КОЛИ І ХТО ВІЙНУ ПРИСПИТЬ?

Це – плач і біль, це – крик душі́,
Ридання, смуток і розпука,
Не рута-м‘ята й спориші –
Довічна в багатьох розлука.

Суцільне з крові вишиття,
Журба і горе, серце в шмаття,
У цвіту забрані життя,
Палає все… Це – не багаття.

В повітрі запах від війни,
Й стає щоразу все їдкішим.
Це все – діяння сатани,
А їх нутро – все більш гнилішим.

Від цьо́го рана і рубці,
Від цьо́го шрами, щем, зневіра,
Любов і втома на лиці,
І грають сурми, а не ліра.

Рікою сльо́зи по щоках,
Роки́ у них ми потопаєм,
Жахіття це в житті… не в снах…
Його закінчення чекаєм.

Щоразу більше нас болить,
Стають щораз гіркіші сльо́зи.
То хто і що війну приспить?
Коли закінчаться загрози?

19.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1008711

КОРИСТЬ РОЗЛУКИ

Часом важко зникнуть хоч на мить,
Щоб відчути цінність кожних слів.
Все частіше близькість вже болить,
Як щоденний шум пустих часів.

Навіть сонце покидає нас,
Щоби зорі сяяли вночі.
Відступи, що робляться на час,
Це ковток життя не на плечі.

Не помітне щастя, що пішло,
Та воно зростає на межі.
Як зникаєш, прийде і тепло
Бути ближчим, ніж були в душі.

Сіра туга в серце крадькома
Повертає ніжність і тепло.
Той, хто знає ціну, не дарма
Більше розуміє, ніж було.

Ця розлука — це ще не кінець,
А новий початок для думок.
Тільки відстань — правда для сердець,
Що розвіє зайве, як пилок.

Мирослав Манюк
11.07.2025

Кохай мене серед дня, серед ночі!
Пристрасть твою у собі залишу.
Кохають мене ненаситні смарагдові очі,
Закохують так, що я ледве дишу.
Кохай, коли темної розпачі лихо
На шматки роздирає люто душу мою.
Кохай, ти у світі холоднім єдиная втіха,
В палаючих іскрах гарячих обіймів горю.
Кохай, коли смуток тяжіє, печалі розлука,
Мов заплаканий дощ на моєму лиці...
Проходить життя, пустіє без тебе - це мука...
Кохай! І кохання моє у собі залиши!

Оксана Павлова #мої вірші

#поезія
Ніколи не зійдуться береги...
Ріка їх завжди буде розділяти...
І паралельно йтимуть їх шляхи...
Ці долі вже ніколи не з'єднати...

Тектимуть води хвилями бажань ..
І так нестерпно хочеться торкнутись...
Відчути смак малини на губах...
І у минуле спогадом вернутись...

Та Доля іншою стежиною веде...
Кому розлука...того не зустріти...
Ріка водою чистою пливе...
А береги як паралелі цього світу...

Галина Адамович

#поезія
Непогодиться, та і нехай.
Хай дощі будуть нам за вологу.
Не спіши, не журись. Постривай.
Дочекайся свою перемогу.

А вона буде щастям для всіх.
Прийде вранці і скаже - Вітаю.
Ну а поки що сліз повен міх -
Їх в коморі від світу ховаю.

Пхаю в торбу, в кишені, в коші.
Сльози, сльози, сердечні ридання,
Ви вологі простори душі,
Ви її потайні сповідання.

Лийтесь, лийтесь, мочіть рукави.
Мийте очі утробною сіллю.
Непогодиться. Повні стави.
Пахне прілим і де не де гниллю.

Пахне кислим. Лягає на дно
Те, що вчора нестерпно боліло.
Те, що вчора бурхливо цвіло,
Нині в вирі душевнім зотліло.

І розвіявся попіл. Нема.
Лише дощ, непогода і сиро.
Десь попереду біла зима,
Десь сльоза, як на Образі миро.

Сльози - це і любов, і біда,
І образа, і біль, і розлука.
Сльози, сльози, ви просто вода
І моя непрочитана мука...

