#поезія БЛАЖЕНСТВО День згас і ніч упала на вуста, Мов раб торкнувся я тебе поволі. Злітає в небо млосність золота, Роса стікає на сідниці голі. Ти теж торкнулась тиші у пітьмі, Там, де завжди була блаженства зона. Усе завмерло, тільки я в тобі Свій рух робив, тривожив твоє лоно. Крізь сонний шепіт простяглася мить, Де небо гнеться від нічної спраги. Тремтить світанок, місяць ще висить, І мариться в безодні ця наснага. Розкута ніч більш не турбує слух, Вона лише поділить все блакиттю. А ми у танці... ось останній рух... І дух із тілом об'єднались миттю. Усім буттям йдемо з тобою в рай, Де кожна зірка — дотик твого стану І поки ніч не скаже: “Прощавай”, Тебе кохати я не перестану. Мирослав Манюк 28.07.2025

#поезія Світ, здається, учора тонув у відтінках осінньо-строкатих, Та від віяння холоду згас листопад, як знесилений геній. Дід-скрипаль, що на вулицях грав, кілька діб не виходить із хати, Захлинається кашлем дедалі частіше, бо хворі легені. Смолоскип сподівань у морозних тенетах безсилля остигнув. Дід-скрипаль до смирення й молитви не звик, зауважує їдко: «‎Краще впасти без сил від мечів, що встромив супротивник у спину, Ніж терпіти недугу – звірюку, в якої загострені ікла»‎. Дід-скрипаль п'є домашнє червоне вино на вечерю та вранці. Часто палить, а часом грішить, наливаючи чарку горілки. Фтизіатри казали: «‎Як хочете жити, шановний, то варто Про спиртне й цигарки позабути, бо це вас ще більше калічить»‎. Від іронії кривляться губи старечі: «"‎Як хочете жити..." Є велика різниця між "жити" та "довше чекати на страту". Заборон не існує, коли доживанням по вінця вже ситий, Той, хто кров'ю стікає, гадаю, навряд чи спроможний на наступ»‎. Дід-скрипаль у депресію впав ще тоді, як не стало дружини, Та майстерно ховаючи відчай, за музику вперто тримався. Тож щодня на бульварі відверто дрижали в риданнях нестримних Струни скрипки, допоки смичок тріпотів і злітав, наче в танцях. Той, хто гідно на світі прожив, гордо йтиме й у "царство Аїда", Втім шкода: просто неба не можна вже грати, бо форма відкрита. Дід ледь чутно шепоче: «‎Стрімкий ураган ця хвороба огидна... Я ж слабкий, наче пил, що невдовзі розвіється вітром»‎. У старого музики немає дітей. Співчутлива сусідка Пообіді приходить: приносить тарілку гарячого супу. Хворий каже: «‎Спасибі... Колись із тобою подовгу базікав... Йди додому, рідненька. Ці стіни всотали заразу підступну»‎. Де ж тут кинеш палити... Маестро десь чув, що вино надихає, Та в похмурому мареві днів ні краплини, ні крихти натхнення. Скрипка змовкла відтоді, як грав музикант перехожим востаннє, У футлярі під ліжком сховавшися, думає, певно: «‎А дé я???»‎ Дід багатий, бо має з утрат і думок-хижаків бестіарій, За плечима – не крила легенькі, а хрест тягарем незавидним. Тільки сліз вже нема, наче зроблено серце зі справжньої сталі, І стискаються міцно вуста, щоб від низки "багатств" не завити. *** Залишúлася осінь позаду. Невдовзі сніжитиме довго. Притискаючи хустку до рота, кахикає кволий... Не дивно... Та здригається раптом, тамуючи подих: жахливий автограф Плями крові зоставили вперше, тому червоніє тканина. Дід шепоче: «Амінь» – і спустошує повний настоянки келих: «‎Кров, мов краплі вина, на підлогу стікає... Хворобі не здамся – Краще сам...»‎ Лиш сусідка заплаче, побачивши те, як померлий Скам'янів зі слідами порізів на майже прозорих зап'ястях. Марія Чекарьова 11–15 листопада 2023 року

