#легенди Цікава легенда про виникнення скла. У тій частині Сирії, котра називається Фінікією і межує з Галілеєю, розташована гора Кармель, а поряд є болото, що зветься Кандебія. Гадають, що там витоки річки Бело, яка за п’ять миль звідти впадає в море, неподалік колонії Птолемаїда. Течія річки повільна, вода не годиться для пиття, хоча її все одно використовують для священних церемоній... За переказами, біля берега причалив корабель, на якому купці перевозили соду. Опинившись на піщаному березі, вони почали готувати вечерю, але не маючи каменя, на який поставити горщик, використали замість підставки брили соди, що взяли із собою в вантажі. Але коли розігрілися брили, що обмастилися піском, потік струмок небаченої раніше рідини. Саме так винайшли скло. На фото фінікійське скло.

Bon Jovi - It's My Life (Українською by Grandma's Smuzi) #StandWithUkraine

Альманах фантастики «Das ist fantastichsh!» балує нас анонсами фантастики від різних видавництв. І цих анонсів настільки багато, що вони будуть їх публікувати три дні поспіль 5-ма постами на день 🤩 Враховуючи сьогоднішні анонси, рекомендуємо звернути увагу на видавництво НК «Богдан», видавництво Жупанського, Комубук, видавництво 3.3.3, А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА та Nebo. Ознайомитись з усіма анонсами, можна за посиланням нижче 👇🏼 Пишіть у коментарях, що з анонсів вас зацікавило? Або може щось вже маєте в оригіналі і вам є що сказати про це, будемо раді поспілкуватися з вами 🤗 #sci_fi_не_нудно

#поезія Моє серце тепер зі сталі... Як же, Боже, вони дістали! Скільки ще їм від Тебе треба, Ріжуть землю і пруться в небо. Моя кров тепер, наче фарба, Моє слово тепер зухвале, Бо усе, що собі загарбав, - Все одно йому буде мало. Все одно йому треба більше, Наші будні тепер геть інші. Більше душ і людського горя, Що мовчать вже і не говорять, Що давно у ведмежих лапах Помирають вдесяте, всоте. Я ж у мавіках і пікапах Тямлю більше тепер, ніж в нотах. Тямлю більше і йду до краю, Бо усіх, що війна вбиває, Не рахує і не хоронить, Як дитя у моєму лоні. Моє серце вмирає, наче... Моє серце навіки з вами, Як маля, що уже не плаче, Бо у вічних обіймах мами. Як дитя, що в полях лаванди, Як дитя, що в човні гойдає... Ти не знатимеш більше правди, Аніж правда ця дозволяє. Ти не знатимеш більше щастя, Аніж те, аби просто жити І, прийнявши святе причастя, Хочеш вовком на місяць вити. Хочеш всіх цих дітей зібрати І сховати хоча б вцілілих. Діти схожі тепер на дати, Діти схожі тепер на цілі. І як жити тепер нам далі, і чи буде ще мить щаслива? Моє серце тепер зі сталі, А душа моя, Боже, сива... Ілона Верхівська-Ельтек Ілюстрація Марія Полякова

https://youtu.be/80wAu7E0zuM?si=_l-NEc75D_rSxT9n