб його пам’ятали.

Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.

Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.

Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.

Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.

Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.

Чекати було ніколи.

Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.

І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.

Він сам розміновував свої поля.

День за днем.

Метр за метром.

За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.

Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.

Вона прилетіла з неба.

Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.

Не на військових.

Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.

Для окупантів це було справжнє сафарі.

Олександр не міг із цим змиритися.

Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.

Щоранку ще до світанку він виходив у поле.

З рушницею.

З двома системами виявлення дронів.

Одна показувала, де знаходиться безпілотник.

Друга допомагала визначити момент його атаки.

Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.

Він дивився в небо.

Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.

Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».

Це звучить майже як легенда.

Але це була реальність.

На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.

Кожен із них міг убити людину.

Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.

Росіяни знали, хто він.

І мстилися.

У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.

Дім згорів.

Та навіть після цього він не виїхав.

Не покинув своїх людей.

Не залишив свою землю.

5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.

Він загинув так само, як жив останні роки.

Захищаючи інших.

10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).

Це була заслужена державна відзнака.

Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.

Від людей.

Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.

Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.

Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.

Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.

І це справедливо.

Але війна народила й інших героїв.

Тих, хто не перестав бути лікарем.

Учителем.

Рятувальником.

Фермером.

Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.

Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.

І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.

Вона щодня дивилася в небо.

Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.

Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.

🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.

Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.

Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.
Він перетворився на захисника своїх полів.

Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.

А він заслуговує, щоб його пам’ятали.

Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.

Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.

Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.

Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.

Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.

Чекати було ніколи.

Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.

І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.

Він сам розміновував свої поля.

День за днем.

Метр за метром.

За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.

Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.

Вона прилетіла з неба.

Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.

Не на військових.

Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.

Для окупантів це було справжнє сафарі.

Олександр не міг із цим змиритися.

Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.

Щоранку ще до світанку він виходив у поле.

З рушницею.

З двома системами виявлення дронів.

Одна показувала, де знаходиться безпілотник.

Друга допомагала визначити момент його атаки.

Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.

Він дивився в небо.

Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.

Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».

Це звучить майже як легенда.

Але це була реальність.

На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.

Кожен із них міг убити людину.

Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.

Росіяни знали, хто він.

І мстилися.

У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.

Дім згорів.

Та навіть після цього він не виїхав.

Не покинув своїх людей.

Не залишив свою землю.

5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.

Він загинув так само, як жив останні роки.

Захищаючи інших.

10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).

Це була заслужена державна відзнака.

Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.

Від людей.

Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.

Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.

Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.

Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.

І це справедливо.

Але війна народила й інших героїв.

Тих, хто не перестав бути лікарем.

Учителем.

Рятувальником.

Фермером.

Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.

Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.

І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.

Вона щодня дивилася в небо.

Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.

Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.

🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.

СИМВОЛИ ПРИРОДИ

Лелека. «Де лелека водиться, там щастя родиться», - стверджували старі люди. Вірили, що цей птах приносить щастя тій оселі, де він збудував гніздо. Її господар вважався шанованим у селі чоловіком. Якщо ж хтось поруйнує це гніздо, то станеться біда: лелека принесе вогню й спалить хату або накличе грозову хмару. Тому люди оберігали й захищали свого пернатого друга від усіляких знегод. Щодо походження лелеки існувало чимало легенд. Розповідали, що Бог зібрав в один лантух усіх земних гадів і попросив чоловіка віднести та кинути його в море. Дорогою чоловік не витримав і засунув свого носа в лантух. Гади одразу ж вислизнули на волю й знову порозповзлись по землі. Бог і перетворив тоді чоловіка на бусола, примусивши його ходити болотами й збирати жаб, гадюк, вужів. До речі, слово «лелекати» українською означає «балакати». Деякі впевнені, що лелека - птах-оберіг, птах-тотем, який уособлює українців. Недаремно його часто називають людськими іменами.

З відривного календаря "Криниченька" за 18 липня.
----------

СИМВОЛИ ПРИРОДИ

Лелека. «Де лелека водиться, там щастя родиться», - стверджували старі люди. Вірили, що цей птах приносить щастя тій оселі, де він збудував гніздо. Її господар вважався шанованим у селі чоловіком. Якщо ж хтось поруйнує це гніздо, то станеться біда: лелека принесе вогню й спалить хату або накличе грозову хмару. Тому люди оберігали й захищали свого пернатого друга від усіляких знегод. Щодо походження лелеки існувало чимало легенд. Розповідали, що Бог зібрав в один лантух усіх земних гадів і попросив чоловіка віднести та кинути його в море. Дорогою чоловік не витримав і засунув свого носа в лантух. Гади одразу ж вислизнули на волю й знову порозповзлись по землі. Бог і перетворив тоді чоловіка на бусола, примусивши його ходити болотами й збирати жаб, гадюк, вужів. До речі, слово «лелекати» українською означає «балакати». Деякі впевнені, що лелека - птах-оберіг, птах-тотем, який уособлює українців. Недаремно його часто називають людськими іменами.

З відривного календаря "Криниченька" за 18 липня.
----------