Лофери власного виробництва з натуральної шкіри 🔸 Стильні, зручні та універсальні - саме те, що потрібно на кожен день. Не відкладайте, адже розлітаються дуже швидко Та 11905 Лофери Колір: ЧОРНИЙ Матеріал: НАТУРАЛЬНА ЗАМША Всередині: шкірпідклад Матеріал підошви: термогума Підошва: 3 см/ позаду 5 см Виробництво - Україна (NikArt) У разі відсутності розміру доступні під замовлення з 36 по 41 розмір 36= 23,5 см 37= 24 см 38= 24,5 см 39= 25,5 см 40= 26 см 41= 26,5 см ▪️1980 грн

❗2240 ✅✅✅ ✔️ Доставка 1-2 дні ✅ ✔️Замовляйте НП по передоплаті та сплачуйте після примірки✅ ✔️Не забудьте підписатися на мене, щоб не пропустити новинки сезону ✅ Новинка в наявності 🌿 тш 11085 - 11086 Сліпони з перфорацією - наскрізна, Натуральна шкіра /замша устілка натуральна шкіра, колір -БІЛИЙ підошва: спереду 2 см позаду 4 см ▫️підходять на будь який підйом (під язичком є гумка - розширювач) ТОП якість -розміри 36-41 ▫️виробництво Харків 36= 23,5 см 37= 24 см 38= 24,5 см 39= 25,2 см 40= 26 см 41=26,5 см ☑️ відшив - доступний 🥰 ПІДПИСУЙТЕСЬ ✅✅✅

Wine Not? Сьогодні офіційний привід для келиха!🥂 Ми в Gregory Mill за здоровий гедонізм. Це коли ввечері ти дозволяєш собі розслабитися з келихом улюбленого червоного чи ігристого, а зранку піклуєшся про своє тіло. Тому на честь Дня вина (18–20 лютого) ми даруємо -15% на лінійку Collagen Granola!💖 А тепер про приємне: роби замовлення за посиланням https://letyshops.com/ua/winwin?ww=29282593 та отримай кешбек понад 6% на усі замовлення Gregory mill 🎁 Замовляй свій еліксир краси за посиланням https://aff.gregorymill.com.ua/gmAUEL Не пропустіть неймовірну можливість! Скуштуйте всі наші смаки та знайдіть свої фаворити! Український бренд натуральних гранул Gregory Mill запрошує до співпраці! Партнерська програма Gregory Mill https://drop.hillary.ua/?ref=11747 Зацікавило? 👉 РЕЄСТРУЙСЯ та починай заробляти зараз! #гранула #подарунковібокси #зробленовукраїні #українськийбренд #безцукру #здоровехарчування #правельнехарчування #рекомендуємо #онлайнмагазин #ексклюзив #попробуй #вкусняшка #смачно #кориснознати #їжа #перекус #шопінг #подарунок

