Я тоді був хлопцем простим, книг багато не читав, усе життя більш-менш крутився біля пристані, допомагав вантажити ящики чи чистити палуби чужих човнів. Одного разу випала нагода піти в рейс — казали, платять добре, їжа буде, тільки треба працювати руками. Я довго не думав і згодився. Так опинився на шхуні з дивною назвою — «Привид».

Капітан там був якийсь непростий чоловік. Звали його Ларсен. Страшний він був, скажу чесно: очі такі, що дивляться крізь тебе, голос твердий, як залізо. Усі матроси його боялися, а я старався зайвий раз не попадатися йому на очі. Робота важка, палубу мив, снасті тягав, рибу розбирав — усе, що скажуть.

День за днем ми йшли морем, а ночами вітри так вили, що я інколи думав: краще б лишився на березі. Корабель жив своїм життям — крики, лайка, бійки, а капітан лише сміявся чи дивився холодно і говорив, — Що більше в людині закваски, то активніше вона буде бореться за місце під сонцем і то більшого досягає.

Однієї ночі, коли море трохи стихло, я вже не витримав. Серце моє билося, як молоток. Я тихцем зліз униз, прихопив дошки, мотузки й змайстрував щось схоже на пліт. Дочекався, коли більшість задрімала, і, тремтячи від страху спустився на воду. Холод пробирав до кісток, але я відштовхнувся й поплив геть від «Привида».

Довго мене кидало хвилями. Небо то ясніло, то знову хмарилось. Я вже думав, що загину, але на світанку побачив землю. Вибрався на берег, впав у пісок і лежав, поки сонце не піднялося високо.

Ппрокинувся від того, що хтось ходив неподалік і щось бурмотів. Спершу подумав — примарюється після морської хитавиці. Та коли підвів голову, побачив чоловіка. У полотняній сорочці, обличчя засмагле й обвітрене, борода густа. Він стояв на піску й тримав у руках списа.

— Ти хто? — ледве видушив я, горло пересохло.

Він глянув уважно, примружився і всміхнувся.

— Я Робінзон. Робінзон Крузо. Так, той самий, з книги Дефо.

Я тоді не зрозумів, чи жартує, чи справді з глузду з’їхав. Я ж книг майже не читав, знав хіба по слухах, що був якийсь чоловік, який вижив сам на острові.

— З книги? — перепитав я. — Як це взагалі можливо?

— А от так, — відповів він спокійно, наче говорив про погоду. — Цей острів не такий, як інші. Тут сходяться світи. Кожен, хто тікає від своєї біди чи шукає порятунку, може опинитися тут. Ти — з «Привида», я — зі сторінок старого роману. І таких ще буде. Сам побачиш.

Він показав мені свою хатину з пальмового гілля, розповів, як ловить кіз, де бере прісну воду. Я слухав і не міг повірити, що стою поруч із героєм, про якого люди читають у книгах.

— Тут час іде інакше, — сказав Робінзон, коли ми сіли біля вогнища. — І реальність інша. Будь готовий: завтра можеш зустріти когось із зовсім іншої історії. А може, й зі свого минулого.

Я тоді сміявся: думав, казки він мені розповідає. Та вночі, коли вітер зашумів у кронах, а десь удалині пролунав звук, схожий на грім чи кроки велетня, я вже не був певен, що все це — вигадка.

На гаступний день свого перебування на острові я відійшов від хатини Робінзона далі вглиб — хотів знайти, може, якісь інші ягоди чи воду. Сонце припікало, повітря гуло від криків пташиних. І тут, крізь кущі, я раптом побачив таке, що ледь не впав.

На галявині лежав здоровенний велетень. Одне око на все лице — такий, що будь-який моряк, побачивши його, тричі перехрестився б. Це був справжній циклоп! І от біля нього товклося кілька десятків малесеньких чоловічків — ліліпути, як з дитячих казок. Вони бігали з канатиками, прив’язували того бідолаху за руки й за ноги, ще й намагалась йому вуса (якщо то взагалі були вуса) заплести в морські вузли.

Циклоп кректав і крутився, мов здоровенний бичок на мотузці, а ті крихітки кричали тоненькими голосами:

— Тримай ліву руку! —

— Підтягуй канат! —

— Нема Гуллівера, і цей підійде!

