На фоні отого всього беспределу, який твориться зараз в Українській державі за правління Зеленського, однозначно треба шукати точку опори, шукати моральних і життєвих авторитетів, чин яких допоможе вистояти і рухатися далі у нашій боротьбі.

Учора я мала можливість познайомитися саме з такою людиною. Я реально дякую Богу за таку можливість - зустріти живу легенду, людину, яка боролася з Українську Державу і її самодостатність, коли України незалежної ще не було.

Микола Матусевич — український дисидент, співзасновник Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських таборів, правозахисник і мислитель із гострим розумом та вишуканою іронією. Він став одним із тих, хто відкрито кинув виклик тоталітарній системі, не боячись репресій та переслідувань.

Народився на Київщині, але через голод родина була змушена тікати до московії. Після повернення в Україну відчув свою національну ідентичність, хоча навчався в московськомовній школі. Його шлях до опору почався в студентські роки, коли він захопився історією та ідеями українського національного руху. Переломним моментом стало вбивство художниці-дисидентки Алли Горської, після якого він остаточно усвідомив необхідність боротьби.

У 1976 році став одним із засновників Української Гельсінської Групи — першої легальної правозахисної організації в УРСР. Разом з іншими дисидентами він документував злочини радянської влади, передавав інформацію на Захід, зокрема до президента США Джиммі Картера та Папи Римського. За цю діяльність отримав 12 років таборів і заслань, хоча вже перед арештом усвідомлював, що «рано чи пізно на нього чекає в’язниця».

Цікава деталь, яка розкриває його характер: Матусевич мав унікальну здатність психологічно домінувати над ворогом.

Під час арешту в його дім увірвалися кагебісти, і одна зі слідчих сіла на диван. Він командирським тоном заявив: «Ти куди посміла сісти? Ви її на смітті знайшли?» — і та, розгубившись, піднялася. Потім спокійно заявив, що поки не вип’є кави, ніякої тюрми не буде. Ця внутрішня незламність допомагала йому навіть у таборах, де він давав зрозуміти охоронцям, що не вважає їх людьми, а лише «напівскотами».

Після виходу на свободу змушений був жити у Василькові, у буквальному сенсі в курнику, який сам жартома називав chicken villa. Держава не подбала про нього, зате журналісти, правозахисники та друзі допомогли йому отримати квартиру в Києві.

Його погляди на ворогів були чіткими: «Вбивати треба спокійно, без ненависті — як вириваєш бур’ян на городі». Він не визнавав компромісів із тими, хто нищив Україну, і завжди підкреслював, що головне — не боятися бути собою.

Про українців він говорив із глибоким розумінням:
«Ми самі себе дивуємо. Безграничною сміливістю, самопожертвою і безграничною підлістю. Суміш стерв’ятників і шляхетних левів».

Життя Матусевича — це приклад того, як одна людина може кинути виклик системі, не втратити гідність і, зрештою, навіть у старості залишатися тим, хто «дивиться в дзеркало і не хоче плюнути у відображення».

І ще величезна людська подяка Дарія Гірна , яка не просто створила фільм про Миколу Матусевича, але яка разом з друзями багато років поспіль допомагала і допомагає йому і іншим дисидентам, на яких в Української держави не вистачало ні часу, ні бажання допомогти. І дякую Дарії за те, що максимально підключає нас усіх, і за знайомство зокрема.

П.с. Віднедавна пан Микола є у Фейсбуці і ви можете підписатися на його сторінку чи додатися в друзі. А також пан Микола розпочав чудову акцію подяки нашим дружнім країнам: про це ви можете прочитати на його сторінці і звісно що долучитися

Пропоную Вашій увазі матеріал "Розріж сердечка" до Дня Святого Валентина.

Матеріал призначений для:

🩷 розвитку дрібної моторики - розрізання ножицями зміцнює м’язи кисті та пальців, що допомагає в письмі та інших навичках;

🩷 координації рук і очей - дитина вчиться контролювати рухи рук відповідно до зорового сприйняття;

🩷 розвитку логіки та просторового мислення - діти вчаться розуміти форми, їхні частини та можливості складання;

🩷 тренування акуратності і терпіння - вирізання потребує уваги та акуратності.

Файл у форматі PDF.

Ціна - 10 грн.

Хто зацікавлений, будь ласка, пишіть в коментарі чи особисті повідомлення. 🌺

#розвиваючіматеріали #розвитокдитини #розвитокдітей #навчальніматеріали #дрібнамоторика #вчителям #педагогам #вихователям #батькам

Глибоко посаджені очі й випукла родимка на правій щоці на лінії губ. Миловидне обличчя 19-річної студентки англійської філології в аудиторії університету Франка сповнюється жахом — за нею прийшли.
Привозять в тюрму на Лонцького — у контррозвідку СМЕРШ. За абревіатурою — гасло “Смерть шпигунам”.

Дівчина опиняється за закритими дверима мʼясорубки сталінського терору.
У ту ніч, в грудні 1945-го, з неї вибивають зізнання у приналежності до ОУН. Під час тортур перебивають дротяною нагайкою хребет.

Криваве слідство триває 4 місяці. А вже в березні 1946-го дівчину судять. Роблять це в камері, бо показувати до суду настільки побите дівча не хочуть навіть перед своїми ж працівниками.
Вирок — 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і довічне заслання.