Галина Потопляк

Скринька поштова. Від тебе листи
Читаю, смакуючи кожен рядок.
Аромат фруктово-терпкого чаю і ти -
З першого слова поцілунку ковток:
- "Скучила сильно, ніжна квітко моя?
Я сам засинав вже на світанні -
Згадував кавові ранки з тобою, щодня;
Танці в парку в осінньому вбранні.
Згадував часто миле личко твоє,
Посмішку лагідну, що в серці тане,
Наші розмови відверті про те, що буде,
Коли неминуча розлука настане.
Дівчинко, любо, з тобою мої сподівання,
Ти мене надихнула, ти крила дала.
Наше дивне життя - це не тільки прощання.
Обіймаю сердечно, любове моя,
Я сумую без тебе... Жадано цілую!.." -
З нетерпінням чекаю нового листа...
Фруктово-терпкий чай приготую
Та в скриньку поштову... частіш загляда.

Оксана Павлова #мої вірші

Розповім дещо про книгу "ЖИТТЯ ПІСЛЯ ЖИТТЯ":

Люди дійсно бачать себе після смерті. Багато хто каже, що чують, як лікар каже, що пацієнт вмирає, намагається врятувати його. Ще вони відчувають полегшення, умиротворення, неймовірний спокій, відчувають неймовірну любов від Духа-Світла, що бачать після смерті, інколи бачать померлих близьких, що зустрічають померлих. Ще Дух-Світло запитує в померлих, чи багато добра вони творили за все своє життя і чи все достатньо було зроблено для того, що заслужили на вихід з земного життя, на краще Небесне Життя. Якщо їхне земні справи ще не закінчилися, і вони перш ніж остаточно мають право на перехід до кращого життя, то померлим дають шанс повернутися до земного життя і виправити свої помилки і змінити своє життя на краще. Кажуть, що після смерті відчувають вперше шок, тіло в них зовсім інше, а коли приходить розуміння, що сталося, відчувають, що їм там дуже добре, і назад вертатися не хочеться, а інколи приходить розуміння, що їх час не прийшов, і вони повертаються назад. А ще є темний тунель в який вони падають, інколи це якась труба, водоворот, або циліндр, або квітуча долина з доріжкою. Як бачите, дуже багато людей саме так описують те що вони бачили під час клінічної смерті. І багато лікарі дійсно стали розуміти, що життя після смерті існує.

P.S.: І я ніколи в чому не сумнівалася. І для мене смерть близьких, це ще не кінець. Душа людини просто переходить в іншій, набагато кращий світ. Тому, знаючи, що є іншій світ, я не вважаю, що розлука з близькими є назавжди і сприймаю це, як те що вони переїхали в іншу країну, і ми, коли прийде час, теж до них приєднаємося і зустрінемося з ними.

Як бачите, ми дійсно приходимо в цей грішний світ для того щоби комусь допомагати, любити когось, творити добро і змінювати світ на краще. Тільки так можна очікувати на те, що після смерті ми будемо там щасливими. Ми завжди повинні пам'ятати, що життя після смерті існує, і що на землі ми тимчасово, і що земне життя дано для того щоби усім допомагати, любити, творити добро, вести праведне життя, та жити по совісті, щоби заслужити на краще життя після смерті, як це і написано в Біблії та Євангелії, яку не змогли знищити за стільки тисячоліть, починаючи від пророка Мойсея до наших днів.

Книга мені дуже подобається і залишило прочитати тільки 66 сторінки.

А Наталії Дремлюк, (а вона вчилася у цій самій школі, що і я Спеціальна Школа-інтернат), я дуже вдячна за подарунок-затикач. Читати книгу справді стало набагато зручніше! І нехай Бог поверне тобі Наталочко, добро вторицею.

Скучила, дуже за тобою скучила.
Згадую про тебе я щодня.
Розлука мою душу змучила,
Але кохання в серці не згаса.
Віршами я з тобой спілкуюся,
Про почуття розказую тобі.
На щастя чи на жаль кохання не лікується,
Воно все більш сильнішає в мені.
Буває так накриє душу тугою,
Що серце розриває і кричить.
Ім'я твоє так голосно вигукую,
Не можу я кохання припинить.
Кохаю я тебе та дуже скучила.
І сил немає довго ще чекають,
Розлука мою душу змучила...
Чи зможеш ти зі мной коханням стать?

