11 липня 2025 року польська держава офіційно вшанує одразу дві дати — так звані «Національні дні пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами». На перший погляд — це нібито данина пам’яті. Насправді — це маніфест сучасного польського реваншизму, переписування історії та замовчування власних імперських злочинів. Бо ж про власний колоніалізм і колаборацію з Гітлером Польща мовчить так само люто, як Москва мовчить про власний пакт з Гітлером — а подекуди ще й цинічно гордиться.

Варто відразу нагадати, що «східні кресы», за які нині так ридають деякі польські політики й пропагандисти, були нічим іншим, як колоніями. Це були окуповані українські, білоруські та литовські землі. За Версальською конференцією і Лінією Керзона саме ці території Антанта визначила як НЕПОЛЬСЬКІ. Але Варшава проігнорувала міжнародне право й силою утримувала мільйони українців у статусі людей другого сорту, не виконуючи навіть формальних обіцянок автономії.

Хто сьогодні у Польщі говорить про «пацифікацію»? Про етнічні чистки? Про знищені православні церкви? Про закриті українські школи? Про масові репресії проти інтелігенції? Хто сьогодні згадує, як польська армія при Гітлері спільно рвала Чехословаччину, вводячи танкові бригади на Тешинщину? Хто сьогодні вшановує українців Карпатської Січі, яких убивали й видавали мадярам польські прикордонники, фотографуючись над їхніми трупами?

Нині у Польщі офіційно святкують «день пам’яті поляків — жертв українських націоналістів», але мовчать про власні союзи з нацистами. Польща ридає про Волинь, але мовчить про Тешин. Ридає про Львів, але мовчить про Холмщину, де українців винищували ще до війни. З якої це моралі — обнуляти чужий біль і монополізувати власний?

Цей новий закон — гучний ідеологічний сигнал. Замість спільної відповідальності за важке спільне минуле Польща сьогодні намагається знову призначити собі «універсального ворога» — українця. Як колись радянський Кремль використовував «фашистів Бандеру й Шухевича» як універсальну страшилку, так і сучасна Варшава повертає до життя того ж демона: «ОНІ ВИНОВАТІ, ОНИ ВИННИ, ОНИ ВБИВЦІ, ОНИ НАШІ ВІЧНІ КРЕСИ!»

Ніхто не заперечує, що були трагедії, були помсти, була кривава м’ясорубка між селянами, яку розпалили й Москва, і Берлін, і сама Варшава, яка десятиліттями гнала українців у глухий кут колоніальної безправності. Але правда в тому, що якби Польща справді будувала рівноправну федерацію, як марив Пілсудський на словах (а не як робили його спадкоємці на ділі) — Волині, можливо, й не було б.

Сьогодні той, хто знову кличе дух «східних кресів», грає на руку Кремлю. Бо тільки Москва виграє від реваншистської лінії Польщі. Москва вже підсовує Варшаві фантом: мовляв, «заберіть собі Львів і Луцьк», а нам віддайте Донбас і Київ. Хто в цій цинічній схемі головна мішень? Україна, яка кров’ю платить за право бути собою. І Європа, яку ці реваншистські міфи розколюють.

Справжній польський нацизм — це не свастика. Це колоніальна зверхність і фантомна біль «вроджених панів», які досі вважають, що мають право вирішувати долі людей між Бугом і Дніпром. Історія вчить одне: той, хто грає з імперським вогнем, зрештою обпалюється ним сам.

Хай же в цей день пам’яті пролунає й інша пам'ять: не тільки про Волинь. А й про Тешин. Про Галичину. Про Холмщину. Про Карпатську Україну. Про танки, якими Варшава рвала Чехословаччину пліч-о-пліч із гітлерівцями. Про те, що ніхто не має монополії на статус жертви, якщо сам не вміє чесно говорити про свою вину.

