Любити себе… Це звучить так просто, майже банально. Але коли я чую цю фразу, всередині піднімається хвиля протесту. Що це означає — любити себе? Хіба я не любила себе раніше? Я жила, піклувалася про себе, виконувала свої обов’язки. Хіба цього недостатньо?

Але щось всередині мене почало тріщати. В якийсь момент я помітила, що постійно терплю. Терплю біль, втому, зневагу до своїх бажань. Я чекала, що колись хтось помітить мої зусилля, оцінить, вибере мене. І тоді, можливо, я нарешті відчую любов. Але цього не сталося.

Я зрозуміла, що не обирала себе. Мої бажання завжди залишалися на другому плані. Я жертвувала собою, навіть коли це здавалося непотрібним. Я дозволяла собі бути важливою тільки тоді, коли це приносило комусь користь. А справжню себе — ту, що втомлюється, плаче, мріє, — я ховала так глибоко, що майже забула, що вона існує.

Любити себе виявилося зовсім не тим, що я думала. Це не красиві слова і не "побалуй себе" у вигляді нової сукні чи солодкого. Це відчуття власної цінності, що не залежить від схвалення інших. Це вибір на користь себе, навіть якщо інші не зрозуміють або засудять.

Я вчуся чути свої потреби. Якщо я втомилася, я маю право відпочити, навіть якщо це означає сказати «ні» комусь важливому. Якщо щось болить, я більше не ігнорую, не ховаю біль за пігулками чи посмішками. Я прислухаюся до себе і дозволяю собі шукати допомогу.

Любов до себе — це щоденний вибір. Іноді він дається легко, іноді болісно важко. Але кожного разу, коли я обираю себе, я наче повертаю шматочок втраченого. Я більше не намагаюся бути ідеальною. Я хочу бути собою. Зі своїми недосконалостями, страхами, мріями, слабкостями.