#історія #події Береза Картузька: Коли зіткнулися два світи на руїнах імперій ⚔️ 14 лютого 1919 року в районі білоруського містечка Береза Картузька пролунали перші постріли, що ознаменували початок польсько-радянської війни. Цей конфлікт не просто перекроїв карту Європи, а й став вирішальним для майбутнього української державності. 🧭 Сутичка за "Східні креси" 🛡️ Після завершення Першої світової війни та розпаду Російської імперії утворився вакуум влади. Польща, щойно відродивши незалежність, прагнула відновити свої історичні кордони. Тим часом більшовицька росія марила "світовою революцією", плануючи пронести червоний прапор через Варшаву аж до Берліна. Зустріч була неминучою. 🚩 У цей день польські частини під командуванням капітана Міцкевича атакували підрозділи червоної армії. Це не було оголошенням війни в класичному розумінні — це був хаотичний початок грандіозного протистояння між західною демократією та агресивною тоталітарною ідеологією. 💣 Український фактор та втрачений шанс 🇺🇦 Для України ця війна була трагічною та сповненою надій водночас. З одного боку, ми мали УНР, яка згодом укладе союз із Польщею (Варшавський договір Пілсудського-Петлюри), щоб разом боротися проти більшовиків. З іншого — саме результат цієї війни (Ризький мир 1921 року) розділив українські землі між Польщею та радянським союзом, поставивши хрест на незалежності України на довгі десятиліття. 😔 Урок історії 🥂 Події під Березою Картузькою нагадують нам: там, де закінчується дипломатія і починається вакуум безпеки, завжди приходить війна. Історія вчить, що апетити москви на західному напрямку ніколи не обмежувалися власними кордонами, а стійкість сусідів — єдина запорука миру. 🥂✨

#історія #події 10 лютого 1919 року: Коли дипломатія поступилася мечу, а Директорія знайшла свого Отамана. ​Лютий 1919 року для Української Народної Республіки був часом не просто критичним, а фактично есхатологічним. Київ уже був зайнятий більшовиками, уряд тулився у вагонаху Вінниці, а ідеологічні розбіжності всередині керівництва Директорії загрожували державності швидше за ворожу артилерію. Саме 10 лютого сталася подія, що остаточно визначила обличчя українського спротиву на роки вперед: Володимир Винниченко пішов у відставку, а Симон Петлюра офіційно перебрав на себе лідерство 🇺🇦. ​Це не була звичайна ротація кадрів у затишних кабінетах. Це був крах концепції «мирного соціалістичного будівництва» в умовах тотальної війни. Володимир Винниченко, блискучий літератор, але занадто гнучкий політик, до останнього вірив у можливість домовитися з москвою та побудувати в Україні радянську республіку, але «свою». Коли ж стало зрозуміло, що росія визнає лише мову сили та повної капітуляції, його політичний курс перетворився на банкрутство 📉. ​З іншого боку стояв Симон Петлюра — людина, чиє прізвище згодом стане для ворогів синонімом самого українства. На відміну від Винниченка, Петлюра значно тверезіше оцінював геополітичну ситуацію. Він розумів: аби отримати підтримку Антанти, Директорія мала позбутися радикально-соціалістичного фльору та продемонструвати тверду волю до боротьби ⚔️. ​Прихід Петлюри до одноосібного лідерства (хоча формально він став Головою Директорії трохи згодом, фактичне керування перейшло до нього саме тоді) означав мілітаризацію державного курсу. Це був перехід від дискусій у задимлених кімнатах до стратегії «держави у поході». Петлюра перетворився на живий символ опору, навколо якого згуртувалися залишки регулярних частин та численні повстанські загони 🎖️. ​Критики часто закидають Петлюрі авторитаризм та нездатність втримати фронт, проте варто бути об’єктивними: він отримав у спадок державу без чітких кордонів, з розваленою економікою та тифом, що косив армію швидше за кулі. Те, що в таких умовах УНР продовжувала боротьбу ще два роки, — значною мірою заслуга його фанатичної віри в незалежність. ​10 лютого 1919 року Україна обрала шлях безкомпромісного захисту. Винниченко поїхав за кордон писати мемуари, а Петлюра залишився в історії як Головний Отаман, чиє ім'я десятиліттями викликало тремтіння в кабінетах кремля. Іронія долі в тому, що навіть через століття методи нашого північного сусіда не змінилися, як і безальтернативність петлюрівського вибору: або перемога, або забуття під гусеницями танків 🚜.

