#історія #постаті Він був одним із тих, хто відкрив українську душу світові, причому робив це з такою витонченістю, що навіть імперський петербург не зміг встояти. 27 січня народився Євген Гребінка — людина, яка подарувала нам незабутні байки, а світу — один із найвідоміших романсів усіх часів. ✍️ Майстер слова та «хрещений батько» Кобзаря: Феномен Євгена Гребінки Гребінка був справжнім культурним мостом. Народившись на Полтавщині, він зумів стати помітною постаттю в літературних колах столиці імперії, але ніколи не забував, чий він син. Його приказки стали справжнім проривом: він довів, що українська мова здатна бути гострою, сатиричною та глибоко філософською одночасно. Його байки — це не просто повчальні історії про тварин, а тонке дзеркало суспільства, яке залишається актуальним і сьогодні. 🦊📜 Проте найбільший подвиг Гребінки перед українською культурою — це його роль у житті Тараса Шевченка. Саме Гребінка був серед тих, хто сприяв викупу Кобзаря з кріпацтва, і саме він допоміг видати перший «Кобзар» у 1840 році. Без підтримки та енергії Євгена Павловича історія української літератури могла б піти зовсім іншим, куди сумнішим шляхом. 🤝🇺🇦 А як щодо «Очі чорні»? Цей всесвітньо відомий романс, який багато хто помилково вважає «циганським» або «народним», насправді написаний Гребінкою. Він присвятив ці палкі рядки своїй майбутній дружині, Марії Ростенберг. Так український письменник створив текст, що став гімном кохання для багатьох поколінь на різних континентах. 🕯️🖤 Гребінка прожив коротке життя — всього 36 років, — але встиг зробити стільки, скільки іншим не під силу за століття. Він залишив по собі образ справжнього українського інтелігента: освіченого, дотепного і безмежно відданого своїй землі. 🕊️📚

#історія #факт Панічний вузол казкаря: чому Ганс Крістіан Андерсен не подорожував без мотузки 🕯️ Геній, зітканий із фобій Світ знає Ганса Крістіана Андерсена як автора зворушливих історій про стійкого олов’яного солдатика та маленьку русалоньку. Проте в реальному житті «король казок» був людиною, чиє повсякдення нагадувало трилер. Андерсен був рекордсменом за кількістю фобій, але одна з них була настільки сильною, що стала невід’ємною частиною його багажу. Куди б не вирушав письменник — чи то в гості до Чарльза Діккенса, чи то в тривалу подорож Європою — у його валізі завжди лежала довга товста мотузка. 🔥 Страх вогню та «запасний вихід» Андерсен панічно боявся пожеж. Цей страх переслідував його в кожному готелі. Щойно оселившись у номері, він насамперед перевіряв не зручність ліжка, а відстань до вікна. Мотузка була його персональним «засобом порятунку»: він серйозно планував у разі займання прив’язати її до меблів і спуститися по стіні на вулицю. Відомий випадок, коли під час перебування в Англії Діккенс помітив дивний предмет у кімнаті гостя. Андерсен цілком серйозно пояснив, що це його гарантія життя. Більше того, він часто залишав біля ліжка записку: «Я тільки здаюся мертвим», бо ще одним його жахом було потрапити в домовину живим (летаргічний сон). 📜 Ціна вразливості Ці дивацтва не були просто забаганками. Сучасники згадували, що нервова система казкаря була оголена, як дріт. Кожна подорож була для нього випробуванням: він боявся пограбувань, собак, втрати паспорта і навіть того, що випадково проковтне голку. Проте саме ця гіперчутливість дозволяла йому бачити душу в звичайних речах — у штопальній голці чи старому ліхтарі. Мотузка у валізі була символом його відчайдушного бажання контролювати хаос навколишнього світу. Приватна історія Андерсена — це нагадування про те, що великі твори часто народжуються з дуже глибоких і дуже людських страхів. 🧶

