У нас у Коломиї...
Мистецтво |
2024-09-12 15:59:17
Мова
Українська
English
Історія
1241/202X: Історія, яка ще триває. Кому і коли робити висновки?
У сучасній європейській освіті монгольське вторгнення розглядається переважно в межах загального курсу історії Середньовіччя - як один із зовнішніх викликів для Європи. Однак глибина висвітлення теми сильно варіюється залежно від країни. У Польщі та Угорщині, що безпосередньо зазнали удару 1241 року, вивчаються битви при Легниці й на річці Шайо, аналізуються наслідки та реакція місцевої влади. У Німеччині, Франції, Великій Британії - натомість ця тема часто згадується поверхнево, як епізод з «нашестя варварів», або як перешкода на шляху християнської цивілізації. Ще рідше в цьому контексті згадується Русь.
Події, які розгортались на теренах сучасної України, майже не висвітлюються. Київ, попри його падіння у 1240 році, не фігурує як осередок цивілізаційного спротиву. Русь не виступає суб'єктом, лише передісторією, про яку європейський школяр або не чує зовсім, або чує у вигляді розмитого абзацу. Висновки, тим більше, стратегічні чи моральні, не формулюються. Це не дивно: з 1980-х років у Європі взагалі спостерігається тенденція до зменшення ваги військово-політичної історії в навчальних програмах.
І все ж, якщо Європа шукає уроки з минулого — один із них лежить зовсім поруч. Монгольське вторгнення вже показало, що байдужість, фрагментація та віра у власну недоторканність не захищають. Що нездатність почути попередження зі Сходу - завжди дорого коштує Центру. І що поразка Русі не була локальним конфліктом, а першою хвилею катастрофи для всієї Європи.
Початок монгольської навали на Русь датується 1237 роком. Взяття Рязані, знищення Володимира, Суздаля, Коломни, і зрештою Києва в грудні 1240 року - усе це було не серією розрізнених набігів, а цілеспрямованою військовою кампанією, яка мала логіку, темп і політичну мету. Русь, роздроблена, втягнута у міжкнязівські чвари, ослаблена попередніми конфліктами, виявилась неспроможною організувати спільний опір. Частина князів загинула. Інші - змушені були стати васалами нової сили.
Чи намагались руські князі звертатись до Заходу по допомогу? Є свідчення, що спроби такі були. Посольства з Києва і Галичини відвідували європейські двори - не завжди як прямі прохання про військову підтримку, але з посланнями, які повідомляли про загрозу. Реакція Заходу була млявою. Для Європи це була "далека війна" - на чужій периферії. Рим і Відень, Париж і Прага бачили в монголах загрозу, але не відчували безпосередньої потреби втручатись, допоки навала не дійшла до їхніх рубежів.
Одним із тих, хто спробував пробитись до свідомості Заходу, був князь Михайло Чернігівський. Його ім'я сьогодні згадується лише в контексті мученицької смерті в Орді, але перед тим був шлях: через Галич, Угорщину, Польщу. Він шукав не притулку, а союзників. Його слова не були благальними - вони були попередженням. Але в добу, коли політика визначалася не горизонтами, а амбіціями, його голос розчинився серед інших тривог. Польща готувалась до оборони власних земель. Угорщина — ще не усвідомлювала масштабу загрози. Фрідріх II, занурений у конфлікт з папством, не поспішав діяти.
Коли Михайло повернувся — Русь вже лежала ниц перед монголом. Орда вимагала й від нього присяги. Чернігівський князь відмовився пройти язичницький обряд покори, за що був страчений у Сараї (столиці Золотої Орди, розташованій на Нижній Волзі). Це не була героїчна смерть у бою. Це було публічне знищення гідності - показове, як попередження іншим князям.
Інші ж присягнули. І були змушені йти в авангарді Орди, коли вона рушила далі — на Польщу, Угорщину, Богемію. У битві при Легниці 9 квітня 1241 року, ймовірно, вже брали участь окремі руські загони, як васальні контингенти монгольського війська (існують непрямі свідчення про участь підкорених християнських загонів, зокрема з Русі; про це згадується в латинських джерелах — у тому числі в "Historia Tartarorum" і хроніках Матвія Паризького, де говориться про участь "іноземців" і "православних християн" у монгольському війську).