Оксана Павлова #мої вірші

...Жили собі люди.
...Жили собі в мирі.
...Хтось в свому будинку, хтось в своїй квартирі.
...Хтось в місті своєму, а хтось у містечку,
а хтось у селі від тих міст недалечко...
...Хтось хліб випікав.
...Хтось дітьми опікався.
...Хтось дім будував. Одружитись збирався.
...Хтось мріяв про море, про подорож літом,
а хтось для окраси висаджував квіти...
...Хтось вчився ходити, а хтось на вітрини
свої виставляв кольорові картини.
...Хтось думав про вічне блукаючи парком,
а хтось все крутився знаходячи шпарку.
...Хтось серце старе запускав по новому,
а хтось добирався до рідного дому.
...Хтось сіяв, а хтось за порядком дивився.
...Хтось щастя шукав, а хтось щастям ділився.
...Хтось щось купував й віддавав безкоштовно.
...Хтось справи вирішував всі полюбовно.
...Хтось палко кохав.
...Хтось не знав ще кохання,
а хтось від невдачі приймав покарання.
...Хтось вірив, хтось знав, бо надію мав зримо, а хтось вже роки рахував за плечима.
...Хтось бачив себе у маленьких онуках,
а хтось тамувався в сердечних розлуках.
...Хтось мчав на авто у незвідані далі,
а хтось залюбки напирав на педалі.
...Стежками рідненькими рідного краю
...І тішився:« Кращого в світі немає...»
І все обірвалось...
За мить. За хвилину.
Насунула чорна війна на країну.
То ворог піднявши себе величаво
Собі щось надумав, що має він право
На долі людські, на людські почуття.
На землі чужі.
На безцінне життя...
...Хтось дім залишав. Переборював втому.
...А хтось вже не мав ні квартири, ні дому.
...Хтось хліб випікав, щоб життя не скінчилось.
...Комусь народитись на світ не судилось.
...Хтось тихо сидів у підвалах закритих,
а чобіт ворожий топтався по квітах...
...Хтось Богу молився за брата, за тата.
...Хтось сина свого проводжав воювати.
...Хтось слізно хрестив чоловіка у спину,
а хтось малював в чорних фарбах картину.
...Хтось все необхідне складав для потреби, тому, хто не бачив ні сонця, ні неба.
...Хтось щиро ділив хліба краєць в долоні,
свій краєць, чужому синочку і доні.
...Хтось йшов на ворожі бляшанки відкрито, а хтось в полі сіяв пшеницю і жито.
...Хтось сіяв життя на смертельнім
плацдармі.
...Хтось п’яту добу на ногах у лікарні
витягував з пащі смертельної долю того, хто боровся за віру і волю.
...За нашу любов до чарівного краю,
бо кращого в цілому світі немає..!
Прийде перемога і згине навіки
Ворожий народ. Безіменний, безликий.
Гонимий він світом буде звідусюди.
І з часом, такого народу не буде.
Бо хто йде з війною на вільну країну
Той сам від ненависті своєї загине..!

🖋️Людмила Григоренко

#поезія
МОЇ ТРОЯНДИ
Колись посадила троянди
на клумбі маленькій своїй.
Були вони наче гірлянди,
і несли красу свою в світ.

Біла троянда - це ніжність,
незайманість і чистота.
Не знала вона, що є підлість.
В уяві - життя без гріха.

Це віра в прекрасне майбутнє.
Це мрії, надії мої.
Це все, що не можна забути,
як перше кохання в житті.

Чорна і жовта - розлука,
коли всі шляхи розійшлись,
життєва тривога і мука,
що в серці на дні уляглись.

Туга за рідним на небі,
про тих, що покинули нас.
Це ті, що давно вже без тебе,
без наших життєвих окрас.

Червона троянда кохання...
Найкраща вона від усіх.
Палкі поцілунки до ранку,
і сила любовних утіх.

Без квітки цієї не можна
свого уявити життя.
Нею милується кожен,
кохати потрібно щодня.

Квітів краса та щоразу
зникала безслідно вночі.
У когось з'явилася заздрість
на пишнії квіти чужі.

Хотіли зірвати злі люди,
не дивлячись на колючки.
Поранивши жадібні руки,
не відступа від мети.

Їх заздрість засліплює очі,
і думають лиш про одне.
Як сильно- таки зурочить,
щоб щастя минуло тебе.

Не довго цвіли ті троянди.
Зів'яли у них пелюстки,
неначе розбиті гірлянди,
все падали й падали вниз.

Зірвала з корінням ці квіти,
подалі від людських очей.
Де ж мені вас всіх подіти
від темних і довгих ночей?

Тепер ті розкішні троянди
в душі я своїй посаджу.
Ніхто вже не зірве наряди,
по-новому вони зацвітуть.

Ніна Кудин