Як пахне війна? Однозначно, по-різному... Для когось землею святою і рідною, Ще димом і пилом і кров'ю ще брата, Хоча і не спільні в них батько і матір... Немитим ще тілом і запахом поту, І мокрим взуттям і холодним наметом, Й гарячим металом , і порохом й лихом, І чаєм без цукру, коли всюди тихо, І спогадом теплим про рідний свій дім, Й загубленим спокоєм й миром у нім... Для тих, хто в окопах так пахне війна, І надто висока...висока ціна Парфумів у мирних домівках й кав'ярнях, І сну на м'яких , ще нових простирадлах, Тому пам'ятаймо щомиті, щораз, Коли є спокуса забути на час, Про тих, хто спиняє ворожі заграви, Щоб ми прокидались від запаху кави.... Яка є на смак ця безглузда війна??? І тут є різниця велика, ясна... Для когось солоні це сльози безсилля, Коли вже душа попрощалася з тілом, Легкою хмаринкою в небо взлетіла, Ще смак поцілунку пізнати не сміла. Гіркий присмак болю від втрати, від горя, З осадком іржавим....за що така доля? Пекучий від крові із ран на губах, Коли ти самотній, як в небі цей птах, Та він є на волі, а ти ще не знаєш, Що завтра на тебе в полоні чекає... Ця їжа шакалів, нудотний цей смак, Й готовий уже для знущання кулак... Смак крові, смак сліз і смак болю, Смаки ці війни за життя і за волю. Oбличчя в війни... щось страшне і жорстоке, Дитя це в застиглих обіймах матусі лелеки, Згвалтоване тіло, збещещена врода, І біль у старечих очах, бо кінець це їх роду ... Наруга над дітьми, над світом, над житом, Сплюндрована весна, і осінь і літо, Загублені юні, невинні життя, Скалічена доля пішла в небуття, Руїни і холод, і темрява й страх, Й молитва щоденна у всіх на вустах. Обличчя війни - це обличчя є ката, І краще б нікому його не пізнати. Тому ми цінуймо тих мужніх героїв, Що жах цей від нас закривають собою... 🖍️Таня Пшенюк

#поезія Я чекатиму Вас... Я чекатиму Вас, розпочавши таємне зізнання Із колиски віків, що тріпоче, мов серце в мені. Хай поніжить вуста медом Раю Еллада безкрайня, Не потрібна вуаль, від сьогодні кружляю без тайн я, У нових почуттях ясним Фебом умить спломенів. Де відкриті богам, наче скрині, людські таємниці, Де замішаний хліб на халкідських незламних мечах. Там чекатиму Вас незворушним і каміннолицим, А в душі - буревій, без обіймів гарячих не спиться, Падолистом зі сліз в мене спокій до нитки пропах. Хай паде Менелай у жертовник любові зомліло, Хай в амура вкраде незворушний Паріс вмілий лук. Щоб стріла віднайшла чуйне серце п'ятою Ахілла, Щоб найтихша струна в ніжних надрах умить забриніла Та кохання дощі заливали байдужість мілку. Є не тільки слова в арсеналі любовнім осяйні, У свічадо дивлюсь: там то Пан, то Геракл, то Зевс. Де ступаєте крок - розчищаю авгієві стайні, З сотень тисяч жінок Ваше яблуко чвар одностайне, Хай розквітне вогонь, мов завіт Прометея воскрес. Афродіто моя, не дозвольте зірватись Ікаром З пурпурових небес аж в Аїдове царство пітьми. Мов на плечах тягар, я схилився під поглядом карим Ваших дивних очей, то невже поборовся намарно? Кров'ю всіх ворогів-опонентів долоні підмив. Віднайде ж Одіссей в океанах життя свою пристань, Вже самотності дощ ти моїми очима не плач. Як розтане війна, Колізей відбудуємо, звісно, Я чекатиму Вас, як серпанок на небо пречисте, Наче хліба й вистав зачекався покірний глядач. Автор невідомий

#поезія Наша зустріч пахне полинàми, Гірким медом на моїх вустах. Скільки кроків у житті між нами? Скільки стрілось перелітніх птах? Як живеш? Достигли чорним вишні. І сади не раз змінили стрій. Я не та. І ти вже не колишній. І гуде життя - бджолиний рій. Тільки очі... В небесах тумани. Тільки погляд... Боже, поможи. Скільки кроків у житті між нами? Скільки болю. Йди собі... Іди... Людмила Галінська

#поезія Дихаєш? Дихай, а в мене нестача повітря. Клаустрофобія у задзеркаллі подій. Список росте: спотикань, неудач і падінь, Колотих ран, шрамування – від болю похмілля. Голод? Смачного! Твоя діатоніка серця Надто залежна від чинного й чинників зла. Я не тікатиму. Крихтами неприйняття Післяобідні збиратиму рими безмежжя. Спиш? Тоді спи. Це у мене безсоння тривожне. Йду рахувати нічниці у тінях садів, Щоб проросли в альвеоли – пелюсток сліди Зроблять повітря густішим... легені порожні. Тепло? Ти грійся в осонні, розлитому в ріки, Я замерзаю у колах північних широт. Стиглих рецепторів пасма обсипле пилок Вицвілих мрій, що лишились словами з листівки. Спрага? Налий собі дзвону джерельного вдосталь. Зсохлі вуста обпеклися зневодненням душ, Куриться пил серед тріщин у сніжну сльоту І проникає в замерзлі судини та зморшки. Дихаєш? Дихай! За двох і за тисячну парость. Мороком у каламуть я вливатиму біль. В мене нестача повітря! Сьогодні ти – фільтр. У задзеркаллі холоднім невільно лишаюсь. *Курсивом виділені рядки з віршів Оксани Мовчан, Алі Гулієвої, Ірини Божко, Лани Д'Арк, Олесі Репи, Юрія Ліщука. 13.04.2025 16.05.2025 Олеся Репа

