ЧЕСНІСТЬ — ЦЕ ГІПОТЕТИЧНИЙ ФРУКТ, ЯКОГО НІХТО НЕ ЇВ, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ПРО НЬОГО ВЛАСНУ ДУМКУ
Кажуть: «Я чесна людина». І вже ця фраза — брехня. Бо чесність — не якість. Це не прошивка. Це не риса характеру. Це вибір. А вибір — завжди ситуативний. І чим важча ситуація, тим гнучкіша стає «чесність».
Ми не брешемо, коли це не боляче. Ми «прикрашаємо» — заради спокою, заради моралі, заради дитини, яка принесла свії каляки-маляки і питає: мамо, тобі подобається? І що, скажеш правду? Що око в неї там на щоці, а песик схожий на пляму від чаю? Ні. Ти скажеш: «Супер». І це — правильна брехня.
Так от: чесність — це не завжди добро. І брехня — не завжди зло. Моральна чесність іноді ріже по живому. Справжня чесність — це сказати людині, що вона тобі байдужа, коли вона просить про допомогу. Це — не сказати, що «зараз не можу», а чесно: «не хочу». А тепер скажіть: хто так живе? Та ніхто.
Подивімося на історію. Анатолій Онопрієнко, серійний вбивця, був до нудоти чесний на допитах. Холодний, прямий, без прикрас. Його чесність не робила його кращим — вона лише шокувала. А Гітлер — теж писав «чесно» в «Майн Кампф», без фільтрів, і ми бачимо, чим це закінчилося. Чесність — не мораль. Це просто форма подачі.
А тепер інший бік. Олександр Македонський у своїх кампаніях брехав військам, приховував цілі, маніпулював. Історики його називають стратегом. Уінстон Черчилль, якого боготворять, брехав щодня — заради морального духу, заради перемоги, заради країни. А Шарль де Голль не казав французам усю правду, але давав їм віру. Це — благородна брехня.
Література про це волає давно. Гекльберрі Фінн — той, що допоміг утікачеві-невільнику, — брехав «проти совісті», але чесно перед собою. А Скарлетт О’Гара з «Віднесених вітром» брехала всім і собі, щоби вижити — і була в цьому абсолютно правдива. У Франка в «Мойсеї» син говорить батькові правду, яка розриває, але рятує народ. А Панас Мирний у «Хіба ревуть воли…» показав, як правда про власне походження й зневага до брехливої моралі може зробити з людини або бунтівника, або виродка. А ще Гемінґвей, який писав простою мовою, але про те, як чесність із собою — єдина форма гідності, коли реальність сиплеться, а брехня стає дешевшою за мовчання.
Ми соціальні тварини. Ми обманюємо з ввічливості. Ми мовчимо з поваги. Ми викручуємося, щоб не ламати людей, бо світ і так тріщить по швах. Навіть найчесніші з нас — це просто ті, хто менше крадуть, менше брешуть і краще вміють це приховати.
Чесність — це не цінність. Це інструмент. І користуються ним тоді, коли це безпечно, зручно або вигідно. А коли ні — в хід ідуть «дрібні компроміси», «біла брехня», «щоб не образити», «бо не на часі», «бо він не витримає», «бо вона ж вагітна», «бо це зруйнує родину».
Хто скаже, що завжди чесний — або наївний, або брехун.
Тому наступного разу, коли хтось із піною біля рота скаже: «Я просто чесна людина!» — хочеться вставити: «Ні. Ти просто зараз вирішив чесність використати як кувалду». Бо часто під словом «чесність» ховають пасивну агресію, приниження або звичайне бажання вколоти безкарно. І ніяка то не чесність. То — лицемірна легалізація жорстокості.
Чесність — це не святість. Це вибір сказати правду там, де вона може ранити. І якщо ти це зробив — відповідай за наслідки, а не прикривайся доброчесністю, як щитом.
А тепер чесно: вам сподобався цей текст? Бо я ж чесно скажу — мені байдуже. Я його не для лайків писала.
