Останнім часом я часто згадую одну сцену з Гаррі Поттера і в'язня Азкабану.

Гаррі стояв на березі річки, знесилений, коли навколо нього закружляли дементори. Холод пробирав до кісток, темрява огортала його свідомість, і ось-ось мало настати забуття. Але раптом яскравий сріблястий олень розсіяв морок. Гаррі був упевнений: його врятував батько.

А потім, повернувшись у часі, він став чекати. Стояв у тіні, вдивляючись у темряву, в очікуванні того, хто мав з’явитися. Адже минулого разу порятунок прийшов, отже, ось-ось… Ще трохи…

Але ніхто не приходив.

І тоді його осяяло. Це був не батько. Це був він сам. І коли він усвідомив це, то підняв чарівну паличку й сам викликав Патронуса, сам прогнав своїх демонів.

Ця сцена чомусь засіла у мене в голові.

Бо я теж чекала.

Чекала, що прийде хтось і врятує мене. Що ось-ось життя розгорнеться так, як я мріяла.

Чекала, що батьки зміняться, стануть іншими, ближчими, теплішими.
Чекала, що знайду людину, яка заповнить мою порожнечу, подарує любов і спокій.
Чекала, що робота принесе задоволення й сенс.
Чекала, що друзі завжди будуть поруч і не дадуть впасти.

Чекала, бо вірила: порятунок має прийти ззовні.

Але ніхто не приходив.

І коли ця правда нарешті пробилася крізь усі мої ілюзії, мені стало неймовірно боляче. Так, ніби весь світ розвалився в одну мить. Розчарування огорнуло мене, залишивши тільки порожнечу.

Та саме в цій порожнечі, у момент, коли чекати стало просто безглуздо, я вперше по-справжньому побачила себе.

Не жертву.
Не того, кого потрібно рятувати.
А ту, хто завжди трималася, хто боролася, хто виживала навіть тоді, коли здавалося, що сил більше немає.

Ту, хто вже не чекала.

І тоді я підняла свою "чарівну паличку"—свою силу, свої знання, свої бажання—і почала будувати своє життя з того, що було. З того, що залишилося.

Так, інколи це було хаотично, інколи страшно, інколи самотньо.

Але з кожним кроком темрява відступала.

Я прогнала своїх дементорів.

І тепер я знаю: ніхто не прийде. Але це вже не лякає мене. Бо я сама собі світло.

Нещодавно я подивилася мультфільм "Я – панда". Раніше він не викликав у мене інтересу: я бачила уривки, які здавалися поверхневими й нецікавими. Але кілька днів тому натрапила на сцену, де дівчинка перетворюється на панду через те, що не може впоратися зі своїми емоціями. Це мене зачепило, бо останнім часом я теж відчуваю, як складно справлятися з власними емоціями.

Проте мультфільм виявився глибшим. Це історія не лише про емоції, а й про те, як наші сімейні стосунки впливають на нас.

Я чотири роки була в терапії, і тема батьків виникала знову й знову. Інколи я навіть питала психолога: "Скільки ще можна це мусолити?" Здавалося, що вже все проговорено.
Але після цього мультфільму я зрозуміла щось нове: ще до того, як дитина отримує свої власні травми, вона переймає травми батьків.

Діти — це губки. Вони вбирають усе: поведінку, емоції, страхи батьків, навіть те, що ніколи не вимовляється вголос. Дитина сприймає цей біль несвідомо, ще до того, як навіть навчиться говорити.

Нещодавно один із моїх рідних поділився історією, яка мене буквально розірвала. Вона викликала у мене біль, який здавався майже особистим, хоча я точно знаю, що нічого подібного в моєму житті не було. І ось після перегляду мультфільму я зрозуміла: ця історія — частина їхньої травми, яку я перейняла, навіть не усвідомлюючи.

Я виховувалася через призму цієї травми. Вона вже стала частиною мого "коду".


Це не добре і не погано, просто факт який я усвідомила. Травми родини настільки впливають на дитину, що формують її емоції, поведінку і навіть рішення, які вона приймає, не завжди розуміючи, чому.

Я розумію, що не можу позбутися цього впливу — це вже частина мене. Але я можу навчитися жити з усвідомленням цього впливу. Це допомагає зрозуміти себе, свої вчинки й емоції.

Я більше не визначена травмами моєї сім’ї. Це лише частина мого шляху, але я можу рухатися далі, уже знаючи, звідки беруться деякі мої реакції.

Цікава думка навідала мене.
Пишучи про любов до себе, я задумалась над тим, що її антагоністом є не просто байдужість чи самокритика. Це зрада собі.
І це слово — "зрада" — зачепило мене глибше, ніж я очікувала.

У мене є особистий рахунок зі зрадою. Мене зраджували. Партнери йшли до інших, обманювали, залишали, і кожного разу це було боляче.
Я відчувала ревнощі, розпач, безсилля. Але щоразу повторювала собі: "Я не можу вплинути на інших людей".

А сьогодні я вперше запитала себе: а чи зраджувала я коли-небудь собі?
І відповідь мене приголомшила. Так, зраджувала.