#поезія Біжить засмагле Літо стежиною по полю, де крутить вуса жито, на варті - вряд тополі. Волошки синьоокі між жита виглядають. Порушуючи спокій, щось вітер тарабанить. У голубій сорочці гуляє льон по полю, і гречка у рядочках свою чекає долю. З-під жовтих капелюшків соняхи моргають й, піднявши личко вгору, на сонці загорають. А на баштані - свято! Солодка літня мрія - кавунчики пузаті чекають при надії. Від поля та й до річки вузенька стежка в'ється. Біжить спекотне Літо, радіє і сміється. Ставши в танок, ромашки Літечку моргають, вуста розкрили маки й, мов вогники, палають. Духмяні трави й квіти прикрасили дорогу... А нам би в мирі жити й здобути Перемогу... Тетяна Зензерова.

ПРОМОВА З ПОТОЙБІЧЧЯ ( вустами полеглого героя ) Я бачив те, чого́ вам і не снилось, Я бачив пекло, будучи живим, Та в мить якусь і серце зупинилось, Загашена свіча ординцем тим… Я бачив те, про що вже не сказати, Мої́ вуста наза́вжди вже німі, А йшов я Україну захищати, Бо грати довелося в нас сурмі. Я бачив те, від чо́го крівця стила, Та йшов я в бій, йшов з ворогом на прю, Бо серцю Україна лю́ба й мила, І голову поклав у тім бою́. Я бачив те, чого́ не описати, Немає слів, щоб все розповісти́, І довело́сь життя своє́ віддати, За обрій рано довело́сь піти. Я бачив те, чого не уявити: Страшна реальність в пеклі на землі́… Пішов туди… а так хотілось жити… Тепер моя́ домівка у землі́. Я бачив те, що відбирає мову, Пекельні му́ки довело́сь пройти, Із засвітів кажу́ тепер промову, Бо вже пішов у вічнії світи. 17.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025

БЛАЖЕНСТВО День згас і ніч упала на вуста, Мов раб торкнувся я тебе поволі. Злітає в небо млосність золота, Роса стікає на сідниці голі. Ти теж торкнулась тиші у пітьмі, Там, де завжди була блаженства зона. Усе завмерло, тільки я в тобі Свій рух робив, тривожив твоє лоно. Крізь сонний шепіт простяглася мить, Де небо гнеться від нічної спраги. Тремтить світанок, місяць ще висить, І мариться в безодні ця наснага. Розкута ніч більш не турбує слух, Вона лише поділить все блакиттю. А ми у танці... ось останній рух... І дух із тілом об'єднались миттю. Усім буттям йдемо з тобою в рай, Де кожна зірка — дотик твого стану І поки ніч не скаже: “Прощавай”, Тебе кохати я не перестану. Мирослав Манюк 28.07.2025

ГАРМОНІЯ Світло єдиного дня запалало навколо безмежно, Мов би заграви весни, що торкаються серця вустами. Скільки не дай, не згорить ця жаринка добра так бентежно, Серце, що щастям живе, не боїться зимової драми. Руки простерті в пітьмі відгук знайдуть у небі далеко, Вогнище згасне в грозі, та зостанеться іскра у слові. Навіть коли ворожба у повітрі дає небезпеку — Добрість надії завжди виростає у крихтах любові. Щастя, мов стиглий гранат, розділи зерна — кожному стане, Сонце ж не менше дає, в час коли нас по черзі торкає. Вогник у слові живе, у веселощах та у пошані, В згадці, що в серці сидить, світлячком по природі літає. Щастя не просить відплат, витрачає себе обережно, Прагне лише тих широт, де відкрито для нього серденько. Сотні сердець заіскрять від одного заряду безмежно. Радість, мов полум'я, знов виростає доволі швиденько. Доки на світі є той люд, котрий не боїться любові, Доти не гасне свіча наша навіть у чорну годину. Промінь, що з серця іде, він долає похмурість у слові, І повертає нам все єство, що із нас робить людину. Мирослав Манюк 30.07.2025