#історія #факт Падеревський та фортепіанна дипломатія за незалежність 🎻 В історії мало знайдеться прикладів, коли вміння майстерно натискати на чорно-білі клавіші безпосередньо призводило до появи нових кордонів на карті Європи. Ігнацій Ян Падеревський — людина, чия шевелюра та віртуозність викликали у жінок дев’ятнадцятого століття стан, що пізніше назвуть манією, — став головним архітектором польської державності після Першої світової війни. Це був унікальний випадок, коли музикант використав свою світову славу як політичний актив. Падеревський не просто давав концерти; він перетворив кожну залу на трибуну. Його вплив на американського президента Вудро Вільсона був настільки значним, що тринадцятий пункт славнозвісних 14 пунктів Вільсона — про необхідність створення незалежної Польщі — з’явився значною мірою завдяки приватним бесідам та музичним вечорам Ігнація. У 1919 році він став прем'єр-міністром та міністром закордонних справ. Уявіть собі рівень інтелектуального напруження: людина, яка ще вчора інтерпретувала Шопена в Карнеґі-холі, сьогодні підписує Версальський мирний договір. Його присутність там була символічною — він уособлював культуру, яку москва та тогочасна німецька імперія намагалися стерти протягом століть. Падеревський довів, що м’яка сила мистецтва може бути ефективнішою за артилерію, якщо вона підкріплена бездоганною репутацією та залізною логікою. Він майстерно маніпулював емоціями західних еліт, граючи на їхньому почутті провини та захопленні естетикою. Поки дипломати інших країн нудно зачитували меморандуми, Падеревський сідав за рояль і змушував їх відчути біль нації, що не має дому. Це була найдорожча та найуспішніша PR-кампанія в історії музики, результатом якої стала поява Другої Речі Посполитої.

Дипломатія з ароматом домашньої їжі: Посол Литви підтримала броварський фудтрак «Їжа без кордонів» Бровари продовжують ставати осередком міжнародної солідарності. Днями до мобільної кухні, що працює поблизу ТЦ «Епіцентр», завітала поважна делегація з Посольства Литовської Республіки в Україні на чолі з Надзвичайним і Повноважним Послом Інгою Станітє-Толочкєнє. Мета візиту була не офіційною, а передусім гуманітарною: литовські дипломати приєдналися до волонтерської роботи проєкту «Їжа без кордонів», аби особисто допомогти в приготуванні та роздачі гарячих обідів. Литовська делегація приїхала не з порожніми руками: передали продукти харчування для забезпечення безперебійної роботи кухні, спеціалізований посуд для приготування великих обсягів їжі, подарунки для малечі, які приходять зігрітися до «Пункту незламності» поруч із мобільною кухнєю. Для дітей, чиє дитинство проходить в умовах відключень світла та тривог, ці пакунки стали справжнім промінчиком радості. Проєкт «Їжа без кордонів» вже став символом незламності Броварів. Щодня команда кухарів готує поживні обіди, завдяки підтримці ДСНС люди мають змогу пообідати у теплій палатці поруч із мобільною кухнею. Раніше цю локацію вже відвідував Посол Австрії в Україні Роберт Мартін Мюллер, а тепер естафету допомоги прийняла Литва. Це ще раз доводить: світ захоплюється згуртованістю українців і готовий бути поруч у найскладніші часи. Щиро вдячні пані Послу Інзі Станітє-Толочкєнє та всій литовській делегації за їхні відкриті серця. Велика шана та подяка всім, хто робить цей проєкт можливим: Олегу Бібікову та його неймовірній команді кухарів, які працюють без втоми, усім спонсорам, меценатам та благодійникам, чиї внески перетворюються на гарячі обіди для тисяч людей. @Brovary #Бровари_Броварщина #Київщина #Бровари #Броварський_край @Brovaryregion #Brovary_news #Brovary_region #Brovary

