Нещодавно я подивилася мультфільм "Я – панда". Раніше він не викликав у мене інтересу: я бачила уривки, які здавалися поверхневими й нецікавими. Але кілька днів тому натрапила на сцену, де дівчинка перетворюється на панду через те, що не може впоратися зі своїми емоціями. Це мене зачепило, бо останнім часом я теж відчуваю, як складно справлятися з власними емоціями.

Проте мультфільм виявився глибшим. Це історія не лише про емоції, а й про те, як наші сімейні стосунки впливають на нас.

Я чотири роки була в терапії, і тема батьків виникала знову й знову. Інколи я навіть питала психолога: "Скільки ще можна це мусолити?" Здавалося, що вже все проговорено.
Але після цього мультфільму я зрозуміла щось нове: ще до того, як дитина отримує свої власні травми, вона переймає травми батьків.

Діти — це губки. Вони вбирають усе: поведінку, емоції, страхи батьків, навіть те, що ніколи не вимовляється вголос. Дитина сприймає цей біль несвідомо, ще до того, як навіть навчиться говорити.

Нещодавно один із моїх рідних поділився історією, яка мене буквально розірвала. Вона викликала у мене біль, який здавався майже особистим, хоча я точно знаю, що нічого подібного в моєму житті не було. І ось після перегляду мультфільму я зрозуміла: ця історія — частина їхньої травми, яку я перейняла, навіть не усвідомлюючи.

Я виховувалася через призму цієї травми. Вона вже стала частиною мого "коду".


Це не добре і не погано, просто факт який я усвідомила. Травми родини настільки впливають на дитину, що формують її емоції, поведінку і навіть рішення, які вона приймає, не завжди розуміючи, чому.

Я розумію, що не можу позбутися цього впливу — це вже частина мене. Але я можу навчитися жити з усвідомленням цього впливу. Це допомагає зрозуміти себе, свої вчинки й емоції.

Я більше не визначена травмами моєї сім’ї. Це лише частина мого шляху, але я можу рухатися далі, уже знаючи, звідки беруться деякі мої реакції.