Письменник і волонтер Андрій Любка вирішив мобілізуватися до Збройних сил України. Перед вступом до війська він завершив волонтерську роботу — останньою стала передача для армії повнопривідного дизельного пікапа Ford Ranger. За словами Любки, це 415-та автівка, придбана його волонтерською командою для фронту від початку повномасштабного вторгнення. Він подякував команді та всім, хто підтримував збори. Андрій Любка – сучасний український поет, прозаїк та перекладач. Є автором кількох збірок поезії: «Вісім місяців шизофренії», «Тероризм», а також романів «Сорок баксів плюс чайові» й «Твій погляд, Чіо-Чіо-сан». #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Хто вам заздрить і хто вам шкодить — дуже легко зрозуміти. Ось, балеринам підсипали скло в пуанти перед вирішальним виступом; таких випадків було чимало. Так ось. Скло в пуанти примі-балерині підсипав зовсім не гардеробник. Не освітлювач сцени й не глядач із галерки. Скло перед виступом підкладали інші балерини. Менш талановиті, менш успішні. І доноси на відомого письменника писав не сторож із Дому письменників і не офіціант із письменницької їдальні. І не читачі, звісно; читачі читали. А менш успішні й талановиті колеги-письменники писали — доноси. І прокляття спортсменам перед Олімпійськими іграми в Греції на свинцевих табличках-дефіксіонах теж не глядачі писали. А інші спортсмени, які точно знали — їм не перемогти чесно. Їм трохи не вистачає. Трохи «недо»… І красуню на конкурсі краси штовхають і щипають не гримери й не організатори конкурсу, а інші, «недо»-красуні. Ті, хто недостатньо красивий і привабливий для перемоги. Заздрісник — він завжди «недо» в тій сфері, де ви перемагаєте. Заздрісник — це «недо»-письменник, «недо»-балерина, «недо»-вчений, «недо»-красуня… І абсолютно зрозумілий портрет нашого заздрісника: він хотів би бути нами. Він хотів би мати наш успіх. Наш талант. Нашу красу. Або що там у нас є? Але він вічно «недо»… І він майже такий самий, як ми: схожий віком, зовнішністю, сферою діяльності, соціальним походженням; він близько — але яблука з гілки йому не дістати! Він «недо»… І саме тому так люто ненавидить. Тож шукати того, хто шкодить, треба серед «недо», які поруч. Утім, можна й не шукати. Лише пуанти одягати обережніше; струни на скрипці перевіряти й не пити вино, яким пригощає «Сальєрі".

