#поезія
Кіт не вміє балакати. Просто довірливо тулиться,
Ніби хоче спитати: "Ну що там, хазяйко: ти як?"
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях,
Кіт же стиха муркоче, мов каже: "Я втіха твоя".
У кота із турбот: ну хіба що від пуза наїстися.
Дехто цідить скептично: "Собака не зрадить, а кіт —
Незалежний нікчема, не друг, а якась нісенітниця,
Дармоїдник і ледар — на біса друзяки такі?"
Я не хочу перечити, просто тримаюся осторонь
Цих безглуздих розмов і премудро-цинічних повчань,
Бо жбурлятися здатні такою сатирою гострою
Тільки ті, хто ніколи кота ні любив, ні втрачав.
Я пригадую березень, довге чекання на станції,
"Маріуполь — Одеса" — ранковий автобусний рейс,
Дідугана-керманича, як жартував наостанці він:
"Я ж то думав-гадав, хто коточка собі забере".
Наполоханий погляд, ледь чутне нявчання пухнастого,
Як від теплих долонь завмирала котяча душа,
Бо чужі доторкання лякали, здавалися пасткою
Тій малечі, яку я несла, загорнувши у шарф...
Досі згадую морду над мискою з манною кашею.
Перший вияв любові: прийшов на коліна й заснув.
Як без жодного слова впевняв, що надія на краще є:
Серед виру тривог веселив, щоб забила на сум.
Я пригадую й кадри такі, що хотіла би знищити,
Що для серця тягар, та вкарбовані в пам'ять, на жаль...
Як нявчання в оселі зненацька змінилося тишею.
Бо утративши сили, пухнастик незрушно лежав.
Як хотів підвестися, та падав, неначе підстрелений,
Тільки все ж, щойно гладила — втішно мурчав, попри біль.
Як застиг... Як у темряві тіні кружляли під стелею
До світання, що марним здалося кімнаті пустій.
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях...
"Просто кіт...", — хтось говорить, і в цьому є правда, либонь.
Тільки вдвічі складніше від того, що більше не тулиться
До бентежного серця маленька пухнаста любов.
Чекарьова Марія
грудень 2024
#поезія
Кіт не вміє балакати. Просто довірливо тулиться,
Ніби хоче спитати: "Ну що там, хазяйко: ти як?"
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях,
Кіт же стиха муркоче, мов каже: "Я втіха твоя".
У кота із турбот: ну хіба що від пуза наїстися.
Дехто цідить скептично: "Собака не зрадить, а кіт —
Незалежний нікчема, не друг, а якась нісенітниця,
Дармоїдник і ледар — на біса друзяки такі?"
Я не хочу перечити, просто тримаюся осторонь
Цих безглуздих розмов і премудро-цинічних повчань,
Бо жбурлятися здатні такою сатирою гострою
Тільки ті, хто ніколи кота ні любив, ні втрачав.
Я пригадую березень, довге чекання на станції,
"Маріуполь — Одеса" — ранковий автобусний рейс,
Дідугана-керманича, як жартував наостанці він:
"Я ж то думав-гадав, хто коточка собі забере".
Наполоханий погляд, ледь чутне нявчання пухнастого,
Як від теплих долонь завмирала котяча душа,
Бо чужі доторкання лякали, здавалися пасткою
Тій малечі, яку я несла, загорнувши у шарф...
Досі згадую морду над мискою з манною кашею.
Перший вияв любові: прийшов на коліна й заснув.
Як без жодного слова впевняв, що надія на краще є:
Серед виру тривог веселив, щоб забила на сум.
Я пригадую й кадри такі, що хотіла би знищити,
Що для серця тягар, та вкарбовані в пам'ять, на жаль...
Як нявчання в оселі зненацька змінилося тишею.
Бо утративши сили, пухнастик незрушно лежав.
Як хотів підвестися, та падав, неначе підстрелений,
Тільки все ж, щойно гладила — втішно мурчав, попри біль.
Як застиг... Як у темряві тіні кружляли під стелею
До світання, що марним здалося кімнаті пустій.
Буревії в душі часом гірше за шквали на вулицях...
"Просто кіт...", — хтось говорить, і в цьому є правда, либонь.
Тільки вдвічі складніше від того, що більше не тулиться
До бентежного серця маленька пухнаста любов.
Чекарьова Марія
грудень 2024