🌐 WI-Fi почали тестувати у потязі «Київ-Рахів»: швидкість досягає майже 80 Мбіт/с
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

🇺🇦  Доброго ранку! Сьогодні ми відзначаємо День Державного Гімну України, одного із головних державних символів поряд із прапором та гербом🇺🇦

➡️ Павло Чубинський, український етнограф, фольклорист та поет, написав вірш «‎Ще не вмерла Україна» восени 1862 року.

➡️ Вірш Чубинського був опублікований у львівському журналі «‎Мета» в 1863 році.

➡️ Михайло Вербицький написав музику до цього вірша, і вперше композиція була виконана в 1865 році.

➡️ Пісня «Ще не вмерла Україна» стала державним гімном під час Української Народної Республіки в 1917 році.

➡️ 15 січня 1992 року музична редакція гімну була затверджена Верховною Радою України.

➡️ 6 березня 2003 року ВР прийняла закон «Про Державний гімн України», офіційно затвердивши музику Вербицького зі словами першого куплету та приспіву Чубинського.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе

Шевченко Тарас Григорович - Думи мої, думи мої (1839 рік)

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", —
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, —
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, —
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, —
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Назустріч пригодам і Привіт з того світу

Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.

Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."

🇭🇺 Орбан заявив, що питав Путіна про те, якою буде реакція Росії на можливе рішення ЄС використати російські активи, і що отримав обіцянку, що РФ врахує протест Угорщини з цього приводу.

https://t.me/Ukraineaboveallelse

Експеримент не вдався: в Україні хочуть змінити правила подання заяв на субсидію та пільгу з оплати комуналки #Новини_Україна #Новини_news #Бровари_новини #News_Ukraine #Новини_Київ_Київщина #Бровари_Броварщина
https://brovaryregion.in.ua/?p=42428

🤔 Лавров захотів зустрітися з Рубіо, але висуває вимоги.
Російський міністр закордонних справ Сергій Лавров готовий зустрітися із держсекретарем США Марко Рубіо. Але й висуває критичні вимоги - нібито американці мають враховувати інтереси Москви.

https://t.me/Ukraineaboveallelse

👀Джинси «з голою дупою всього за 3 косаря» помітили у Вінниці.
Ваші варіанти, це куди такі вдягати?😁👇