Етап зі Львова до особливо суворого табору для політвʼязнів в Іркутській області триває понад місяць.
В одній із каторжних лікарень дівчині роблять операцію. Нбито остеомієліт, а насправді — наслідки побиття. Інвалідної групи не дають. Ледве теплою дівчину етапують на будівництво Байкало-Амурської магістралі.

На кам'яному кар'єрі камінь падає й ламає праву руку. До всього щастя роблять ще одну операцію — на перитоніт. Гній, який не має сили вийти, проривається в черевну порожнину.

З того лікарняного ліжка — на шпалозавод і лісоповал. А звідти – на слюдяну фабрику щипати слюду.

Отак поміж каторжних робіт з болячками, недосипом і недоїданням минають роки золотої молодості дівчини з родимкою на щоці.

У засланні в Анжеро-Судженську в бараці родина й земляки. Ще у 1944-му сестру арештували за участь у визвольному русі, а згодом батьків і малолітнього брата. Батько не дожив до зустрічі.

Довший час не вдається влаштуватися на роботу, але з недуги вийшла ще й користь.

В протитуберкульозному диспансері, куди прийшла перевіритися, вдається влаштуватися реєстраторкою, а потім медичною статистикою, а ще пізніше — лікаркою-статисткою.

Пізніше, на диво, один хірург допомагає виявити пухлини в грудному відділі хребта і сприяє, щоб в Ленінграді прооперували. Професор виймає гомілкову кістку з ноги і вставляє в хребет, щоб міг бодай якось триматися купи. Півтора року в ліжку у гіпсі. Дають першу групу, але випрошує другу — треба ж працювати.

У 1968-му дозволяють виїхати. Але тільки не у Львів та область.

Обирає Івано-Франківськ. Із труднощами влаштовується медсестрою і працює з увʼязненими у туберкульозній лікарні, але недовго — якихось чотири роки.

А в жовтні 1972 року знову арешт. У звинуваченні йдеться, що пише антирадянські вірші. За збірку віршів із любов’ю до України й знайомство із деякими учасниками українського руху опору змушена знову заплатити більшовикам роками життя.

Спершу присуджують 7 років тюрми, 3 роки особливо суворого режиму і 4 роки заслання, але слідчий провокує прочитати вірш і за нього додає ще рік. Ув’язнення відбуває в Мордовії, заслання – в Казахстані.

Попри всі табірні заборони продовжує поетичний шлях, розпочатий ще у 9-річному віці. Пише потайки й вишиває на шматочках полотна мініатюри на релігійну тематику: українські церкви, знамена, іконки, цитати пророків.

У листопаді 1978-го – етап. Відбула в Уш-Тобе тих 5 років від дзвінка до дзвінка. У 1983 році повертається в Україну. Як «особливо небезпечна рецидивістка» може поселитися не ближче 101 кілометра від Львова. Тому і селиться у Бориславі.

За своє життя 34 роки провела в тюрмах, концтаборах і на засланні.

А у 57, уже дорослою жінкою зі зламаним і сяк-так складеним хребтом, але все з тією ж родимкою на правій щоці на рівні губ, зустрічає його — Василя.

Також політв'язня із 15-ма роками таборів за плечима. Повстанця. Інтелігента з технічною освітою, диригента хору і воротаря футбольної команди. Знівечене здоровʼя тортурами в Норильську на старість літ доламують аж три форми раку, перш ніж Василь відійде у засвіти.

Життя ламає жінку, а вона, попри хвороби, карапкається вгору. У прямому сенсі — на гору Маківку! У свої 76 років! Сходить зі схилу, ламає ногу, отримує допомогу, зокрема сильне знеболювальне, й продовжує похід.

І лише на другий день йде до хірургічного відділення накладати гіпс, долаючи біль й усвідомлюючи, що вкотре не здалася.

Імʼя незборимої сподвижниці — Ірина Сеник.

Донька колишнього січового стрільця, активістка підпілля ОУН, зв’язкова Романа Шухевича.

Борислав та Львів зробили її почесною громадянкою, а у США взагалі присвоїли звання однієї зі ста Героїнь Світу.

Ірина Сеник написала кілька поетичних збірок, створила і відшила тисячі узорів, змоделювала сотні суконь і сорочок, але так і не належала до жодної творчої спілки.

Виставки її мистецьких робіт з успіхом проходили в усіх куточках України та в Англії, Бельгії, Канаді, США.

У 2002-му після виступу на підтримку блоку “Наша Україна” троє невідомих побʼють жінку в її помешканні і пограбують. Та навіть після такої сумовитої і жорстокої події серце Ірини битиметься ще сім років.

У засвіти Ірина Сеник відійшла у свої 83.
Похована на Личаківському кладовищі.

P.S. Коли нагуглювала про цю жінку, з подивом дізналася, що у «Нашого Формату» є книга — «Одержима свободою. Шлях героїні світу Ірини Сеник». Але нема в продажі 😞

Найважливіше про пані Ірину дізналася із інтервʼю Василя Овсієнка, якому пощасливилось записати голос цієї неймовірної жінки.

У Дрогобицькому музеї начебто зберігаються її листування з іншими дисидентами та оті неповторні узори. Класно, якщо так, бо цю безцінну спадщину точно треба побачити на власні очі!

@Мирослава Малик