Я стояв у кущах і дивився, як вони дружно намагаються його зв’язати. То було так смішно, що я мало не зареготав уголос. Але сміх у мене швидко застряг у горлі, коли циклоп рвонувся й подивився прямо в мій бік своїм єдиним оком.

Я так перелякався, що, певно, дав такого драла, як ніколи в житті.

Я ще не встиг до кінця відійти від того циклопа з ліліпутами, як доля підкинула мені нову пригоду. Йду стежкою, а назустріч — дівчина, гарна, як з малюнка. В білому вбранні, волосся темне, очі сяють. Усміхнулась і каже:

— Мене звати Джульєтта.

Я стою, наче вкопаний. Ну, чесно кажучи, морякам рідко трапляються такі красуні. Я вже хотів сказати щось розумне, але вийшло лише:

— Е-е… привіт.

Та не встиг я й оком змигнути, як із-за дерев вискочив хлопець з мечем у руці. Гарячий, з очима, що аж іскри сипали.

— Відійди від неї! — закричав він. — Вона моя! Я — Ромео!

Я розгубився: я ж нічого поганого не зробив, просто привітався! А він уже мечем розмахує, так що я ледь не перечепився, відступаючи назад. Добре, що Джульєтта встигла його схопити за руку й прошепотіти:

— Ромео, не будь дурним! Це просто мандрівник.

Я махнув рукою.

— Та лишайтеся вже вдвох. Мені ще жити хочеться!

Я вже звик, що на цьому острові можна натрапити на кого завгодно, але наступний день перевершив усе.

Йду стежкою — раптом чую шарудіння в кущах. Думав — знову циклоп. Аж ні: вистрибує хлопчина майже голий, лише пов’язка з листя, очі блищать, рухи, як у кота. Поруч із ним іде чоловік у зеленому плащі з луком і стрілами. Хлопець гордо каже:

— Я Мауглі, виріс серед вовків!

А лучник додає:

— А я — Робін Гуд, борець за справедливість.

Я ледь не засміявся: от парочка — один у лісі жив, другий у лісі грабував багатих. Думаю: “Знайшли спільну мову, певно, одразу”. 

Я тихцем помахав їм рукою й пішов далі — бо хто його знає, чи не захочуть вони мене “заради справедливості” роздягнути.

Далі — ще цікавіше. На галявині схилилися над слідами двоє в капелюхах і пальтах. Один — сухий, худий, із пронизливими очима, другий — кремезніший, з вусами.

— Холмс, дивіться, тут хтось проходив учора ввечері, — каже той із вусами.

— Елементарно, Ватсоне, — відповідає сухорлявий. — Наш піддослідний шукав воду, але натрапив на… гм… зв’язаного циклопа.

Я почув — і мало не впав: вони навіть про циклопа вже знають! Краще було не заважати, тож я боком-боком — і далі.

Невдовзі долина. Там стояв здоровенний собор, хоча звідки йому взятися посеред острова — не питайте. І на дзвіниці висів, гойдаючись, дивний горбатий чоловік. Він смикав за вірьовку й так дзвонив, що аж луна розходилась.

— Дінь-до-о-он! — горлав він. — Я Квазімодо, служу дзвонам!

Я лише вуха затулив та швидше відійшов, бо боявся, що оглухну.

А в кінці стежки побачив маленького хлопчика з золотим волоссям. Він сидів навпочіпки й щось креслив палицею на піску — малював, здається, вівцю.

— Я — Маленький принц, — тихо сказав він і подивився на мене так, ніби бачив мою душу. — Кожен тут робить своє. Моє — ставити запитання. Скажи, ти щасливий?

Я розгубився. Після всіх цих пригод щасливим я точно не почувався, але відповідати було якось соромно. Тож я лише знизав плечима й поплентався далі, думаючи: “Краще вже циклоп з ліліпутами, ніж такі філософські допити”.

Пішов далі. І що бачу? Стоїть високий худющий лицар у блискучих обладунках, а поруч товстенький чолов’яга на віслюку. Лицар зняв спис і з усієї сили штурмує… вітряк! Той крутить лопатями, аж гуде, а він кричить:

— Негідний велетень! Я знищу тебе!