Не словами і не вчинками, які можна побачити зовні. Я зраджувала собі щоразу, коли ставила чужі бажання вище за свої. Коли терпіла біль, щоб уникнути конфлікту. Коли змушувала себе мовчати, щоб зберегти стосунки. Коли погоджувалася на менше, ніж заслуговувала.

Я завжди вірила, що ставлюся до інших так, як хотіла б, щоб ставилися до мене.
Але виявилося, що я ніколи не ставилася так до себе.
І саме це притягувало людей, які теж не обирали мене. Вони просто віддзеркалювали мій внутрішній стан — те, як я сама себе зраджую.

Зрада собі, болить удвічі більше, ніж зрада від інших. Уявіть, що до вас приходить хтось близький і каже: "Я тебе зрадив". Це ранить.

А тепер уявіть, що це ви самі кажете собі: "Я зрадив тебе".
Це ще болючіше, тому що ти — найближча для себе людина. І ти сам завдаєш собі цей біль.

Зрада собі відбувається щоразу, коли ти відвертаєшся від своїх бажань і потреб заради когось іншого, але не від щирості чи любові, а від страху бути нелюбимим. Це не турбота, це відмова від себе.

Любити себе… Це звучить так просто, майже банально. Але коли я чую цю фразу, всередині піднімається хвиля протесту. Що це означає — любити себе? Хіба я не любила себе раніше? Я жила, піклувалася про себе, виконувала свої обов’язки. Хіба цього недостатньо?

Але щось всередині мене почало тріщати. В якийсь момент я помітила, що постійно терплю. Терплю біль, втому, зневагу до своїх бажань. Я чекала, що колись хтось помітить мої зусилля, оцінить, вибере мене. І тоді, можливо, я нарешті відчую любов. Але цього не сталося.

Я зрозуміла, що не обирала себе. Мої бажання завжди залишалися на другому плані. Я жертвувала собою, навіть коли це здавалося непотрібним. Я дозволяла собі бути важливою тільки тоді, коли це приносило комусь користь. А справжню себе — ту, що втомлюється, плаче, мріє, — я ховала так глибоко, що майже забула, що вона існує.

Любити себе виявилося зовсім не тим, що я думала. Це не красиві слова і не "побалуй себе" у вигляді нової сукні чи солодкого. Це відчуття власної цінності, що не залежить від схвалення інших. Це вибір на користь себе, навіть якщо інші не зрозуміють або засудять.

Я вчуся чути свої потреби. Якщо я втомилася, я маю право відпочити, навіть якщо це означає сказати «ні» комусь важливому. Якщо щось болить, я більше не ігнорую, не ховаю біль за пігулками чи посмішками. Я прислухаюся до себе і дозволяю собі шукати допомогу.

Любов до себе — це щоденний вибір. Іноді він дається легко, іноді болісно важко. Але кожного разу, коли я обираю себе, я наче повертаю шматочок втраченого. Я більше не намагаюся бути ідеальною. Я хочу бути собою. Зі своїми недосконалостями, страхами, мріями, слабкостями.

Минулого року я ходила з друзями на скеледром. Це був цікавий досвід, особливо одна з доріжок.
Коли ми тільки підійшли, я подумала: О боже, ніколи туди не полізу! — і полізла.

Камінці різного розміру були розташовані хаотично, а шлях до вершини потрібно було обирати самостійно. Спершу це здавалося легким. Перші шість камінців я здолала із легкістю, майже зневажливо. Але чим вище я підіймалася, тим менше ставало опор, а ті, що залишалися, були все дрібнішими й слизькішими.

Я пам’ятаю, як висіла на одній руці, вчепившись пальцями за маленький зелений камінець. Все тіло тремтіло. Я не могла знайти, куди поставити ногу, і не бачила іншого місця, за яке могла б зачепитися. Здавалося, що поруч — лише порожнеча, лише гладка, байдужа стіна. Боліло все. Пальці кричали від напруги, а я трималася за цей камінець, як за останню надію.

Я знала, що є страховка. Знала, що можу спробувати ще раз. Знала, що друзі підтримають. Але відпустити його було страшніше, ніж залишитися там, висіти в невідомості. Найважче було прийняти рішення: це все, на що я здатна зараз. Це все, що я можу.

Я відпустила.

Дві секунди вільного падіння до того, як спрацювала страховка, стали для мене цілою вічністю. У цей момент я відчула все: страх, розчарування, біль від того, що я не змогла, не зуміла знайти сили, здалася. Тоді мені здавалося, що я слабка, що програла.

Сьогодні я згадала цей зелений камінець. Він був слизький, незручний, болючий. Але чомусь я чіплялася саме за нього, ніби це був останній шанс, останній сенс. І досі пам’ятаю той момент, коли вирішила відпустити його, і відчуття цієї порожнечі, цього короткого польоту у невідомість.

Іноді ми тримаємося за те, що ранить, за те, що не дає нам іти далі, лише тому, що боїмося порожнечі. Але іноді єдине правильне рішення — це відпустити.