Останнє «дякую»

В дитинстві літом, як часто буває, нас всіх звозили до бабусі в невеличкий райцентр. Це було навіть не містечко, а скоріше велике село. Чи селище, з відповідним менталітетом і життєвим укладом. І відношенням до тварин. Так, це було вже більше, як сорок років тому, але зі свого досвіду знаю, що з тих часів, нажаль, мало що змінилось, особливо в сільській місцевості. Котів і собак не те що не лікували, а навіть часто і не годували. Мовляв ситі коти погано ловлять мишей. А собакам, якщо і давали щось, то лише раз на день і не багато. Щоб злішими були. Коли тварина помирала, просто брали іншу і все. До чого я це згадав? Бо до нас на територію вже тиждень приходить кіт, чи кицька, худе як скелет, залякане, брудне. Ми з колегами підгодовуємо тваринку, і вона потроху перестає нас боятися. Можливо, хтось з наших і забере, бо вже точаться про це розмови. А в те літо до нас почав ходити чийсь котик. Явно з сусідських, бо навряд чи він прийшов здалеку. Бідолаху всі проганяли, часом і били. Бо він і дійсно виглядав м`яко кажучи не дуже презентабельно. Старий, брудний, весь в ковтунах, блохах, та ще і кульгавий. Але нам з братами і сестрами, чомусь припав до душі цей ніким нелюбимий і нікому не потрібний бідака. Кіт майже не мявчав. Замість цього з його грудей вилітало щось схоже на хрип, чи придушений кашель. Але коли ми беручи на руки гладили його, кіт починав голосно муркотіти і вдячно тертися об наш одяг і руки. Він ніколи нічого не просив, терпляче чекаючи, коли поїдять наші коти і кицька, з однаковою вдячністю приймаючи свіже молоко, чи сметанку, або холодну картоплю з борщу. Так продовжувалось десь з місяць. Літо добігало кінця, і скоро за нами мали приїхати батьки. Пора було готуватися до школи. Саме собою виникло питання, а що ж буде з котом? Пам`ятаю, ми навіть сперечалися, хто його забере собі, не уявляючи при цьому, хто і як збирається везти тваринку за сотні, а моєму випадку за тисячі кілометрів. Але скажіть, хто в дитинстві переймався такими проблемами? Адже є тато і мама, які обов`язково щось придумають. Проблема вирішилась сама собою. Якось вранці ми знайшли на ганку великого голуба. Як наш Васько (так ми назвали кота), примудрився його спіймати, так назавжди і залишилось для нас таємницею. Бо кіт з того дня зник, і не приходив більше. Ми всі сумували за ним, а сестри навіть плакали. Ми шукали його цілий день, але кіт наче розтанув в повітрі. Коли ми сумні і втомлені пошуками сиділи ввечері в садку підійшов дідусь. – Не шукайте його. Марно – сказав він, погладивши по голові одну із сестричок, що найбільше побивалася за Ваською. – Він приходив попрощатися. – А пташка – це подяка за ваші добрі сердечка – чомусь зітхнув дід і пішов до будинку. Я, як найстарший з усіх, хто тоді був у бабусі, подумав, що він мабуть правий. Бо в той останній вечір, коли ми погодували Ваську, він довго, переходячи від одного до іншого з нас, терся об ноги, заглядаючи в обличчя кожному. А його очі, що здавалося вицвіли від старості і горя, світилися в вечірній темряві яскравими, жовто – зеленими зорями. І стільки в них було вдячності і любові, що я до сих пір не можу забути їх. Давно вже немає ні дідуся, ні бабусі, ми вже дорослі і самі стали батьками. В будинку зараз живе один з братів. Але деколи збираючись в нього на якесь свято, ми всі неодмінно згадуємо те, вже далеке літо нашого дитинства. І очі. Очі старого, крім нас нікому не потрібного кота.

Цевух Ігор. 11.03.24.