На 57-му витку навколо Сонця стало раптом тихо. Не у світі — той якраз гудів, пищав, сповіщав і метався в усі боки. А от усередині — тиша. Тиша, як після феєрверку: коли ще трохи дзвенить у вухах, але вже ясно, що головне — позаду, і тепер можна обережно перевірити, чи все на місці.

—

Він прокинувся зранку з глибокою філософською думкою: «Що це за звук? І чому він дзвонить всередині мого коліна?» Коліно дзвонило щоранку останні років п’ять, але сьогодні воно, мабуть, вирішило перейти на нову частоту — FM-ностальгія.

Так розпочалася його 57-ма подорож навколо Сонця. Він вийшов на балкон, глянув у небо і урочисто проголосив:

— Ну, Сонце, знову ми з тобою. Хто перший дійде до весни — той і молодець.

Це був момент переосмислення. Не таке, знаєте, драматичне, як у фільмах, коли герой стоїть на краю прірви і кричить у небо: «Щоооо?!». Ні. Тут усе скромніше: зубна щітка в руці, халат на одному плечі, і глибоке розуміння, що раніше він бігав за мріями, а тепер — за окулярами, бо забув, куди їх поклав.

Колись йому здавалося, що 57 — це майже фінішна пряма. Тепер з’ясувалося: це просто ще одне коло в космічному марафоні з бонусами. Наприклад, тепер йому не треба вмикати будильник — організм сам прокидається о 6 ранку, бо «попити водички й перевірити, чи ще живий».

На 57-му оберті навколо Сонця він раптом зрозумів, що:

1. Молодість — це не вік, а здатність скакати через калюжі без думки «гм, мені потім спину рвати?»

2. Друзі — це ті, хто пам’ятає, як ти виглядав без інструкцій до ліків.

3. І життя — це не стільки досягнення, скільки вміння сміятися з того, що раніше тебе дратувало (наприклад, люди, які жують голосно… тепер це він сам).

Він сів на улюблений диван, який з роками прийняв його форму, як скульптор приймає камінь, і подумав:

— А непогано ми з цією планетою покрутилися. Ще один оберт? Чом би й ні. Хіба що візьму з собою подушку з ортопедичним ефектом. І крем для спини. І записник — бо думки починають тікати швидше, ніж волосся з голови.

І так, усміхаючись, він продовжив подорож. Навколо Сонця. Вдома. І в собі.

Ця подорож не була особливою. Сонце як світило, так і світить, планета як крутилася, так і крутиться. Але щось було інакше. Можливо, це був момент, коли прокинувся і вперше не глянув у телефон. Або коли впіймав себе на думці, що давно не хочеться нікуди поспішати, бо всі “туди” вже або стали “сюди”, або виявилися нічим особливим.

За 57 обертів навколо Сонця людина бачить багато. Людей, які приходять і зникають. Мрії, які здавалися безсмертними, але чомусь не пережили прання реальністю. Здобутки, що колись світилися, як нова іграшка, а тепер припадають пилом десь у глибині пам’яті.

Але разом із цим — спокій. Не той, що “все добре”, а той, що “та вже хай як є”. Переосмислення приходить не з гучними висновками, а з тихими “ага” серед дня. Коли з’ясовується, що відпочинок — це не диван, а коли тебе не гризе внутрішній мікрокритик. Що щастя — це не феєрверк, а чай, який ти допив гарячим.

На 57-му колі Сонце вже не виглядає богом. Воно — старий знайомий. Планета — теж. І сам собі — вже не загадка, а більше-менш читабельна інструкція. Зі своїми “не натискати”, “не перегрівати” і “додати трохи іронії”.

Це не підсумок і не новий старт. Це — продовження. Без ілюзій, але з гумором. Без супергеройських амбіцій, зате з хорошим термосом, теплими шкарпетками і розумінням, що якщо вже тебе 57 разів носило навколо світила — ти точно щось вартий.

А решта — почекає до 58-го.