ЧЕСНІСТЬ — ЦЕ ГІПОТЕТИЧНИЙ ФРУКТ, ЯКОГО НІХТО НЕ ЇВ, АЛЕ ВСІ МАЮТЬ ПРО НЬОГО ВЛАСНУ ДУМКУ
Кажуть: «Я чесна людина». І вже ця фраза — брехня. Бо чесність — не якість. Це не прошивка. Це не риса характеру. Це вибір. А вибір — завжди ситуативний. І чим важча ситуація, тим гнучкіша стає «чесність».
Ми не брешемо, коли це не боляче. Ми «прикрашаємо» — заради спокою, заради моралі, заради дитини, яка принесла свії каляки-маляки і питає: мамо, тобі подобається? І що, скажеш правду? Що око в неї там на щоці, а песик схожий на пляму від чаю? Ні. Ти скажеш: «Супер». І це — правильна брехня.
Так от: чесність — це не завжди добро. І брехня — не завжди зло. Моральна чесність іноді ріже по живому. Справжня чесність — це сказати людині, що вона тобі байдужа, коли вона просить про допомогу. Це — не сказати, що «зараз не можу», а чесно: «не хочу». А тепер скажіть: хто так живе? Та ніхто.
Подивімося на історію. Анатолій Онопрієнко, серійний вбивця, був до нудоти чесний на допитах. Холодний, прямий, без прикрас. Його чесність не робила його кращим — вона лише шокувала. А Гітлер — теж писав «чесно» в «Майн Кампф», без фільтрів, і ми бачимо, чим це закінчилося. Чесність — не мораль. Це просто форма подачі.
А тепер інший бік. Олександр Македонський у своїх кампаніях брехав військам, приховував цілі, маніпулював. Історики його називають стратегом. Уінстон Черчилль, якого боготворять, брехав щодня — заради морального духу, заради перемоги, заради країни. А Шарль де Голль не казав французам усю правду, але давав їм віру. Це — благородна брехня.
Література про це волає давно. Гекльберрі Фінн — той, що допоміг утікачеві-невільнику, — брехав «проти совісті», але чесно перед собою. А Скарлетт О’Гара з «Віднесених вітром» брехала всім і собі, щоби вижити — і була в цьому абсолютно правдива. У Франка в «Мойсеї» син говорить батькові правду, яка розриває, але рятує народ. А Панас Мирний у «Хіба ревуть воли…» показав, як правда про власне походження й зневага до брехливої моралі може зробити з людини або бунтівника, або виродка. А ще Гемінґвей, який писав простою мовою, але про те, як чесність із собою — єдина форма гідності, коли реальність сиплеться, а брехня стає дешевшою за мовчання.
Ми соціальні тварини. Ми обманюємо з ввічливості. Ми мовчимо з поваги. Ми викручуємося, щоб не ламати людей, бо світ і так тріщить по швах. Навіть найчесніші з нас — це просто ті, хто менше крадуть, менше брешуть і краще вміють це приховати.
Чесність — це не цінність. Це інструмент. І користуються ним тоді, коли це безпечно, зручно або вигідно. А коли ні — в хід ідуть «дрібні компроміси», «біла брехня», «щоб не образити», «бо не на часі», «бо він не витримає», «бо вона ж вагітна», «бо це зруйнує родину».
Хто скаже, що завжди чесний — або наївний, або брехун.
Тому наступного разу, коли хтось із піною біля рота скаже: «Я просто чесна людина!» — хочеться вставити: «Ні. Ти просто зараз вирішив чесність використати як кувалду». Бо часто під словом «чесність» ховають пасивну агресію, приниження або звичайне бажання вколоти безкарно. І ніяка то не чесність. То — лицемірна легалізація жорстокості.
Чесність — це не святість. Це вибір сказати правду там, де вона може ранити. І якщо ти це зробив — відповідай за наслідки, а не прикривайся доброчесністю, як щитом.
А тепер чесно: вам сподобався цей текст? Бо я ж чесно скажу — мені байдуже. Я його не для лайків писала.
Українська
English