Історія — не євангеліє для однієї нації. Вона або спільна, або перетворюється на зброю. Польський нацизм — це історія як зброя. І проти такої зброї правда — єдиний щит.

📌 1. «Пацифікація» Галичини (1930)

У вересні–листопаді 1930 року польська армія та поліція провели масову каральну операцію проти українців у Східній Галичині. Били, грабували, руйнували домівки й школи, закривали українські культурні установи. Тисячі селян були арештовані й катовані. Все це робилося під гаслом «усмирення» українського населення — це класична окупаційна тактика.

📌 2. Ліквідація православних церков Холмщини та Підляшшя (1938)

Польська влада у міжвоєнний період організовано знищувала православні храми на етнічних українських територіях. Тільки у 1938 році на Холмщині та Підляшші було розібрано або спалено понад 150 православних церков. Це була спроба форсованої асиміляції: щоб українці масово переходили на католицизм і «ставали поляками».

📌 3. Колонізація «кресів» і «осадництво»

Друга Річ Посполита влаштувала на Волині масштабну колонізацію — землю масово роздавали так званим «осадникам» (польським військовим і колоністам), які отримували наділи прямо у серці українських сіл. Конфлікти і утиски корінних селян — це не «виняток», а системна політика.

📌 4. Пряма співпраця з Гітлером у Тешині (1938)

Під час розчленування Чехословаччини Польща діяла синхронно з Гітлером, окупувавши Тешинську область. Польська армія і польські «добровольчі корпуси» заходили в чеські села разом із гітлерівськими диверсантами. Це був союз на ґрунті спільного імперіалізму.

📌 5. Плани війни проти СРСР для «розподілу України» (1939)

Весною 1939-го польський Генеральний штаб затвердив план «Wschód» — передбачав вторгнення на радянську Україну, щойно Москва ослабне. Польський МЗС відверто декларував претензії на «радянську Україну» і вихід до Чорного моря. Це був чистий колоніальний проект.

📌 6. Репресії проти Карпатської України (1939)

У березні 1939-го польські прикордонники разом із угорськими військами переслідували і знищували українських повстанців Карпатської Січі. Десятки втікачів розстріляли на кордонах або видали мадярам. Польща фактично діяла як спільник диктатора Горті.

📌 7. Лінгвоцид: заборона української мови в школах і публічності

У міжвоєнній Польщі українські школи масово закривали, газети забороняли або піддавали цензурі, вчителів переслідували. Поляків учили, що «українець» — це синонім до «бунтівника» і «небезпечного». Цю риторику перехопила й радянська пропаганда.

📌 8. Міф «східних кресів» як сучасна доктрина реваншизму

Сьогодні офіційна польська держава підживлює культ «східних кресів» у шкільних підручниках, політичних дискусіях і церковній пропаганді. Це сучасна форма неоімперіалізму: так само, як Москва мріє про «Новоросію», Варшава мріє про «креси». Ці мрії тримають народ у реваншистській істерії.

📌 9. Ігнорування інших жертв та переписування статистики

Польські закони про «геноцид» ОУН-УПА свідомо ігнорують факти, що серед «жертв» у 1943–45 роках були не тільки поляки, а й українці, євреї, чехи, німці — всі вони потрапили під терор війни і окупацій. Але у нових законах цих людей наче «не існує» — є тільки «польські жертви».

📌 10. Сучасні ультраправі марші й культ «пана»

Щороку 11 листопада Польща бачить марші ультраправих з антиукраїнськими, антиєврейськими гаслами. Ці марші — не маргінес. Часто їх підтримують депутати сейму, мери міст, ксьондзи. Риторика «польського пана» досі жива і перетворюється на суспільну норму.

Польський нацизм — це не фашизм зі свастиками, це реваншизм і колоніальна пиха, які виправдовують минулі злочини й готують ґрунт для нових. Цей нацизм не має форми концтабору — він має форму шкільного підручника, парламентського закону і меморіального «дня пам’яті». І саме тому він небезпечний.

