Сказання про славну дівицю-воїтельку Беатріксу, на прізвисько Наречена. Довго блукала вона світами, шукаючи кривдників своїх, що на весіллі її криваву тризну вчинили, і привела її стежка неминуча до порогу палати білокамінної, де колишня її посестра по ремеслу ратному, Верніта, нині під личиною мирної господині крилася. Приступила Беатрікса до воріт, і серце її було як кремінь, а погляд — мов блискавка Перуна. Постукала вона в двері тихо, але суворо, і вийшла їй назустріч господиня, спокоєм удаваним оповита. Очі їхні зустрілися, і в ту ж мить згасла омана мирного життя: пізнала кума куму! Без жодного слова марного, без вітань улесливих, — відразу від розмов до діла кривавого перейшли. Закипіла січа люта в світлиці чепурній, де доти лише дитячий сміх лунав! Заблищали ножі гострі, закрутилися дівиці в танці смертельному, трощачи столи дубові та кришталі коштовні. Сама Беатрікса, мов розлючена левиця, завдавала ударів нещадних, а Верніта, колишня подруга, відбивалася з лютістю звіра загнаного. Кров червона, мов калина стигла, бризнула на стіни білі, ознаменовуючи початок великої помсти. Раптом січу перервала поява невинного чада — малої отроковиці, доньки Верніти, що вбігла до зали. Посоромившись очей дитячих, призупинили воїтельки свій герць запеклий, сховавши залізо гострі куди подалі. Верніта, дихаючи важко, запросила гостю до кубка з відваром зілля заморського, замишляючи підступ лукавий. Та не знала вона, що Беатріксу, котра саму смерть подолала, обійти крутійством не вдасться. Коли підступна господиня, сповнена юдиного гніву, спробувала поцілити в Наречену зі зброї вогненної, що в паперовій скриньці від наїдків зернових, «Кабум» іменованих, прихована була, Беатрікса з блискавичною швидкістю випустила смертоносне лезо прямо в груди зрадниці, припинивши цим її земне лукавство. Упала Верніта бездиханна, закривши очі навіки, а славна Беатрікса, звернувшись до малого отрока з обітницею чесного бою в майбутньому, покинула ту оселю, тримаючи шлях далі — до головного супостата свого, Білла. Будова технічна: Міра: Довжина — 232 мм, ширина — 160 мм (сам же лик — 73 х 122 мм). #beatrixkiddo #quentintarantinoart #вбитибілла #карбування #відеоспостереження

Вітаємо нашого чемпіона, майстра спорту міжнародного класу, учасника Олімпійських ігор Дмитра Ловчинського та його кохану Ольгу зі створенням сім’ї! ❤️🥂 Бажаємо вам безмежного кохання, взаємоповаги, сімейного затишку, щастя та здійснення всіх спільних мрій! А з огляду на демографічну ситуацію в Україні — бажаємо успіхів і на найважливішому сімейному фронті! 😉🇺🇦 Нехай у вашій родині якнайшвидше лунає дитячий сміх, а чемпіонські гени передаються наступному поколінню! Джерело - https://www.instagram.com/ ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #World_box #Бокс_boxing #boxing #boxers #Український_бокс #Ukrainian_boxing #Броварський_бокс #Brovarysport #Brovary_boxing @Brovarysport @читачі @топові_прихильники

Компанія Block Джека Дорсі представила голосову модель Dessa, яка працює локально та відтворює сміх, паузи й плач. Модель навчили виключно на людському мовленні на одній стійці графічних прискорювачів NVIDIA. Dessa підтримує повнодуплексний режим: вона може одночасно слухати співрозмовника й відповідати йому. Публічного доступу до моделі поки немає, а Block запросила дослідників із безпеки її протестувати. https://channeltech.space/ai/block-dessa-voice-ai-model/