Народна художниця України Тетяна Яблонська (1917-2005). "Близнюки", 1958 р.❄🎨

Кілька епізодів з війни: КУРИ Я стояв на позиції вже так довго, що почав розрізняти звуки міських боїв як музику: ось важкий бас міномета, ось різкий свист — як скрипка, що зірвалась, а ось глухий «бух» — фінальний акорд. Мій сектор — уламок колишнього життя. Хати без дверей, вікна без скла, а навпроти — город. Справжній, з перекопаною землею, де ще недавно, напевно, росла цибуля і людські нерви були цілими. Я стою, дивлюся в приціл, намагаюсь бути серйозним солдатом і не думати про каву, душ і те, що нормальні люди в цей вранішній час ще сплять, а не рахують секунди між «вильотом» і «прильотом». І тут — приліт міни. Не дуже близько, але достатньо, щоб земля здригнулась, а я внутрішньо знову подякував броніку, касці і випадку. Пил осів, повітря трохи присіло, ніби втомилось від усього цього. Я напружився, чекаючи продовження — а воно завжди любить приходити без запрошення. Але замість цього бачу на город вибігли кури. Серйозно. Кури. Живі, справжні, з поглядом «та що ви тут взагалі робите». Вони підбігли до свіжої воронки і почали гребти землю, як ні в чому не бувало. Енергійно, завзято, з повною впевненістю, що якщо щойно впала міна — то це, мабуть, для того, щоб черв’якам було легше дихати. Я дивився на це з якимось дивним відчуттям реальності. Міські бої, «нуль», обстріли, а кури — на роботі. Можливо, контужені. А можливо — просто мудріші за всіх нас. Бо якщо вже прилетіло, то треба користуватись моментом: земля свіжа, черв’яки — дезорієнтовані, життя — триває. Я стояв з автоматом і ловив себе на думці, що ці кури зараз виглядають спокійнішими за мене. У них не було планів на ротацію, вони не знали, що таке «вихід» і «зайти на нуль». У них була проста задача: знайти черв’яка і не загинути сьогодні. Дуже, між іншим, актуальна стратегія. Через хвилину все знову стихло. Кури розійшлись, наче нічого й не було. А я залишився стояти на позиції з дивним теплим відчуттям: якщо навіть кури тут не здаються, то мені й поготів нема куди відступати — хіба що в укриття, за командою. На «нулі» гумор простий і чорний, як земля в тій воронці. Але іноді він сміється по доброму. І тоді стає трохи легше стояти. КІТ Побратим після зміни на посту зайшов у хату, зняв каску, важко сів на ящик і одразу махнув рукою: — Ой, хлопці… таке було, таке було… Ми насторожилися, бо видно було — його ще не відпустило. — Стою я на позиції. Темно — хоч ножем ріж. Ні хріна не видно, зате знаю точно: вони поруч. У дворах. Через паркани. Стою, дивлюся в темряву, слухаю кожен звук, а всередині все натягнуте, як струна. І тут до моєї ноги щось торкається. Тихо так. А потім починає тертися. У мене душа — раз! — і в п’ятки. Всередині холод, серце гупає так, що, думаю, його чути на піврайону. Я стою, не дихаю, автомат стиснув — готовий до всього. Ми вже починали посміхатись, але мовчали. — А воно, зараза, другий раз треться… і муркоче. Реально муркоче! — Я стою і думаю: або мені вже все вчувається, або це найдивніший кінець у моєму житті. Він змахнув рукою. — Потім воно пирхнуло й пішло собі в темряву. І тільки тоді доходить — кіт. Звичайний фронтовий кіт. Худий, нахабний і без страху. Тут хата вже не витримала — ми зареготали всі разом. — Ну от скажіть, — сміявся вже й він, — противник у дворах, напруга, ніч… а найбільше мене налякав кіт, який ще й муркоче, гад. Сміх довго не стихав. Бо кожен із нас знав: у тій темряві, з тим муркотінням біля ніг, душа пішла б у п’ятки у будь-кого. ВИНО Нуль — це таке місце, де час і здоровий глузд ходять без каски. Тут усе інакше: тиша гучніша за вибухи, а дрібниці важать більше, ніж новини з великої землі. Ми тоді стояли на позиції у дворі іншої хати. Хата, як хата — бачили вона вже всяке, але мовчала. Я сидів під однією пристройкою, Олег — трохи далі, під іншою. Олег у нас людина надійна: якщо каже “прикрию”, то прикриє так, що й доля не пролізе. І от якось помічаю — у землі темніє прямокутник. Вхід у підвал. Такий собі, непримітний, ніби спеціально для тих, хто шукає не пригод, а укриття. Я кажу Олегу: — Слухай, а давай глянемо. Може, там можна позицію кращу зробити. — Лізь, — каже, — я на стрьомі. Домовились по-дорослому: він дивиться світ, я — підземелля. Поліз я вниз. Підвал виявився порожній, як обіцянки “швидкої ротації”. Пил, темрява, запах старого життя. І стоїть посеред усього цього — великий бутиль. Такий, знаєте, серйозний. Не бутиль, а персонаж. Я його обережно — раз, другий — і подаю наверх. — Що там? — питає Олег. — Та нічого… бутиль якийсь. Олег відкриває, нюхає. І тут я бачу його очі. Якщо ви колись бачили кота, який випадково знайшов велику миску сметани й усвідомив, що це — не сон, то ви мене зрозумієте. Очі світяться, усмішка — до вух. — Та це ж вино, — каже, — те, що треба! Ми понесли той бутиль, як трофей. Обережно, майже урочисто. Сіли, спробували. Молоде вино, ще не вистояне, кисленьке, але чесне. Без пафосу. Таке, що не обманює: каже прямо — я ще сире, але старательне. Воно трохи зігріло. Не так щоб геройство вмикати, ні. Просто стало тепліше всередині. І в тілі, і в душі. Навіть війна навколо ніби трохи відпустила хватку. Нуль на хвилину став не нулем, а просто двором зі старою хатою, підвалом і вином, яке чекало нас, мабуть, довше, ніж ця війна. Ми посміхнулися. Без тостів, без гучних слів. Просто тому, що навіть тут життя інколи підморгує. І каже: тримайся. Хоча б отак — через бутиль молодого вина. А допити ми його так і не встигли. Наступного дня прилетіло — коротко й без зайвих коментарів. Осколок знайшов бутиль швидше, ніж ми знову знайшли настрій. Скло розлетілося, вино пішло в землю, змішалося з пилом і війною. Зате згадка залишилась. Як маленький доказ того, що навіть на нулі іноді трапляється щось людське, тепле й трохи кисле — але справжнє. І цього, виявляється, інколи цілком достатньо, щоб триматися далі.