Як фальсифікується історія під прапором польського нацизму

Погляньмо уважно на самі цифри.
Ще у 2016 році, коли польський Сейм уперше закріпив так званий Національний день пам’яті жертв «геноциду», офіційно йшлося про «громадян Другої Речі Посполитої». Від самого початку ця формула означала, що серед жертв були не лише етнічні поляки. Там були поляки, чехи, євреї, фольксдойчі, православні українці, які не приймали польського режиму, навіть ті, хто просто опинився в епіцентрі війни між Німеччиною, СРСР, польською Армією Крайовою і українським підпіллям.

Це була трагедія всієї зруйнованої Волині й Галичини — багатонаціональної, строкатої, де співіснували села з польськими колоністами, старі єврейські містечка, українські хутори й німецькі колонії. І люди гинули не тільки від рук ОУН-УПА — вони гинули від німецьких каральних загонів, від відступаючих і радянських, і польських підрозділів, від каральних експедицій НКВД і СС, від побоїщ між сусідніми селами, що зривалися в криваву помсту в умовах повного розвалу фронтів і окупаційного терору.

Але ось як стрімко польська державна історична машина зметикувала: змістити акцент — і переписати все виключно під «етнічну польську жертву», стерши всіх інших. Зникли євреї, зникли чехи, зникли німці, зникли навіть українці, що загинули від польських «пацифікаторів» чи німецьких каральних загонів.
Залишилися тільки «поляки, убиті українцями». І — головне — винні у всьому тепер тільки українські націоналісти.

Так твориться фальшива сакралізована цифра «100 тисяч», з якої ліпиться нова міфологія: «ось ми — бідні поляки-жертви», «ось вони — вічні українці-вбивці». Про те, що це число бралось під совєтську диктовку і що реальні втрати — і серед українців, і серед поляків — досі не мають чіткого балансу, вже ніхто не каже. Про те, що «громадяни Другої Речі Посполитої» — це була імперська категорія, яка об’єднувала колонізаторів і колонізованих, окупантів і окупованих, і що вбивали там часто не «злочинні націоналісти», а сусіди один одного в умовах тотального розпаду державності — теж мовчать.

І ось найцинічніше — цей закон тепер має формулювання державного свята:

«Національний день пам’яті поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН та УПА».

Не геноцид, вчинений війною, імперіями, німецьким СС чи сталінським НКВД. А тільки українцями.
Це і є справжній прояв польського нео-нацизму: міф про «чисту жертву», міф про «вроджену польську невинність» і міф про «вічного українського різуна». Бо коли нація дозволяє собі монополізувати пам’ять і одночасно зникати з власних колоніальних злочинів — вона завжди шукає нового ворога. І цей ворог у Польщі давно визначений: Україна, яка насмілилася жити самостійно й більше не бути «кресами».

Сьогодні цей міф із парламентських залів перекочується у підручники, телешоу, церковні проповіді й меморіальні марші. Він усе менше нагадує історію і дедалі більше скидається на фашистську міфологію — про «порядок», «істинних поляків», «етнічну землю», «зовнішніх ворогів». Це — ідеологічна отрута, яка відрізняється від класичного гітлеризму лише тим, що замість свастики в руках тримають польський прапор.

Історія Волині мала б навчити нас, що колоніальні імперії руйнуються кров’ю всіх, кого вони поневолили. Але Польща сьогодні воліє знову грати в імперію — і знову знаходить для цього потрібного ворога. Під чужими прапорами, під чужими танками чи під чужою ідеєю «спільної Європи» — це вже другорядне. Головне — відродити дух «панування на кресах». Імперія починається з міфу. А міф починається з фальсифікації пам’яті.

🔑 Історія має бути спільною — або вона стає зброєю.
Польща сьогодні робить усе, щоб пам’ять стала зброєю — проти України.