День балаканини чи День базіки Цікаве свято відбувається щорічно 21 жовтня – День балаканини або День базіки. Історія створення Дня балаканини чи Дня базіки Ця подія належить до традиційних свят жовтня, її відзначають у більшості країн Європи та в Америці. В одних країнах дата має назву День балаканини, в інших – День базіки. Офіційна назва свята – Babbling Day. Дата присвячена людям, які багато та невгамовно базікають, наче малі діти. Є навіть таке поняття blatherskite – людина, що лепече. Історія свята невідома, воно не є національним святом жодної держави. Існує думка, що засновником виступає хтось із Blatherskite. Як відзначають цю подію? Свято відзначають у такий спосіб: теревенять із знайомими чи сторонніми людьми про різноманітні речі, заводять нові знайомства. Щоб взяти участь у святі, обміняйтеся з друзями листівками у соціальних мережах, надішліть один одному вітання та влаштуйте онлайн чи офлайн зустріч.

«Придивися, Америко...!» Листівка 1950-х років, що розповсюджувалася в США українськими діаспорянами.

#Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ 95 років пройшло відтоді, як помер художник Ілля Рєпін. 29 вересня 1930 р. Ілля Рєпін помер у своїй садибі «Пенати», яка після розпаду російської імперії опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала. Народився Ілля Юхимович 5 серпня 1844 р. у Чугуєві на Харківщині. Його батько, Юхим Васильович, військовий поселенець із козацького роду Ріпа, відслуживши 27 років у війську, вів торгівлю кіньми. У родині помітили пристрасть хлопчика до малювання й віддали його в корпус топографів. Згодом Ілля пішов учитися іконопису. У 1864 р. Ілля Репін вступив до академії і став одним із кращих студентів. Слава прийшла до нього з картиною «Бурлаки на Волзі», яку придбав князь Володимир Олексійович. Саме Ілля Репін запровадив моду на запорозьку тематику. Так з'явилися «Запорозький полковник», «Запорожець», «Іван Сірко», «Козак у степу» і, нарешті, «Запорожці», які на полотні писали листа турецькому султану. Ілля Юхимович не раз звертався і до Шевчен ківської тематики: «Портрет Т. Шевченка» (Музей Шевченка в Києві), листівка «Прометей» за мотивами творів Тараса Григоровича, він також створив 4 ескізи до проєкту пам'ятника Шевченкові. (Закінчення 30 вересня) З відривного календаря "Український народний календар" за 29 вересня. ----------- #Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ (Закінчення. Початок 29 вересня) Дружив Репін з багатьма українцями: з Марком Кропивницьким, Миколою Мурашком, Андріаном Праховим, Дмитром Яворницьким, із Миколою Ґе. У Іллі Юхимовича навчалися українські художники Ф. Красицький (онук Т. Шевченка), Олександр Мурашко (небіж М. Мурашка), Микола Пимоненко і Семен Прохоров, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко. У 1915 р. Рєпін відвідав Чугуїв, захоплений грандіозним проєктом - створити в рідному місті вільні художні майстерні. Допомагав Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва. В останні дні свого життя Ілля Репін працював над полотнами «Зустріч гетьмана» та «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою». Під час нинішньої російсько-української війни садиба Рєпіних у Чугуєві серйозних пошкоджень не зазнала, на відміну від Харківського худож нього музею, де одна з гордостей - Ілля Репін, якого росія весь час намагається привласнити. Тут знаходиться й один із двох оригіналів картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Але для росіян нічого святого немає. З відривного календаря "Український народний календар" за 30 вересня. -----------

#Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ 95 років пройшло відтоді, як помер художник Ілля Рєпін. 29 вересня 1930 р. Ілля Рєпін помер у своїй садибі «Пенати», яка після розпаду російської імперії опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала. Народився Ілля Юхимович 5 серпня 1844 р. у Чугуєві на Харківщині. Його батько, Юхим Васильович, військовий поселенець із козацького роду Ріпа, відслуживши 27 років у війську, вів торгівлю кіньми. У родині помітили пристрасть хлопчика до малювання й віддали його в корпус топографів. Згодом Ілля пішов учитися іконопису. У 1864 р. Ілля Репін вступив до академії і став одним із кращих студентів. Слава прийшла до нього з картиною «Бурлаки на Волзі», яку придбав князь Володимир Олексійович. Саме Ілля Репін запровадив моду на запорозьку тематику. Так з'явилися «Запорозький полковник», «Запорожець», «Іван Сірко», «Козак у степу» і, нарешті, «Запорожці», які на полотні писали листа турецькому султану. Ілля Юхимович не раз звертався і до Шевчен ківської тематики: «Портрет Т. Шевченка» (Музей Шевченка в Києві), листівка «Прометей» за мотивами творів Тараса Григоровича, він також створив 4 ескізи до проєкту пам'ятника Шевченкові. (Закінчення 30 вересня) З відривного календаря "Український народний календар" за 29 вересня. ----------- #Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ (Закінчення. Початок 29 вересня) Дружив Репін з багатьма українцями: з Марком Кропивницьким, Миколою Мурашком, Андріаном Праховим, Дмитром Яворницьким, із Миколою Ґе. У Іллі Юхимовича навчалися українські художники Ф. Красицький (онук Т. Шевченка), Олександр Мурашко (небіж М. Мурашка), Микола Пимоненко і Семен Прохоров, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко. У 1915 р. Рєпін відвідав Чугуїв, захоплений грандіозним проєктом - створити в рідному місті вільні художні майстерні. Допомагав Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва. В останні дні свого життя Ілля Репін працював над полотнами «Зустріч гетьмана» та «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою». Під час нинішньої російсько-української війни садиба Рєпіних у Чугуєві серйозних пошкоджень не зазнала, на відміну від Харківського худож нього музею, де одна з гордостей - Ілля Репін, якого росія весь час намагається привласнити. Тут знаходиться й один із двох оригіналів картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Але для росіян нічого святого немає. З відривного календаря "Український народний календар" за 30 вересня. -----------

#архів Український балетмейстер Василь Авраменко. Листівка Школи Українських національних танців. Торонто, Канада, 1926 рік.