Я підійшов ближче й обережно спитав:

— Пане, а навіщо ви це робите? Це ж просто млин!

Він зупинився, подивився на мене очима повними вогню й відповів урочисто:

— Молодий друже, це не млин. Це страшний ворог, переодягнений у вітряк. Лицарська честь вимагає, щоб я переміг його!

А товстенький Санчо зітхнув і пробурмотів:

— Ех, пане, знову ви за своє…

Я тільки почухав потилицю й подумав: “От і кажи потім, що море божевільне. Тут на суші ще гірше”.

— Ні, досить. Якщо я ще день тут побуду, то й сам почну вважати себе персонажем з роману!

Тож повернувся до Робінзона. Він сидів біля вогнища й пік козлятину. Побачив мене й усміхнувся так, ніби давно чекав.

— Ну що, надивився чудес? — спитав він.

— Надивився, — кажу. — І вирішив: час тікати.

Він нахилився ближче й пошепки мовив:

— Маєш щастя. Сьогодні вночі Одіссей відпливає. У нього корабель, міцний, як його вигадки. Може підкинути тебе, якщо попросишся.

Так я й зробив. Знайшов Одіссея — сивуватого, але міцного, з очима, що бачили і Трою, і Сциллу, і Харибду. Я вклонився й попросив:

— Пане, заберіть мене хоча б до найближчого берега. Я простий моряк, хочу додому.

Уночі ми вийшли в море. Корабель його був гарний, обвітрений, пахнув смолою та пригодами. Десь на світанку він сказав:

— Тут недалеко материк. Далі тобі самому.

І висадив мене в невеличку човнячку, щось на кшталт видовбаної ложки. Я сів у неї й почав веслувати. Хвилі лагідно гойдали, вітер дув у спину.

За лінією хвиль піднімалася довгождана земля.

Я зітхнув полегшено:

— Ну от і все. Нарешті ці божевільні пригоди скінчились.

Та в ту мить прямо наді мною пролетіла чайка й, наче насміхаючись, крикнула людським голосом:

— Га-га! Це острів, де живуть ті, кого створили художники.

Я застиг з веслом у руці,

Слова чайки почали свердлити мозок. “Острів, де живуть ті, кого створили художники…” — повторював я собі й раптом згадав, як у порту колись гортав журнали з репродукціями. Там були картини Пікассо, де у людей очі по різні боки голови, руки ростуть з дивних місць; полотна Далі, де годинники стікають, як сир на сонці; і чорний квадрат Малевича, від якого мені тоді й так не по собі було.

Від одного цього мене затрясло, й я повернув весло в інший бік, аби тільки подалі.

Довго плив, сонце вже кидало блиск на хвилі, і тут почув гудок. Величезний пасажирський лайнер виринув з-за обрію, наче білий палац на воді. Мене підняли на борт, дали сухий одяг і кухоль гарячої кави.

— Хто ти й звідки? — спитав капітан.

Я, як дурень, почав викладати все: і про «Привид», і про Ларсена, і про Робінзона, і циклопа з ліліпутами, і Ромео з Джульєттою, і навіть про Маленького принца. Розповідав щиро, жестикулював, аж слина летіла.

Пасажири сміялися, хтось навіть аплодував, мов на виставі. А потім капітан похмуро подивився на мене й наказав:

— Проведіть цього чоловіка до суднового лікаря.

І от сиджу я в каюті, лікар у білому халаті дивиться на мене крізь окуляри й щось занотовує. Я йому клянуся: “Все правду кажу, пане лікарю, я бачив і Робінзона, і Холмса, і навіть Квазімодо дзвонив!” А він лише киває, посміхається лагідно й каже:

— Дуже цікаво. Продовжуйте, я записую. ...

---

Я вже майже почав звикати до спокою, коли наступного дня море раптом потемніло. Хмари накотилися низько, вітер загув, хвилі піднялися й били в борт так, ніби хотіли повернути мене назад. Люди метушилися, рятувальні човни гойдалися, а я дивився у темряву й відчував, що щось наближається… щось нове й зовсім інше.

Але це вже інша історія.