Про перемовини  💬 Народи можна перемагати, але ніколи не можна принижувати, допоки вони не скорені, бо отримаєш зворотнє. Війна може закінчитись через перемогу, поразку чи дипломатію (мова про дипломатію, коли не є наслідком поразки). Але закінчення війни через дипломатію, що не є наслідком поразки, не відбуватиметься через приниження.  Приниження ворога через дипломатію/договір може відбутись тільки у разі поразки: військової (нацистська Німеччина), економічної (Німецька імперія), ідеологічно-психологічної (Японія у 2СВ).  У всіх інших випадках, допоки інша сторона зберігає військові, економічні, психо-емоційні здатності до опору, вона є рівноправним суб’єктом перемовин, з яким фіксують дійсність поточного стану конфлікту (війна — це найвища форма міждержавного конфлікту).  ⏩ Вимоги американців та московитів до українців «здати решту Донбасу» є приниженням українського народу, який не втратив здатності до опору (не програв). А оскільки ці вимоги є приниженням, то урядовці не підуть, бо не піде в поточному стані українське суспільство. І саме тому я абсолютно не звертаю увагу на «перемовини щодо статусу Донбасу». Оскільки дипломатія через вимоги, що принижують сторону, що не програла — не має сенсу. Будь-який такий договір, на який піде поточна політична влада, але який більшість суспільства сприйматиме як «приниження», по-перше, зафіксує високі ревізіоністські очікування (хоча вони й так будуть); по-друге, поточна політична еліта просто перестане існувати, особливо в демократичному суспільстві. Тому це елемент усвідомленого самовиживання. І саме через високу електоральну та іншу політизацію в наших елітах будь-яка переговорна група від України більше боятиметься тиску/вибуху від власного суспільства, що не програло, ніж тиску та погроз США. І попри всі намагання США знайти елемент тиску на Україну та на чинні політичні еліти, щоб нав’язати здачу Донбасу через форму відносин, що принижують Україну та винагороджують Кремль, — це приречене на провал, через те, що американська адміністрація не усвідомлює та не проявляє у поточній формі дипломатії повагу до сторони (до України). У поточному стані, допоки Україна зберігає здатність до опору зовнішній агресії і не є переможеною, — вимоги, що принижують суспільство, не будуть прийняті незалежно від об’єму та форм тиску на українські еліти. Тож весь процес зараз є профанацією. Як і до цього, про що вже вкрай багато говорили. Реальний переговорний процес може відбутись тільки тоді, коли: ▶️Або Кремль знизить вимоги до тих, що відображають дійсність. І, як наслідок, будуть націлені на завершення, бо «воно стратегічне й їм потрібно», і тоді не буде місця «вимогам, що принижують». ▶️ Або одна зі сторін зазнає як мінімум однієї з форм поразок: військової, економічної чи психоемоційної, або їх сукупності. Тоді одна зі сторін може диктувати «приниження».  А все, що відбувається, як і минулого разу, так і зараз: це концерт на вимогу США, де американські урядовці шукають шлях нав’язати форму приниження слабшій на їх думку стороні. Але слабший не означає той, що програв. Але щоб це усвідомлювати, необхідно вміти поважати.  Причину цих перемовин можна в певному сенсі інтерпретувати через тези Сунь-цзи: «Найкраще — зламати його (ворога) задуми; далі — зруйнувати його союзи; далі — розбити його військо; найгірше — брати міста штурмом». Так ось, завдання наших дипломатичних дій у цих псевдодипломатичних треках: 📌«зламати задум ворога» — не дати нас ізолювати від США та звинуватити «у всіх провинах»; 📌«зруйнувати його союзи» — дочекатись того моменту і внутрішньої кон’юнктури в США, щоб зламати союз певних груп впливу Білого дому та Кремля; 📌 «розбити його військо» — зберігаючи обсяги зовнішньої підтримки, довести військово-економічну деградацію московію до потрібного рівня; При цьому «найгірше—брати міста штурмом»—тобто йти на прямий конфлікт з Білим домом. Хоч це і було б справедливо, але поки може дорого коштувати. Тому ці «перемовини» — це специфічна форма війни, породжена деградованим, в плані цінностей та розумінь,станом Білого дому. Resurgam➰Приєднуйся https://t.me/Ukraineaboveallelse

