Щойно закінчила читати Танці з кістками" Андрія Сем'янківа. 

Моторошна розповідь про патологоанатома, який деградує як людина на очах. Це зовсім не мила історія про доброго персонажа. Тут складно взагалі знайти добрих людей. В кращому випадку — тих, кому хочеться співчувати.

Історія про невдаху, який пливе за течією, намагається якось триматися на плаву в цьому жорстокому світі. Ніхто з колег його не любить, він ніякий. Мізерна зарплата змушує його "промишляти" незаконним продажем біотканин, і як тільки він думає, що все налагодилося, то життя підставляє "свиню", і Доник усіма силами намагається це якось владнати. 

Історія продумана в своїх гріхах та нечистотах з акцентом на деталях: навіть старе брудне взуття героя має більше значення для нього, ніж зламані ним життя навколо.

Хтось може зазначити, що відчувається ностальжі за 90-ими. Та, як на мене, з деяких закутків суспільства, ми його ще не позбулися. І зображення нашої медицини дійсно моторошно і вдало відображає іноді реальну ситуацію. 

СПОЙЛЕР (уривочок з книги)

Відділення гінекології (тепер уже колишнє) було абсолютно типовим для міста. На десятьох лікарських ставках працювало до тридцяти людей, а може, й більше — точно знали тільки їхній завідувач і старша сестра. Заходячи в гінекологію щодня протягом тижня, можна було не побачити одного й того самого обличчя вдруге. Ще на балансі, ймовірно, висіло скількись «мертвих душ» — лікарі числились у штаті, щоб крапав стаж, і фізично не з’являлися ніколи, а їхню зарплатню ділили завідувач та старша, бо саме вони підписували табелі робочого часу. Весь цей цирк товкся одне в одного на голові, а коли з’являлася пацієнтка, у зграї за неї розв’язувалася справжня бійка, якій позаздрили б гієни. Переможцем зазвичай виходив завідувач: царською лапою підгрібав під себе максимум підробітку. Часом, коли йому бувало не до того, хтось із рішучіших, нахабніших колег уривав пацієнтку собі й, підтанцьовуючи від радісного збудження, волік у темний закапелок, щоб зробити аборт або вдесяте пролікувати бідолашній хламідіоз.

Так би вони й варились у власному соку, та черговий міжособистісний конфлікт перетворився на катастрофу. В колектив — зрозуміло, що за гроші — взяли молодого хлопця. Він же з дитячою наївністю почав одразу робити все, щоб відбити витрачене. Раз підбрив хвору завідувачку, потім удруге, а на третьому разі вилетів геть. Ніхто достеменно так і не дізнався, якими зв’язками оперував молодик, але скоро перевіряти діяльність гінекології прийшли з міністерства. І тоді, як кажуть, гівно полетіло на вентилятор: виявилося, що реальних пацієнток у відділенні було так мало, що за законом штат мали скоротити. Щоб цього не сталося, лікарки регулярно госпіталізували одна одну, а лікарі — жіночу половину власних родин. Звісно, тільки на папері. Це дозволяло лишатися на плаву. Під час перевірки всі трималися стійко, мов екіпаж крейсера «Варяг», і протиставити їхнім словам перевіряльникам було загалом нічого: ну хворіють же справді лікарі та їхні рідні? Але не обійшлося без курйозу. Відкопали історію хвороби шістдесятидев’ятирічної пацієнтки на прізвище Щеботина, якій у відділенні було успішно проліковано позаматкову вагітність. Та й це було не найгірше. Пікантності надавав той факт, що звали пацієнтку Валєра, і «вона» досі успішно трудилася (а точніше, трудився) в лікарняній котельні. Словом, підтвердилась істина: хочеш неприємностей — візьми ініціативного ідіота і дай йому заповнити історію хвороби.

Картковий будиночок після того посипався, і замість скорочення штату відділення закрили цілком, віддавши територію на розширення неврологам. Тепер на базі звільнених площ у лікарні організовувався міський «Центр гострих порушень мозкового кровообігу». Міськздрав дав грошей, на які придбали найнеобхідніше: штори, судна, кухню з роздавальною, панцирні ліжка, облаштували кабінет електросну й кімнату ароматерапії. Тобто створили всі умови, щоб щасливі інсультники помирали якнайшвидше і при цьому приємно пахли. Про те, що весь світ лікує інсульти хірургічно, високе начальство, звісно, знало, але це вимагало б захмарних витрат, яких держава дозволити собі не могла. Тому докуповували потроху абсолютно непотрібний, але такий дешевий мотлох.

Щоправда, щоб не виглядати зовсім убого, придбали комп’ютерний томограф. Він уже котрий тиждень стояв розібраний на деталі по ящиках у порожньому приміщенні. Введення лікарняного обладнання в експлуатацію — то окрема бюрократична кабала, яка могла тягнутися місяцями (якщо не роками) і на якій хтось таки непогано заробляв.

Мерзотно і прекрасно. 

Але, історія все ж якісна і автор гармонійно змальовує шлях розпаду людяності в герої.

 Доник спочатку викликав у мене співчуття, я справді вболівала за нього, хотілося, щоб ця людина знайшла себе і була щасливою, настільки нещасним було його життя. І йому це все ніби підходило, та дивитися, як мажорно живуть дехто з його оточення було важко і, на думку Доника, несправедливо. Кожен персонаж викликав і симпатію і антипатію. Можна сказати, що тут немає жодного позитивного персонажа, кожен сам за себе.

Головний герой таки отримав те що хотів з самого початку. Але чого ж це йому коштувало...

Нам людям, у більшості, не подобається читати про героїв у яких все добре. І ця книга чудовий приклад того, як особистість може занапастити своє життя заради свого матеріального благополуччя. 

Насправді чудова історія, навіть повчальна в чомусь. Тут ви і не знайдете рожевих окулярів ні в кого з персонажів. Під кінець враження лишилося досить приємне.