Він ділив свій дім із дев’ятнадцятьма котами одночасно. І коли один із них зник, він відповів не панікою й не гнівом, а одним із найніжніших газетних оголошень, які коли-небудь з’являлися в пресі. Цією людиною був Марк Твен. Автор «Пригод Тома Сойєра» та «Гекльберрі Фінна» був відомий своїм гострим розумом, моральною ясністю та здатністю одним рядком викривати людську дурість. Але вдома сатира відступала. Там Твен із майже благоговійною серйозністю обожнював котів. Не одного. Не двох. У різні періоди життя з ним мешкало до дев’ятнадцяти. І звичайних імен він не визнавав. Його котів звали Аполлінаріс, Вельзевул, Баффало Білл, Сатана, Саур-Меш, Зороастр і Соупі Сал. Він вважав, що коти заслуговують на імена з характером і вагою. Кіт, на його думку, — не прикраса інтер’єру. Це особистість. «Я просто не можу встояти перед котом, — писав він, — особливо якщо той муркоче». Друзі помічали, як легко він відволікався на них. Розмова могла обірватися на півслові — просто щоб погладити кота, який проходив повз. Листи писалися з котом на плечах або на колінах. Про них він говорив не як про хатніх улюбленців, а як про вищі істоти, які великодушно терплять людське товариство. «Це найчистіші, найхитріші й найрозумніші створіння, яких я знаю, — писав він, додаючи з сухим гумором, — звісно, окрім дівчини, яку ти кохаєш». Серед усіх котів один був особливим. Бамбіно. Чорне кошеня, що належало його доньці Кларі, швидко стало улюбленцем усього дому. Великий, насичено-чорний, із густою оксамитовою шерстю та ледь помітною білою смужкою на грудях — для тих, хто його любив, він був неповторним. А потім одного дня він зник. Твен був безутішний. Це була не дрібна прикрість — це була втрата. І він зробив те, що зробив би будь-який відданий опікун кота, помножений на талант великого письменника. Він розмістив оголошення в газеті New York American. Це було не звичайне оголошення про зниклу тварину. Це був маленький літературний твір: «Великий і насичено чорний; густа, оксамитова шерсть; має ледь помітну білу смужку на грудях; важко знайти в темряві». Останній рядок — тихо дотепний і глибоко ніжний — змушував усміхатися тоді й усміхає досі. Люди відгукувалися масово. Незнайомці приходили до дому Твена з чорними котами, впевнені, що знайшли Бамбіно. Твен уважно, чемно й серйозно оглядав кожного. Жоден не був його котом. А потім — як це часто буває з котами — Бамбіно повернувся сам. Без рятувальної операції. Без пояснень. Без вибачень. Просто прийшов додому, коли вважав за потрібне, ніби нічого незвичного не сталося. Твен був у захваті. Оголошення виявилося зайвим. У власній свідомості Бамбіно ніколи не губився — він просто був деінде. Твен часто казав, що може судити про людину за її ставленням до котів: «Коли чоловік любить котів, — писав він, — я його друг і товариш без жодних додаткових знайомств». Це була не просто сентиментальність. У часи, коли жорстокість до тварин була звичною й майже не піддавалася сумніву, Твен відкрито писав про їхній розум, емоції та право на доброту. Він вірив: те, як людина ставиться до тварин, говорить про неї більше, ніж слова. Великий сатирик, який легко розбивав лицемірство, у приватному житті був лагідним, терплячим і відкрито ніжним до малих живих істот. Він давав котам кумедні імена. Сумував за ними, коли вони зникали. Писав поезію, замасковану під газетні оголошення. Дозволяв їм переривати свою роботу й думки. І тим самим показував мудрість, яка не має нічого спільного з дотепністю. Марк Твен помер у 1910 році. Він залишив після себе романи, що змінили американську літературу, і рядки, які досі ріжуть по суті. Але він залишив і тихішу правду. Життя з котами — з терпінням, гумором і м’якістю — це не відволікання від величі. Це її частина. Іноді найгостріший розум у кімнаті — це той, що готовий зупинитися, нахилитися й прислухатися до муркотіння. #fblifestyle

📙 Новообраний мер Нью-Йорка Зохран Мамдані склав свою присягу на Корані. Він став першим очільником міста, який це зробив. Для церемонії використали два Корани — один з них належав дідусю Мамдані, а інший американському письменнику та історику Артуро Шомбургу #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

#історія #постаті Гнат Хоткевич: Людина-оркестр, що навчила бандуру розмовляти зі всесвітом 🎶 Якщо ви думаєте, що бандура — це лише про сиві брови та сумні думи, значить, ви ще не чули про Гната Хоткевича. 31 грудня 1877 року народився справжній "Леонардо да Вінчі" українського розливу: інженер за фахом, але стихійний геній за покликанням. 🏗️ Хоткевич був настільки багатогранним, що здається, ніби в одному тілі жила ціла творча спілка. Письменник, мистецтвознавець, драматург, актор, режисер і, звісно ж, віртуоз бандури. Саме він витягнув наш національний інструмент із курних узбіч до світла академічних залів. Гнат розробив власну методику гри (так званий харківський спосіб) і створив першу в світі підручну книгу для бандуристів. Його пальці на струнах творили справжню магію, перетворюючи козацький інструмент на потужний інструментальний симфонізм. 🎻 Але Хоткевич не лише грав — він творив смисли. Його повість "Камінна душа" або "Довбуш" — це справжній карпатський вестерн, написаний такою соковитою мовою, що відчуваєш смак полонинського сиру на губах. 🏔️ Він мав чудову рису — здорову іронію та непохитну віру в те, що українське мистецтво не має бути "шароварним". Гнат прагнув європейського рівня і досягав його, чим неабияк дратував радянську систему. Як справжній титан, він не вписався в прокрустове ложе "соцреалізму", за що й заплатив найвищу ціну в 1938-му. Сьогодні ми згадуємо Гната Мартиновича не як жертву, а як переможця. Бо кожного разу, коли сучасний бандурист видає драйвовий пасаж на струнах, у цьому звуці чути відлуння сміливого генія Хоткевича. Він довів: якщо в тебе є бандура і незламна воля, ти можеш перекричати навіть гуркіт історії. 🎸✨