Сьогодні ми стоїмо на порозі нової ери. Ери, коли технології можуть як знищити нас, так і врятувати. Ядерні арсенали, кліматичні зміни, безперервні конфлікти – все це нагадує нам, що людство досягло межі. Ми більше не можемо дозволити собі розкіш воєн та розбрату, коли наш спільний дім, Земля, кричить про допомогу. ​Війна – це не просто бійня. Це самогубство цивілізації. Кожен вибух, кожен постріл – це не лише людські життя, а й удар по нашій атмосфері, по озоновому шару, по екосистемі, яка підтримує нас усіх. Ми стоїмо на порозі ядерної катастрофи, яка може перетворити наш квітучий світ на безжиттєву пустку. Хіба це те майбутнє, яке ми хочемо залишити нашим дітям? ​National Courier закликає вас приєднатися до створення "Щита Землі" – першої всесвітньої антивійськової організації, яка діятиме в інтернеті. Це наш колективний цифровий бронежилет, наш спільний інтелект, спрямований на захист планети від самознищення. ​Наша місія проста: ​Зупинити війни до того, як вони почнуться. ​Захистити Землю від руйнівних наслідків військових конфліктів. ​Об'єднати людство навколо ідеї глобального миру та співіснування. ​Ми віримо, що голос кожного з нас має значення. Уявіть, що мільярди людей по всьому світу, об'єднані однією метою, можуть створити такий тиск на будь-які уряди, що вони просто не зможуть ігнорувати заклики до миру! ​Як працюватиме "Щит Землі": ​Цифрова дипломатія: Створення безпечних онлайн-платформ для діалогу між звичайними людьми з конфліктуючих регіонів. Руйнуємо стіни пропаганди, будуємо мости розуміння. ​Громадський моніторинг: Використання відкритих даних, супутникових знімків та новітніх технологій для відстеження потенційних військових загроз, переміщення небезпечної зброї та викриття прихованих конфліктів. ​Екологічний аргумент: Поширення науково обґрунтованої інформації про те, як війна руйнує наш клімат, виснажує ресурси та залишає по собі спустошені землі, непридатні для життя. ​Культура миру: Просування глобальної ідентичності "Землянина" – адже ми всі єдині мешканці цієї планети, і наші відмінності не повинні бути причиною для вбивства. ​Ми пропонуємо діяти вже зараз! Кожен із вас може стати частиною "Щита Землі". Це не вимагає героїчних вчинків, а лише свідомого вибору та активної участі: ​Поширюйте цей маніфест! Нехай про ідею "Щита Землі" дізнається якомога більше людей. ​Приєднуйтесь до наших платформ (які ми незабаром анонсуємо), щоб брати участь в обговореннях та ділитися інформацією. ​Підтримуйте ініціативи миру – навіть невеликий внесок у нашу криптовалюту TERRA (деталі про яку ми також скоро повідомимо) стане цеглинкою у фундаменті глобальної безпеки. ​Земля — наш спільний дім. У неї немає своєї армії. Тепер її армія — це ми. ​Приєднуйтесь до "Щита Землі". Захистимо наш дім разом!

#історія #події Гуцульська Республіка: як Ясіня «показала характер» іспанським... ой, австро-угорським спадкам 🏔️🇺🇦 ​23 січня 1919 року в засніженому селищі Ясіня відбулася подія, яка доводить: для справжнього державотворення не потрібні палаци, достатньо волі, гуцульського впертості та чіткого усвідомлення, де твій дім. Народна Рада Гуцульської Республіки офіційно проголосила прагнення до злуки з Великою Україною — Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). 🤝📜 ​Поки світові лідери в Парижі перекроювали карту після Першої світової, гуцули вирішили не чекати ласки від долі. Усе почалося з того, що місцеві мешканці, повернувшись із фронтів, не надто зраділи перспективам залишатися під угорською владою. Озброївшись чим було і натхненням Степана Клочурака, вони вигнали угорську залогу та створили власну державу. 🤠💪 ​Що варто знати про цей феномен: ​Дипломатія на лижах: Представники республіки брали участь у засіданнях Української Національної Ради у Станиславові (Івано-Франківську). Вони не просто просили допомоги, а заявляли про себе як про частину єдиного організму. 🎿🏛️ ​Військова хватка: Гуцульське військо (Гуцульська народна оборона) не лише тримало порядок у Ясіні, а й намагалося звільнити від угорців сусідній Сигіт. Масштаби, можливо, були локальними, але амбіції — загальнонаціональними. 🗡️🏔️ ​Символізм: Прапор республіки був синьо-жовтим, а мова — українською. У той час, коли великі імперії розсипалися в прах, у самому серці Карпат люди точно знали, хто вони і з ким хочуть бути. 