Українська
English
#поезія
Чужак
Сонце сідає за гір серпантини й хребти,
Вмите морською росою, не літнім дощем.
Боляче дихати, у міжребер'ї пече
Спогад про дім... і від смутку тепер не втекти.
Ти як рослина, яку чиясь груба рука
Витрясла з ґрунтом із милого в цятку кашпо,
Кинула в сховище, в поїзд, в автівку, в метро,
Сохне коріння, за що зачепитись – шукай.
В землях чужих розливається кров і вітри
Мрії стирають, немає опори та стін –
Знаєш, надійних, щоб простір безпечний, як дві,
Можна сховатися, а вкорінившись – цвісти.
В колах, джгутованих пов'яззю місць й поколінь,
Шансу вплестися і стати "своїм" майже нуль.
З посмішкою та обіймами враз оминуть
Й житимуть далі у сховку небесних склепінь.
Ти проминаєш, захожий і дивний, лети
Попелом сизим, згорівши в кострищах турбот.
Мрякою падай на все, що крізь сни проросло...
Й стало тобою. В новій широті й довготі.
21.05.2025
Олеся Репа
Чужак
Сонце сідає за гір серпантини й хребти,
Вмите морською росою, не літнім дощем.
Боляче дихати, у міжребер'ї пече
Спогад про дім... і від смутку тепер не втекти.
Ти як рослина, яку чиясь груба рука
Витрясла з ґрунтом із милого в цятку кашпо,
Кинула в сховище, в поїзд, в автівку, в метро,
Сохне коріння, за що зачепитись – шукай.
В землях чужих розливається кров і вітри
Мрії стирають, немає опори та стін –
Знаєш, надійних, щоб простір безпечний, як дві,
Можна сховатися, а вкорінившись – цвісти.
В колах, джгутованих пов'яззю місць й поколінь,
Шансу вплестися і стати "своїм" майже нуль.
З посмішкою та обіймами враз оминуть
Й житимуть далі у сховку небесних склепінь.
Ти проминаєш, захожий і дивний, лети
Попелом сизим, згорівши в кострищах турбот.
Мрякою падай на все, що крізь сни проросло...
Й стало тобою. В новій широті й довготі.
21.05.2025
Олеся Репа
#поезія
Чужак
Сонце сідає за гір серпантини й хребти,
Вмите морською росою, не літнім дощем.
Боляче дихати, у міжребер'ї пече
Спогад про дім... і від смутку тепер не втекти.
Ти як рослина, яку чиясь груба рука
Витрясла з ґрунтом із милого в цятку кашпо,
Кинула в сховище, в поїзд, в автівку, в метро,
Сохне коріння, за що зачепитись – шукай.
В землях чужих розливається кров і вітри
Мрії стирають, немає опори та стін –
Знаєш, надійних, щоб простір безпечний, як дві,
Можна сховатися, а вкорінившись – цвісти.
В колах, джгутованих пов'яззю місць й поколінь,
Шансу вплестися і стати "своїм" майже нуль.
З посмішкою та обіймами враз оминуть
Й житимуть далі у сховку небесних склепінь.
Ти проминаєш, захожий і дивний, лети
Попелом сизим, згорівши в кострищах турбот.
Мрякою падай на все, що крізь сни проросло...
Й стало тобою. В новій широті й довготі.
21.05.2025
Олеся Репа
246переглядів