#історія #постаті Майстер слова та співець джунглів: Світ Редьярда Кіплінга 🐅 30 грудня 1865 року в індійському місті Бомбей народився Джозеф Редьярд Кіплінг — людина, чия уява подарувала світові безсмертні образи Мауглі, Багіри та Шерхана. Син професора мистецтв, він із дитинства ввібрав у себе колорит та магію Сходу, що згодом зробило його одним із найпопулярніших письменників планети ✍️ У віці 42 років Кіплінг став першим англійцем — і до сьогодні залишається наймолодшим в історії — лауреатом Нобелівської премії з літератури. Комітет відзначив його за «спостережливість, яскраву уяву та незвичайний талант до розповіді». Його твори — це не просто пригоди, це глибока філософія про закон, честь та виживання, де межа між цивілізацією та дикою природою стає прозорою 🌍 Хоча багато хто знає Кіплінга лише як автора «Книги джунглів», його поетична спадщина не менш вражаюча. Вірш «If—» («Якщо...») став справжнім маніфестом стійкості та мужності для багатьох поколінь. У ньому він сформулював ідеал людини, яка здатна зберігати спокій серед хаосу та вірити в себе, навіть коли всі інші сумніваються 🛡️ Життя письменника було сповнене подорожей: від Індії до США, від ПАР до Британії. Він був свідком розквіту та занепаду імперій, що відобразилося у його репортажах та оповіданнях. Попри суперечливі погляди на колоніалізм, Кіплінг залишався геніальним майстром деталі, який вмів зафіксувати дух епохи та характери людей з неймовірною точністю 🗺️ Спадщина Кіплінга живе і сьогодні у численних екранізаціях, театральних постановках та серцях читачів. Його історія про «людське дитинча» Мауглі стала архетипом, що допомагає нам краще зрозуміти наше місце у великому колі життя. Редьярд Кіплінг довів: справжній талант здатний подолати будь-які кордони — як географічні, так і часові 🏛️

#історія #постаті Зоряний корсар українського духу: Олесь Бердник 🌌 25 грудня 1927 року народився Олесь Бердник — людина-легенда, чиє життя нагадувало фантастичний роман, а помисли завжди сягали далеко за межі земної орбіти. Письменник-футуролог, філософ, правозахисник і засновник Української Духовної Республіки, він став символом незламності українського інтелекту ✍️. Чим унікальна постать Олеся Бердника? 🚀 Фантастика як шлях до свободи Бердник був найпопулярнішим українським фантастом радянської епохи. Його твори, як-от «Зоряний корсар» чи «Шляхи титанів», читалися «до дірок». Але це була не просто розважальна література — через образи майбутнього та космічних подорожей він транслював ідеї духовної свободи, любові та виходу людини за межі нав’язаних режимів систем 🪐. 🛡️ Лицар правди та в’язень сумління Його шлях не був легким. За свої переконання та участь в Українській Гельсінській групі Бердник провів довгі роки в радянських таборах. Проте навіть за колючим дротом він продовжував писати, залишаючись вільним духом. Його правозахисна діяльність була невід’ємною від його віри у високе призначення людини ⚖️. 🏛️ Українська Духовна Республіка Бердник мріяв про створення «Духовної Республіки» — спільноти людей, об’єднаних не кордонами, а спільними цінностями, культурою та прагненням до самовдосконалення. Він вірив, що Україна має особливу місію у світі — стати центром духовного відродження людства 🌍✨. 🌿 Повернення до коріння Філософія Бердника базувалася на глибокому знанні української міфології та народної мудрості. Він майстерно поєднував архаїку з футуризмом, доводячи, що без знання свого минулого неможливо побудувати гідне майбутнє 🔱. Олесь Бердник залишив нам у спадок не лише десятки книг, а й заклик ніколи не припиняти свій «політ» до світла, правди та внутрішньої волі 🕊️.

Макс Кідрук, повідомив, що передзамовлень на «Колапс» вже 10000 (хоча в самому пості, вказано, що вже навіть 10010). Також письменник написав, що перший тираж буде близько 30000 тисяч книжок. Як вам такі цифри? Ми якщо чесно в шоці 😱 #sci_fi_не_нудно