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 20. Яма Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід. Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече. — Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний. Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима. — Бігом! — крикнув один. Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю. Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою. Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики. — Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились. Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза: — Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому. Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів: — Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати. На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду. — Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили. Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було: > «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.» Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий. Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє. На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник». Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері. — Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку. Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала. Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав: > «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.» Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю. Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру: — Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю. Максим відповів: — Я пишу, бо маю за кого жити. І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 19. Позиція 17 Грудень. Запорізький напрямок. Позиція 17 — стара посадка між селом Лугівське і трасою на Токмак. Земля мерзла, але не сніжна. Вночі — мінус десять. Вдень — сиро, вогко, і постійно чути «приходи». Вітер носить запах гару, гнилої трави і дизелю. Максим сидів у бліндажі, притулившись до стіни, слухав, як «Грім» матюкається в рацію: — «Центр, бля, ви чуєте чи спите? Ми тут не в шахи граємо! У нас рух зліва, посадка дихає!» — «Грім, не гарчи. Прийом. Підтверджуємо — дрон бачив групу до десяти. Без броні. Можна працювати», — відповів голос із штабу. Максим підняв голову. Поруч — «Крот», молодий, з Харкова, тримав тепловізор, пальці в рукавичках, але все одно тремтіли. — «Пішли. Ти зліва, я — по центру. Грім — прикриває», — сказав Максим. — «А якщо там не десять, а двадцять?» — запитав Крот. — «Тоді ми — герої. Або статистика», — усміхнувся Максим, але очі залишались серйозними. Вони ковзнули в посадку. Пахло гниллю, димом, і страхом. Через п’ять хвилин — перший контакт. Черга з «калашів», крик, і тиша. — «Мінус два. Далі — тиша», — прошепотів Грім у рацію. — «Макс, ти як?» — запитав Крот. — «Живий. Але не впевнений, що це все. Відчуваю, що нас ведуть». Повернулись на позицію. Максим сів на ящик з боєприпасами, дістав телефон. Зв’язку не було. Глушили. Він написав у нотатках: > «Маріє. Ми сьогодні зачистили посадку. Було гаряче. Я живий. Тебе люблю. Аліна — герой. Листівка зі мною. Сплю з нею в кишені.» Через кілька годин — зв’язок з’явився. Він швидко скопіював текст і надіслав. > «Так, Маріє… Зв’язок знову глушили. Нарешті можу тобі написати. Я живий. Сьогодні було жорстко. Але я тримаюсь. Ти — моя броня.» Відповідь прийшла через пів години: > «Я знала, що ти напишеш. Просто сиділа і чекала. Аліна сьогодні сказала: “Тато — як супергерой, тільки справжній”. Вона намалювала тебе з крилами. Я дивлюсь на той малюнок і думаю: ти — мій янгол. І мій чоловік. І мій біль. І моя сила.» Максим довго дивився на екран. Потім — вимкнув телефон. Не через батарею. Просто — щоб не розплакатись. Наступного дня — новий вихід. Дрон зафіксував рух з боку Пологів. Група до двадцяти, з бронетехнікою. Максим, Грім, Крот і ще троє — пішли на перехоплення. — «Грім, ти зліва. Я — по центру. Крот — з дупи не вилазь, прикривай», — командував Максим. — «Прийняв. Але якщо буде танк — я в кущі», — буркнув Крот. — «Танк — не страшно. Страшно — коли тиша», — відповів Грім. Бій тривав двадцять хвилин. Вогонь, крики, вибухи. Потім — тиша. І раптово — з флангу, з посадки, вийшла друга група. Їх оточили. — «Грім, назад!» — крикнув Максим. — «Немає куди!» — відповів той. — «Крот, ліворуч!» — але Крот вже лежав. Без руху. Максим стріляв до останнього магазину. Потім — граната. Потім — нічого. Їх взяли. Троє. Максим, Грім і ще один — «Сивий», старший, мовчазний, з Тернополя. Їм зав’язали очі. Повели. Хтось сказав російською: — «Будете говорити — виживете. Мовчатимете — закопаємо.» Максим мовчав. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він думав про Марію. Про її очі, коли вона мовчки дивилась на нього на вокзалі. Про її руки, які тримали його, як тримають повітря. Про її голос, який казав: «Я не хочу, щоб ти йшов. Але я не можу тебе зупинити.» І він знав: це не кінець. Це — нова точка. Але серце його — все ще б’ється. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 18. Точка неповернення Грудень 2022. Київ — у передсвятковій напрузі. Вітрини світяться, але світло — як маска, під якою втома. Повітря холодне, прозоре, як скло. Марія йшла вулицею, тримаючи в руках термос із чаєм для Аліни. Вона щойно завершила зустріч із новим клієнтом — невелика логістична компанія, яка шукала стабільність у нестабільному світі. І саме її фірма, яку вона тепер вела разом із Максимом, стала для багатьох такою точкою опори. За ці пів року Марія змінилась. Не зовні — всередині. Вперше за багато років вона прокидалась не з тривогою, а з планами. Вранці — кава з Максимом. Потім — робота, дзвінки, документи. Ввечері — Аліна, яка навчалась дистанційно, але щодня питала: «А коли я знову піду до школи, як раніше?» І Марія відповідала: «Коли стане безпечно. Але ти вже доросла — бачиш, як ми живемо». Аліна справді подорослішала. Вона не плакала, коли чула сирени. Вона просто брала планшет і йшла в коридор, де було безпечніше. І коли Марія поверталась додому, Аліна вже чекала — з малюнком, з новим словом англійською, з питанням: «А Максим сьогодні буде вечеряти з нами?» Він був. Майже завжди. І саме в ці вечори Марія відчувала, що живе. Не виживає — живе. Вони подали заяву на шлюб. Вибрали дату — весна. Мріяли про тиху церемонію, без пафосу. Просто — бути разом. Але того вечора все змінилось. Максим зайшов до кав’ярні на Подолі, де Марія вже чекала. Він був у темному пальто, з трохи вологим волоссям — сніг починав лягати, як тиша. Він сів навпроти, замовив чорну каву. І мовчав. — Ти затримався, — сказала Марія, усміхаючись. — Я вже думала, що ти втік. — Я був у «Синій чашці», — відповів він. — Там сиділи двоє військових. У формі, з рюкзаками. Один пив какао, другий — американо. Я не хотів слухати, але вони говорили голосно. Марія нахилилась ближче. Її усмішка зникла. — Один сказав: «Мелітополь — це ключ. Якщо ми його не візьмемо — війна затягнеться». — А другий додав: «Там усе заміновано. Але люди чекають. Вони вірять, що ми прийдемо». Марія стиснула пальці. Її рідне місто. Її дитинство. Її біль. Вона мовчала, але очі — вже говорили. — Я маю бронь, — сказав Максим. — Через фірму. Але я її знімаю. Я подав заявку добровольцем. Її серце зупинилось. Потім — як удар. Вона не одразу знайшла слова. — А ми? — запитала тихо. Максим взяв її руки. Його голос був рівним, але глибоким: — Ми — є. І будемо. Але я не можу більше жити в комфорті, коли твоє місто — в окупації. Коли ти мовчки читаєш новини і нічого не кажеш. Я йду не як герой. Я йду, бо люблю. Марія заплющила очі. Її серце билося гучно, як сирена. Вона не плакала. Вона просто тримала його руки. — Я не хочу, щоб ти йшов, — сказала вона. — Але я не можу тебе зупинити. — І не повинна, — відповів він. — Бо ти — моя причина. Не перешкода. Наступного дня він передав їй документи. Всі паролі, всі ключі. Сказав: — Ти керуєш. Ти зможеш. Я вірю в тебе більше, ніж у себе. Аліна сиділа на дивані, малювала листівку. Коли Максим підійшов, вона підняла очі: — Ти кудись їдеш? — Так, — відповів він. — На деякий час. Але я повернусь. — А ти візьмеш мою листівку? Там написано: «Тато, ти найсміливіший». Я сама придумала. Максим обійняв її. Довго. Мовчки. Потім — Марію. Вона не говорила нічого. Просто тримала його, як тримають повітря, яке не хочуть відпускати. На вокзалі було людно. Волонтери роздавали чай. Хтось плакав. Хтось мовчав. Максим стояв у черзі на посадку. У рюкзаку — форма, документи, листівка Аліни. — Я повернусь, — сказав він. — І ми одружимось. Але не в РАЦСі. А в Мелітополі. На центральній площі. Коли вона буде нашою. Поїзд рушив. Марія стояла, поки світло не зникло. Аліна тримала її за руку. Вона не розуміла всього, але відчувала головне — тато пішов, бо любить. І Марія знала: це не кінець. Це — точка неповернення. Але саме там, у цій точці, б’ється її серце. Далі буде...

