Останнім часом я часто згадую одну сцену з Гаррі Поттера і в'язня Азкабану.

Гаррі стояв на березі річки, знесилений, коли навколо нього закружляли дементори. Холод пробирав до кісток, темрява огортала його свідомість, і ось-ось мало настати забуття. Але раптом яскравий сріблястий олень розсіяв морок. Гаррі був упевнений: його врятував батько.

А потім, повернувшись у часі, він став чекати. Стояв у тіні, вдивляючись у темряву, в очікуванні того, хто мав з’явитися. Адже минулого разу порятунок прийшов, отже, ось-ось… Ще трохи…

Але ніхто не приходив.

І тоді його осяяло. Це був не батько. Це був він сам. І коли він усвідомив це, то підняв чарівну паличку й сам викликав Патронуса, сам прогнав своїх демонів.

Ця сцена чомусь засіла у мене в голові.

Бо я теж чекала.

Чекала, що прийде хтось і врятує мене. Що ось-ось життя розгорнеться так, як я мріяла.

Чекала, що батьки зміняться, стануть іншими, ближчими, теплішими.
Чекала, що знайду людину, яка заповнить мою порожнечу, подарує любов і спокій.
Чекала, що робота принесе задоволення й сенс.
Чекала, що друзі завжди будуть поруч і не дадуть впасти.

Чекала, бо вірила: порятунок має прийти ззовні.

Але ніхто не приходив.

І коли ця правда нарешті пробилася крізь усі мої ілюзії, мені стало неймовірно боляче. Так, ніби весь світ розвалився в одну мить. Розчарування огорнуло мене, залишивши тільки порожнечу.

Та саме в цій порожнечі, у момент, коли чекати стало просто безглуздо, я вперше по-справжньому побачила себе.

Не жертву.
Не того, кого потрібно рятувати.
А ту, хто завжди трималася, хто боролася, хто виживала навіть тоді, коли здавалося, що сил більше немає.

Ту, хто вже не чекала.

І тоді я підняла свою "чарівну паличку"—свою силу, свої знання, свої бажання—і почала будувати своє життя з того, що було. З того, що залишилося.

Так, інколи це було хаотично, інколи страшно, інколи самотньо.

Але з кожним кроком темрява відступала.

Я прогнала своїх дементорів.

І тепер я знаю: ніхто не прийде. Але це вже не лякає мене. Бо я сама собі світло.