Польське військо під командуванням князя Генріха Побожного було розбите. Через кілька днів угорці зазнали нищівної поразки на річці Шайо. Шлях на Угорщину - одну з найбільших держав Центральної Європи був відкритий. Її армія була знищена. Король Бела IV утікав. Дворяни - гинули або переходили на сторону переможців.
У цей момент Священна Римська імперія, очолювана Фрідріхом II, постала перед загрозою прямого вторгнення. Імператор, за оцінками сучасників, міг зібрати армію чисельністю до 30–40 тисяч вояків. Орда ж, із урахуванням підпорядкованих контингентів і васалів, мала щонайменше 100–120 тисяч. Розклад сил був не на користь Європи. Монголи діяли системно: їх не цікавила дипломатія - лише повна покора. Вони йшли з точністю, якої Захід ще не знав.
Західна Європа вціліла не завдяки політиці, не завдяки арміям, і не через свою перевагу. Її врятував випадок - смерть хана Уґедея. Внутрішній обов’язок монгольських полководців змусив їх повернутись у Каракорум на курултай.
Це варто пам’ятати. І панові Орбану також. Сьогодні він намагається сховатися під парасолькою п’ятої статті NАТО і водночас погавкувати з під неї, відмовляючи в праві на захист тим, хто стоїть на кордоні з тією самою Ордою. У цій історії вже було таке: коли Русь просила допомоги, їй відповіли ніяковим мовчанням. Королю Угорщини Белі IV, після катастрофи на річці Шайо, навіть не відчинили воріт імперських резиденцій. Надто багато політичних балансів, надто мало відповідальності. І врешті решт - Фрідріх залишившись сам, готувався до останнього бою…
Історія не повторюється буквально. Але рими в неї — безжальні.
А що, як рима стане подією? Що, як за Києвом знову зникне світло — не лише буквально, а як знак згасання надії?
Україна - це остання межа. Якщо вона впаде, звільняється не просто територія — звільняється енергія. Відпущені з-під тиску фронту, сили московської Орди отямляться від втрат, перегрупуються, розширяться. 800 тисяч досвіду, техніки, крові. Додати до них ще 200–300 тисяч змобілізованих, змушених, використаних українців - і за два роки Європа постане перед тією самою дилемою, що колись стояла перед Руссю.
Варшава - на прямому шляху. Будапешт - хіба що стане на коліна першим в надії вихопити ярлик на управління Європою. Для Москви такі речі не нові: ярлики роздають тим, хто вчасно схилиться. А потім — Берлін. Він, як і Київ, у їхньому уявленні має сакральне значення. Образ перемоги, який треба повторити. Образ пожежі, яка гріє амбіції.
Париж - столиця Заходу. Легендарна, спокуслива, дратівлива. Як і завжди, стане мішенню не лише для ракет, а для уяви. Лісабон — край континенту, звідки знову підуть кораблі. Але не в колоніальні мандри. Кораблі з біженцями втікатимуть з колишніх метрополій. І питання вже буде не про допомогу Україні, а про те, скільки людей зможе прийняти Америка. Де їх розмістити. Як назвати нові квартали емігрантів із зони, де вже немає ані NАТО, ані Шенгену, ані євро.
А Трампу, чи хто б не сидів тоді у Білому домі, доведеться не розмірковувати, а рахувати. Не риторично, а буквально. Чи вистачить коштів? Чи вистачить сховищ?
Знову ж таки, європейський бюргер - не Михайло Чернігівський. Не обере гідну смерть. Він схилиться, а потім зітхне з полегшенням. Бо дешевий газ - це комфорт. А торгівля з новими господарями - це шанс знову мати стабільність. І хай ті нові… ні, найновіші, руські бухають, кидаються валютою, ходять натовпами, тискають по закуткам європейок і кричать про "любімого царя" - зате хоч не стріляють. Які ж вони гуманні.
Імперія, якщо в ній знайти місце, завжди здається зручною.
Чи станеться так? Поки - ні. Бо Україна-Русь ще не впала. Бо вона стоїть. І тим самим - тримає фронт не лише за себе. А й за тих, хто думає, що ця війна - не їхня.
Але історія пам’ятає: Русь уже раз падала. І разом із нею – Центральна Європа. І Фрідріх II, хоч і мав титул імператора, готувався до бою, який міг стати останнім.
А поки ж останній бій ще триває. І його місце, як і сотні років тому, незмінне: там, де стоять українці, і всі небайдужі. Бо саме байдужість сьогодні є найбільшим злом.
