Будь-який історичний період, протягом якого відбувається стійке та значне зростання частки конкурентних режимів (демократії та напівдемократії) часто називають демократизацією.

Самюель Гантінгтон (1927 - 2008) - американський політолог, директор Інституту стратегічних досліджень у Гарвардському університеті у своїй книзі  «Третя хвиля» 1991 року описує це як серію з трьох хвиль припливу і зворотних хвиль – відливу.

 Перша хвиля демократизації тривала з 1828 по 1926 рік. На своєму піку  вона нараховувала 29 демократій. Точкою відліку стає початок 19 століття і одна з важливих та незворотних подій – більшість білих чоловіків у Сполучених Штатах («Джексоновська демократія») здобули виборче право. Така тенденція продовжилася в інших державах:  Італія, Франція, Великобританія, Канада, Австралія й Аргентина. Наявність виборчого права у більшості громадян стало одним із основних складових тогочасних демократій. Сьогодні це база: демократія без права голосу, вільних, справедливих та періодичних виборів – не демократія.

Відлив почався у 1922 році, коли до влади в Італії прийшов із фашизмом Беніто Муссоліні. Радикальні, мілітаристські, авторитарні, тоталітарні, фашистські рухи набирали впливу та популярності, чим задавили демократичний розвиток. Новостворені демократії не мали потуги протистояти агресії, експансії та інформаційному тиску. Тому до 1942 року у світі було лише 12 демократій. Це була найнижча точка першої хвилі демократизації.

 Друга хвиля тривала з 1945 по 1974 рік. По закінченню Другої світової війни та перемоги антигітлерівської коаліції глобальна демократія повернулася до розвитку. У перше повоєнне десятиліття стрімко розвинулася когорта європейських демократій: Нідерланди, Норвегія, Італія, Франція, Данія, Люксембург, Бельгія. Серед неєвропейських держав, ривок у розвитку зробили Японія та Індія. Вершиною другої хвилі було 36 визнаних демократій на весь світ у 1962 році.

Далі знову почався спад – друга хвиля відливу. Загальна кількість демократій впала до 30 між 1962 і серединою 1970-х років. Це було повʼязано насамперед з тим, що деякі держави звернули в бік автократії в 1960-х роках (держави Латинської Америки).

Третя хвиля демократизації тривала з 1974 по 1990 роки. Відправною точкою стала «Революція гвоздик» 1974-го в Португалії, коли було повалено авторитарний режим «Естадо Ново» диктатора Антоніо де Олівейра Салазара. Португалія припинила війну за колонії та повернулася на шлях демократичного розвитку. Тенденція демократизації почала набирати стрімких обертів: перехід від диктатури Франко в Іспанії, ривок держав Латинської Америки у 1980-их та Азії (Тайвань, Філіппіни, Південна Корея), розпад Радянського Союзу, обʼєднання Німеччини і незалежність багатьох нових демократій у Східній Європі. Ця хвиля демократизації була найбільшою і охопила 60 держав.

Гантінгтон виділяє 5 причин чому демократизація весь час повертається. Це і провал легітимності та довіри до авторитарних режимів, і необхідність модернізації економічної моделі держави, і непередбачуваність подій,  ефект «снігової кулі», як той же розпад Радянського Союзу, коли держави-сусіди наслідують приклад одна одної. Називається також світоглядна  зміна у католицькій церкві, яка почала наголошувати на правах людини та протистоянні авторитаризму. Врешті як причина, наголошується на ролі США та Європейського Союзу, що вимагали від охочих доєднатись до світу достатку  - дотримання певних демократичних стандартів.

Але в нинішньому світі нас мабуть має цікавити передусім чому авторитаризм увесь час повертається. Так вже у 2020 році відзначалось, що у світі 15 років поспіль спостерігалось глобальне падіння свободи. Чому ліберальні цінності весь час страждають від необхідності перегляду в сторону  більшої жорсткості, більшого протекціонізму, захисту своїх від чужих «понаєхавших»?

Цей маятник, звичайно, як можна спостерігати на діаграмі, кожного разу у своєму русі все більше схиляється в бік конкурентного образу життя, але все одно він незмінно  повертається, коригуючи занадто «лівацькі» «перегиби».

На жаль Україна в цьому хвильовому русі нині попала в певну інтерференцію, коли рухаючись в сторону демократизації в середині країни, натикається на зустрічну хвилю відливу від неї в оточуючому соціумі. В результаті у фізичному світі зазвичай може утворитись стояча (нерухома) хвиля, яка не рухається нікуди.

Як то буде українському соціальному світі? Мабуть це передусім залежить від нас, маленьких українських електронів. Нажаль надто багато нас сьогодні включились в рух один проти одного. У той час, коли ми, аби вижити, маємо згуртовано рухатись в одному напрямку, багато з нас, підштовхувані «нєкім» експериментатором, починають рухатись навіть не в протилежному, а кудись в сторону.

Що нас чекає в результаті? «Стояча хвиля» чи взагалі - «броунівський рух», хаос, безлад і врешті чергова поразка?

*Використано матеріали: https://bomedia.com.ua/democratization/