Виготовити листівку Тернопіль можна за посиланням - https://oldorcs.com/services/advertising-card Виготовлення листівки – це один з найпопулярніших видів рекламних матеріалів. Вона може бути використана для того, щоб проінформувати про продукт, послугу, подію, запропонувати знижку, або будь яку іншу інформацію. Листівки можуть бути односторонніми, або двосторонніми та можуть мати різні розміри та форми. Студія друку OLDORCS Тернопіль надає послуги виготовляємо листівку та багато інших послуг друку, дизайну та реклами. ☎️ Телефонуйте, або пишіть у Вайбер чи Телеграм 097 207 3030. ❗ І пам'ятайте, що хороший дизайн - це хороший бізнес! #тернопіль #oldorcs #україна #листівка #флаєр #ліфлет #єврофлаєр #друк #поліграфія #поліграфічніпослуги #друкарня #типографія

Виготовити листівку Тернопіль можна за посиланням - https://oldorcs.com/services/advertising-card Виготовлення листівки – це один з найпопулярніших видів рекламних матеріалів. Вона може бути використана для того, щоб проінформувати про продукт, послугу, подію, запропонувати знижку, або будь яку іншу інформацію. Листівки можуть бути односторонніми, або двосторонніми та можуть мати різні розміри та форми. Студія друку OLDORCS Тернопіль надає послуги виготовляємо листівку та багато інших послуг друку, дизайну та реклами. ☎️ Телефонуйте, або пишіть у Вайбер чи Телеграм 097 207 3030. ❗ І пам'ятайте, що хороший дизайн - це хороший бізнес! #тернопіль #oldorcs #україна #листівка #флаєр #ліфлет #єврофлаєр #друк #поліграфія #поліграфічніпослуги #друкарня #типографія