• Всесвітній день виробників піци (Всесвітній день піцайоло)
    Всесвітній день виробників піци або Всесвітній день піцайоло (World Pizza Makers Day) відзначають 25 жовтня. Це особливе свято, присвячене одній з найулюбленіших страв у світі та майстрам, що її готують. Від галасливих вулиць Неаполя до жвавих міст Сполучених Штатів піца пройшла довгий шлях, завоювавши серця і смакові рецептори мільйонів людей.

    Походження піци
    Історія піци бере свій початок у 18 столітті в Неаполі, Італія. Всупереч поширеній думці, піца не була глобальним явищем з самого початку. Саме в Неаполі народилася піца, якою ми її знаємо сьогодні. Місто, яке на той час було не частиною Італії, а власним королівством, стало свідком створення цієї культової страви. Працююча біднота, відома як “лаццароні”, яка жила в скромних помешканнях або навіть просто неба, шукала доступну їжу. Так з’явилися пиріжкоподібні коржі, прикрашені різноманітними начинками, які згодом перетворилися на сучасну піцу.


    Офіційне визнання мистецтва неаполітанських піцайоло як нематеріальної культурної спадщини людства відбулося 7 грудня 2017 року під час 12-ї сесії Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
    Всесвітній день виробників піци (Всесвітній день піцайоло) Всесвітній день виробників піци або Всесвітній день піцайоло (World Pizza Makers Day) відзначають 25 жовтня. Це особливе свято, присвячене одній з найулюбленіших страв у світі та майстрам, що її готують. Від галасливих вулиць Неаполя до жвавих міст Сполучених Штатів піца пройшла довгий шлях, завоювавши серця і смакові рецептори мільйонів людей. Походження піци Історія піци бере свій початок у 18 столітті в Неаполі, Італія. Всупереч поширеній думці, піца не була глобальним явищем з самого початку. Саме в Неаполі народилася піца, якою ми її знаємо сьогодні. Місто, яке на той час було не частиною Італії, а власним королівством, стало свідком створення цієї культової страви. Працююча біднота, відома як “лаццароні”, яка жила в скромних помешканнях або навіть просто неба, шукала доступну їжу. Так з’явилися пиріжкоподібні коржі, прикрашені різноманітними начинками, які згодом перетворилися на сучасну піцу. Офіційне визнання мистецтва неаполітанських піцайоло як нематеріальної культурної спадщини людства відбулося 7 грудня 2017 року під час 12-ї сесії Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
    122views
  • Гарбузовий статок... Художниця Надія Полуян-Внукова (м.Ромни)💙💛
    Гарбузовий статок... Художниця Надія Полуян-Внукова (м.Ромни)💙💛
    33views
  • #ШІ #оповідання
    Нічний експрес

    Жовтень 2025 року. Дмитро, молодший сержант, відчував дивний, майже нестерпний контраст між станом свого тіла і станом своєї свідомості. Тіло, накачане від фізичних навантажень, було напруженим, а от свідомість... свідомість була порожня. Це була втома іншого ґатунку — втома від постійної гіперуваги.
    «Десять днів. Тільки десять», — пробурмотів він.
    Він їхав у свою першу за дев'ять місяців обов'язкову відпустку. Маршрут: Покровськ → Львів. Квиток на нічний потяг був чимось на зразок священного артефакту, що гарантував повернення до "великого світу", де не треба щосекунди дивитися в небо.
    Дмитро зайшов у купе третього вагона. Час був пізній, близько першої ночі, і його сусіди вже спали, завісивши полиці. Він тихо закинув свою акуратну армійську сумку на третю полицю. Його місце було нижнє, біля вікна.
    Вирішивши трохи "розвітритися" від офіційного запаху казарми, він вийшов у тамбур. Там, споглядаючи, як миготять нічні пейзажі, він відчув, як напруга поступово спадає. Він помітив, що навіть тут, у глибокому тилу, люди інакше тримають телефони та здригаються від гучних звуків — війна змінила акустику світу.
    Коли Дмитро повернувся, він зупинився на порозі купе, дивлячись на своє місце.
    Його нижня полиця, де він мріяв розтягнутися, була зайнята. Вона була зайнята... бульмастифом. Огромний, потужний собака з хитрим поглядом спав на фірмовій "укрзалізничній" білизні. Поруч, на другій нижній полиці, мирно хропів колоритний дідусь у фетровому капелюсі.
    Дмитро, який на фронті бачив усе, відчув, як у нього починає нервово сіпатися око. Він звик до порядку, а тут – Барс, окупант полиці.
    «Прошу вибачення. Це, мабуть, якесь непорозуміння», — пролунав дзвінкий, але тихий жіночий голос над його головою.
    Дмитро підняв очі. З верхньої полиці, як метеор, спустилася дівчина — Олександра (Саша). Її обличчя обрамлювали темні, неслухняні кучері.
    «Вітаю! Це Барс, мій компаньйон. Але оскільки Барс, на жаль, не читає квитки, він вважає, що це місце належить йому по праву бульмастифа-мандрівника», — вона посміхнулася. Її посмішка була яскравою, як неонова вивіска в нічному місті, і миттєво зруйнувала його напругу.
    «Це моє місце», — сказав Дмитро з військовою серйозністю.
    «Я знаю! — вона знизала плечима. — Але мій дідусь (другий нижній пасажир) ні за що не дозволить мені спати зверху. Каже, що "сучасна молодь з хребтом не дружить". А мені туди лізти теж не дуже. Тому я пропоную рівноцінний, хоча й абсолютно нелогічний, обмін! Ви берете моє ідеально підготовлене верхнє місце, а я, як леді, вирішую проблему з Барсом. Що скажете, пане?..»
    «Дмитро», — він мимоволі розсміявся. Це було настільки абсурдно, настільки нелогічно після місяців, проведених за чіткими інструкціями, що його розслабило.
    «Добре, Сашо. Я погоджуюся на цей особистий контракт про ненапад».