🇺🇦✨ ​Гуцульська Республіка проіснувала до літа 1919 року, поки її не окупували румунські війська. Проте цей короткий спалах державності став одним із найяскравіших доказів того, що соборність України — це не вигадка кабінетних політиків, а щире бажання людей, навіть у найвіддаленіших гірських селах. 🌲🏠 ​Ця історія — чудовий приклад того, що коли народ має хребет, він здатен створити власну реальність навіть посеред геополітичного хаосу. Іронічно, але маленька Ясіня в той момент виглядала значно суб'єктнішою за багато тогочасних європейських урядів. ✊🛰️ https://youtu.be/cTp4LEXDZqQ?si=3Q8l2Ajz3nOtiSyW

Коли цифри в ООН «брешуть»: чому ставлення України до Ізраїлю не можна вимірювати лише «голосуваннями» Кожне голосування десь в ООН, у якому фігурує Ізраїль, у найбільш «російськомовному Ізраїлі» (і, скажімо чесно, переважно в середовищі Z-«ботів» та «фізичних осіб», підозріло схожих на Z-«ботів») миттєво перетворюється на суперечку з калькулятором. У стрічці з’являються відсотки, графіки, «ось вам доказ» — і далі це вже не розмова, а бійка цифрами. Тему цього поста підняли у Facebook #Natalia Goutkin — і ось наша позиція. Україна в цих таблицях майже завжди виглядає «незручно»: частіше або утримується, або голосує проти ізраїльської позиції, і дуже рідко — «за». Для багатьох це стає швидким «вироком»: значить, ставлення до Ізраїлю погане. Проблема в тому, що ООН — це не суд моралі й не тест на дружбу. Це політична біржа, де голоси часто працюють як валюта, а не як переконання. І якщо вимірювати ставлення України до Ізраїлю лише статистикою ООН, це буде не аналіз, а методологічна помилка. Важливий контекст: подібні «погані» відсотки щодо Ізраїлю легко знайти у десятків країн, які з Ізраїлем торгують, співпрацюють у сфері технологій, приймають туристів, купують системи безпеки, обмінюються делегаціями — і при цьому в Нью-Йорку голосують майже так само, як Україна. Тобто сама цифра не відповідає на головне питання: чому так відбувається і що це насправді означає. Чому голосування ООН не дорівнюють симпатії чи антипатії ООН давно живе за логікою блоків. Європейський Союз — окрема матриця. Велика група країн Глобального Півдня — своя. Пострадянський простір тягне радянську інерцію «як заведено». Ісламський блок має стабільний інтерес. У результаті голосування щодо Ізраїлю часто стають ритуалом: позиції закріплені заздалегідь, а конкретні формулювання лише дають привід «відмітитися». Звідси перший чесний висновок: коли Україна голосує разом з європейською лінією — це не завжди про Ізраїль. Це часто про те, де Україна тримається дипломатично і від кого залежить її виживання у війні. І це звучить грубо, але саме так працює політика у воєнний час. Україна не може голосувати «у вакуумі» Київ критично спирається на підтримку США та Європи — зброєю, фінансами, санкційним тиском, дипломатією. А ЄС в оонівських голосуваннях щодо Ізраїлю нерідко займає позицію, яка в Ізраїлі сприймається як холодна або однобока. Україна, залишаючись у цій коаліції, майже неминуче отримує той самий «малюнок голосувань». Не тому, що Київ раптово вирішив «бути проти Ізраїлю», а тому, що в нього є жорсткий коридор зовнішньої політики. У такій системі «голос проти» іноді означає: «ми не можемо дозволити собі конфлікт із тими, хто тримає нас на плаву». Це неприємно. Але це реальність. Чому в багатьох країн цифри щодо Ізраїлю “погані” — і це не завжди про Ізраїль ООН у ізраїльській темі виглядає як перевантажений механізм, який роками розкручує один і той самий сюжет. Там легко зібрати більшість проти Ізраїлю: майже не потрібно платити ціну, майже не потрібно пояснювати виборцям деталі, можна прикритися загальними словами про «мир» і «процес». А далі запускається звична машина резолюцій і символічних голосувань, які самі по собі мало що змінюють на землі, але створюють політичний шум. І в цьому шумі Україна звучить як частина загального хору. Не як диригент. Незручний момент: Ізраїль теж часто голосує не «так, як очікують» у Києві Ізраїль — не єдиний, хто живе власними інтересами. Коли в ООН голосують за резолюції, де засуджується російська агресія проти України, Єрусалим час від часу обирав обережність: не брати участі, пом’якшувати формулювання, уникати прямого конфлікту. В Ізраїлі це пояснювали регіональною безпекою та «необхідністю маневру» — насамперед через присутність Росії в Сирії. Є й інші причини — багато хто про них знає і не всі хочуть їх озвучувати публічно. В Україні це часто читали інакше — як моральну невизначеність. І це ще один аргумент, чому таблиця ООН не показує «ставлення» — вона показує, у кого які ризики й які залежності. Тоді як правильно вимірювати ставлення України до Ізраїлю Не цифрами в Нью-Йорку. Дивитися варто на «важчі» речі, де є ціна: рівень реальних контактів між державами, позиції щодо терору і безпеки, публічні заяви в моменти криз, роботу з діаспорою, гуманітарні та медичні проєкти, співпрацю в технологіях, те, як країни реагують на загибель цивільних — у Києві та в Єрусалимі. Там, де є реальна відповідальність, дипломатія зазвичай чесніша, ніж у залах ООН. Для ізраїльтян українського походження і для тих, хто живе в Ізраїлі та дивиться на Україну не як на абстракцію, важливіше інше: обидві країни воюють за право на безпеку, обидві стикаються з ідеологіями, які виправдовують знищення «чужих», і обидві регулярно бачать, як міжнародні інститути відстають від реальності. Тому питання варто ставити по-дорослому: що Україна та Ізраїль роблять одне для одного в реальному світі — і які політичні рамки заважають цьому звучати голосніше, ніж черговий рядок в оонівській статистиці. Саме в цьому сенсовому коридорі працює НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency. #НАновини #NAnews #Israel #Ukraine #IsraelUkraine НАновини‼️: 🇺🇦🇮🇱 Важливо❓ Поділіться ❗️ і підписуйтеся, щоб не пропустити подібні матеріали

#дати #свята Гроссмейстери переговорів: День дипломатичної служби України. ​22 грудня 1917 року в розпал буремних подій Української революції було зроблено крок, що визначив суб’єктність нашої держави на світовій арені. Урядом УНР було засновано Генеральне секретарство міжнародних справ. Саме ця дата стала фундаментом, на якому сьогодні стоїть сучасна українська дипломатія. Це свято людей, чия зброя — слово, інтелект та витримка. 🇺🇦. ​Українська дипломатична школа пройшла шлях від перших делегацій у Бересті до потужного голосу в ООН, ЄС та НАТО. Сьогодні наші дипломати — це «другий фронт». Поки воїни тримають позиції на полі бою, дипломатичний корпус виборює міжнародну підтримку, зброю, санкції проти агресора та наближає наше майбутнє в європейській родині. Це робота без вихідних, у постійних перельотах, за зачиненими дверима кабінетів, де вирішується доля мільйонів. 🤝 ​Бути українським дипломатом сьогодні — це мистецтво переконувати скептиків і об’єднувати світ навколо цінностей свободи. Це професія, яка вимагає не лише бездоганного знання протоколу та мов, а й залізних нервів. Адже за кожним підписаним меморандумом чи успішним самітом стоять місяці виснажливої підготовки та філігранна гра на шахівниці світової політики. 🌍 ​Сьогодні ми дякуємо всім, хто тримає цей інтелектуальний щит України. Ваша праця часто залишається невидимою для широкого загалу, але її результати відчуває кожен громадянин. Бажаємо нашим дипломатам лише переможних переговорів, міцних союзів та головного успіху — визнання України процвітаючим і мирним центром Європи. Слава українським дипломатам! 🥂

Німецький міністр: Україна може зіткнутися з важкими компромісами заради миру Йоганн Вадефуль підкреслив, що процес буде "надзвичайно важким для України" і може завершитися референдумом для визначення готовності прийняти умови миру. Міністр зазначив, що дипломатія має на меті досягнення компромісів, які супроводжуються "болючими поступками". На його думку, шанси на перемир'я "ніколи не були вищими", але важливо, щоб Україна отримала гарантії захисту від майбутньої російської агресії. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world