Незнайомець, який знає мене надто добре У кожної людини є свій найвідданіший друг. Він ніколи не сперечається, не перебиває, не дає непроханих порад і завжди погоджується зустрітися в будь-який час доби. Щоправда, іноді кривляється, але це вже залежить від того, хто перед ним стоїть. Щоранку я підходжу до нього з певним острахом. Ніколи не знаєш, кого там сьогодні побачиш. Учора, наприклад, був цілком пристойний чоловік із розумними очима та легким нальотом інтелігентності. А сьогодні звідти визирає якийсь пом’ятий тип, якого ніби всю ніч використовували замість подушки. Причому без його згоди. Я уважно розглядаю незнайомця. Він дивиться на мене з таким самим здивуванням. Я піднімаю брову — він піднімає. Я примружуюся — він теж. Нарешті посміхаюся, аби розрядити ситуацію. Незнайомець посміхається у відповідь, і я розумію: хлопець начебто непоганий, просто обставини його не прикрашають. Починається ретельна інвентаризація. Ніс на місці. Вуха теж. Очі, здається, трохи втомилися від життя, але хто тепер не втомлений? Волосся поводиться незалежно, наче вже отримало повістку до іншого організму. На підборідді з’явилася щетина. Вона, очевидно, вирішила нагадати, що час іде, навіть коли ти нікуди не поспішаєш. Особливу увагу приділяю зморшкам. Ось одна біля ока. Цікаво, коли вона встигла прописатися? А ось друга. Ця, здається, від сміху. Приємно усвідомлювати, що бодай деякі з них мають позитивне походження. Решта, мабуть, від роздумів про сенс життя, комунальні тарифи та поведінку людства. Найпідозріліша зморшка на лобі. Вона глибока, поважна й нагадує слід від невдалої спроби зрозуміти політику. Я пробую її розгладити пальцями. Марно. Зморшка дивиться на мене з виразом чиновника, якому принесли неправильно оформлену заяву. — Ну що, старий, — кажу я своєму відображенню, — як справи? Воно мовчить. — Зрозуміло. Не хочеш розповідати. Мабуть, теж маєш проблеми. Я знову посміхаюся. Цього разу вже впевненіше. У дзеркалі з’являється людина, яка ніби знає якийсь секрет. Можливо, вона просто згадала, що сьогодні не понеділок. А можливо, нарешті усвідомила: життя надто коротке, щоб витрачати його на переживання через власний ніс. У такі хвилини я починаю філософствувати. Дзеркало — дивовижний винахід. Воно показує нам правду, але тільки ту, яку здатне відобразити. Воно бачить наші вуха, зморшки, неголене підборіддя й усі сліди вчорашньої втоми. Проте воно не знає, про що ми мріємо, чого боїмося, кого любимо і скільки разів усміхалися іншим, коли самим було зовсім не до сміху. І все-таки ми чомусь довіряємо йому більше, ніж власним друзям. Скажи приятель, що ти маєш чудовий вигляд, — подумаєш, що він підлещується. Скаже дружина, що пора постригтися, — образишся. А дзеркало мовчки демонструє твою зачіску, і ти сам доходиш висновку, що перукарня сьогодні важливіша за державні справи. Ось вона, сила об’єктивності! Звісно, кожен має право на маленьке самонавіювання. Я, наприклад, іноді повертаюся перед дзеркалом боком. Не тому, що маю якісь претензії до власної фігури. Просто цікаво подивитися на себе з іншого ракурсу. Наука ж не стоїть на місці! Потім втягую живіт. Відразу відчуваю себе людиною з неабияким спортивним минулим. Щоправда, довго так не витримаєш, а тому доводиться повертатися до природного стану. Зате на кілька секунд я мав чудовий вигляд. Принаймні з того боку, з якого дивився. І тут мене охоплює підозра: а раптом дзеркало теж має свої комплекси? Може, йому набридло щодня бачити одні й ті самі обличчя? Може, воно мріє бодай раз показати людині не те, що є, а те, чим вона себе уявляє? Уявляю, як одного ранку я підходжу до нього, а там — статечний пан із густою шевелюрою, спортивною поставою і поглядом людини, яка вже давно розв’язала всі світові проблеми. — Перепрошую, — кажу я, — а де той, що тут зазвичай стоїть? — Пішов на пенсію, — відповідає дзеркало. — Ви ж самі щодня називали його старим. От він і образився. Після таких думок краще відійти від дзеркала й зайнятися чимось корисним. Наприклад, поснідати. Бо скільки можна розглядати людину, яка нікуди не поспішає, нічого не говорить і навіть не пропонує випити кави? Перед виходом я ще раз зазираю у дзеркало. Відображення дивиться на мене вже без особливого подиву. Ми обоє звикли одне до одного. — Ну що, — кажу я, — до вечора? Воно мовчки киває. І я виходжу у світ, де кожен має власне дзеркало. Хтось носить його в кишені, хтось — у голові, а хтось узагалі не потребує скла й амальгами, бо щодня милується собою в очах інших. Останні, до речі, найнебезпечніші. Звичайне дзеркало хоча б іноді показує правду. А людина, яка закохана у власне відображення, здатна роками доводити всім навколо, що криве не дзеркало, а світ. Хоча, якщо подумати, у кожного з нас є маленьке дзеркало всередині. І було б непогано час від часу зазирати й у нього. Тільки обережно: там можна побачити не лише те, що хочеться. -------------------------- https://korop.gt.tc/archives/2917

Дякую Вам пані Віолето, за чудову книгу "Торба сміху". З вчорашнього вечора я вся в гніві через політичних торговельних домовленості між трампом і путіном та на чергові таки росіян на Україну. То ж мені ця книга справді допомогла хоч трішечки відволіктися і прийти до тями. В цій книзі усе так, як я і люблю, згадалися чудові гуморески Глазового, які я любила слухати і читати. Саме таким має бути справжній український гумор. Моральні цінності, повчання як не пхати носа в чужі справи, як не треба скаржитися на своє життя, не знаючи, як живеться іншим людям, як не треба пиячити. Особливо мені сподобалася розповідь діда онукові про путіна і лукашенка, про те, як вони хотіли знищити нас і Україну та як треба пишатися нашими героями і пам'ятати, за що вони боролися. Ще дякую Вам, пані Віолето, ця книга справді допомогла мені підняти настрій, не втратити надію, що все буде добре і віру в те, що за нами буде Перемога!💪💙💛✌️🇺🇦

ПРОЗОРІСТЬ Будую паперовий декоративний замок. Приховую тріщини картонних фасадів ґрунтовою фарбою. Нещирий сміх виводить злуду. Ніхто не помічає дешевої фальші, бо нудно. Але з'являється людина, чий гострий погляд на дні пробиває кольоровий картон як вату. Прості й одверті дешеві фрази нищать усе, якщо деінде не зачинені всі двері. І жах проймає єство. Прозора правда стає найнебезпечнішою зброєю всього. Мирослав Манюк 06.10.2026

БАЖАЮ Всім вечора доброго й тихої ночі Бажаю я щиро усім, як завжди́, Хай всі вороги, наче ті поторочі Ніко́му із нас не прине́суть біди. Нехай обминають всі наші домівки, І мотлох до нас нехай їх не летить, Щоб ми до подушок тулили голівки, Щоб ворог не смів наші свічі гаси́ть. Від вибухів зовсім щоб ми не здригались, Щоб тиша уже панувала у всіх, Аби в укриття ми ніхто не ховались, І в наших домівках аби лунав сміх. Щоб ніч промайнула у снах кольорових, І з місяцем зорі світили в вікно, Аби не пізнали ми хвиль вибухових Й не стали від страху, як біле рядно. А вранці щоб кожного промінь торкнувся, І рідні прокинулись вранці усі, Щоб ворог проклятий уже схаменувся, Й тривожно не бу́ло у нас на душі. Тож вечора доброго й тихої ночі, І снів найсолодших у тиші нічній, Щоб вранці усі ми розплющили очі Й відбувся наза́вжди тривоги відбій. 22.09.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1069286

Життя — це не коротка мить, Не спалах зірки на хвилину, Це довга стежка у блакить, Де кожна мить — свята і дивна. Воно тече, як тихий плин Між берегами днів і ночей, Від перших кроків серед див До мудрості у глибині очей. Спочатку — ранок золотий, Сміх безтурботний і надії, Світ неповторний і простий, Де крила виростають з мрії. А потім — бурі і дощі, Злети круті і довгі ночі, Коли шукаєш у тиші Відповідь ту, що серце хоче. Ми зводим замки з піску, І руйнуємо їх власноруч, Зціловуємо тугу гірку, Шукаєм вихід з темних туч. Любов приходить і веде Крізь вихори і перешкоди, І кожне серце жде і жде Своєї сонячної погоди. Минають роки, мов димок, І сивина торкроне скроні, За кроком крок, за кроком крок — Життя тримаєм на долоні. І озираючись назад, Ми бачимо не просто роки, А цілий світ — і біль, і сад, І вірні, хоч тяжкі, дороги. Бо довге щастя — це не шлях Без сліз, тривог і перепон. Це віра, що живе в серцях, І долі нашої закон.

Злата Птиця | Поезія 8-13 Це моя підбірка поезій до Дня Незалежності ✨ Нехай дитинство буде про казки, сміх і мрії, а не про війну.Нехай гармати замовкнуть. Назавжди.

Федеріко Гарсіа Лорка - "Август" Переклад Анатолія Гелескула Є вірші, в яких ціла пора року міститься в кілька рядків. Ці рядки — з вірша Федеріко Гарсіа Лорки «Август» у перекладі Анатолія Гелескула: Серпень. Персики та цукати І в медовій росі покіс. Входить сонце в бурштин заходу сонця, Немов кісточка в абрикосі. І сміється потай початок сміхом жовтим, як літня спека. Знову серпень. І дітям солодкий Смаглявий хліб зі стиглим місяцем. Мені захотілося перетворити цей вірш на маленький середземноморський фільм. Серпень уже хилиться до осені, але ще щедро роздає світло, тепло і просту радість життя.