    На щастя, сусіди з навколишніх купе вийшли раніше. Дмитро запропонував: «Тут вільне купе. Дві нижні полиці. Може, перейдемо туди? Не будемо будити поважних окупантів».
    Саша радісно погодилася. Вони перейшли у п'яте купе, де одразу ж сіли на одну полицю, наче були знайомі сто років.
    Тут прокинувся дідусь (Микола Васильович). Він вийшов, потер очі, побачив Дмитра у цивільному, але відразу впізнав військового.
    «Синочку, дай тобі Бог здоров'я, що не наробив галасу. Барс — він хлопець чутливий, думає, що ми вдома», — дідусь по-батьківськи поплескав Дмитра по плечу і, нахилившись, тихо додав: «Добре тобі поговорити. Тобі треба». Він повернувся до свого купе, але через хвилину вийшов із товстою, важкою ковдрою. «Ось, накрийтесь. Вночі вже не травень. І нехай розмова буде добра».
    Вони з Сашею переглянулись і відчули перший спільний спалах тепла.
    Розмова почалася з простого. «Куди Ви так пізно?», «А Ви куди?».
    Саша їхала до Києва, де мала презентувати волонтерський проєкт з арт-терапії, а потім до Харкова.
    «Ого. На Схід? Там, звідки я тільки-но виїхав», — посміхнувся Дмитро.
    «Там зараз життя. Просто інше», — просто відповіла вона. Це був той самий новий погляд на світ, який Дмитро зустрічав лише серед своїх.
    Вони говорили про музику, про те, як ненавидять бавовну і як тепер цінують тишу.
    «Знаєте, — сказав Дмитро, дивлячись на своє відображення у вікні. — Я помітив: у мирному житті люди бояться незручних пауз. А ми, навпаки, навчилися їх цінувати. Бо тиша — це найдорожчий подарунок».
    Саша поклала голову на його плече. «Так. Тиша — це як зелене світло... Можна йти».

    Поїзд проминав нічні міста: Дніпро, Київ, Рівне. За вікном ковдрою висів туман, характерний для жовтневих ранків.
    Вони перейшли до історій. Саша, сміючись, розповідала про курйози свого волонтерського життя, про те, як її кіт Марс (не Барс!) з'їв її доповідь. Дмитро, вже зовсім розслаблений, ділився фронтовим гумором — про те, як вони вчилися розрізняти "своїх" і "чужих" за звуком генераторів, і як доводилося замість маскувальної сітки використовувати... порізані сітки для картоплі.
    «Гра у Питання»:
    * «Найбільш абсурдна річ, яку Ви тепер цінуєте?» — спитала Саша.
    * «Гаряча вода зі шланга. І цілі вікна. Щоб шибка була ціла», — відповів він.
    * «Найбільша мрія зараз?»
    * «...Поїхати до Яремче. І пити там карпатський чай, дивлячись на ліс, який не горить», — він нарешті поділився чимось справжнім, не військовим.
    Вони сиділи близько, ділилися чи то чайним пакетиком, чи то чимось набагато важливішим. Між ними виникла грайлива енергія, яка була настільки інтенсивною, наскільки й рідкісною. Війна змусила їх швидко зрозуміти: справжність — це все, що має значення.
    Близько п'ятої ранку, коли потяг проїжджав повз Тернопіль, Дмитро зрозумів, що його станція близько. Дубно.

    Світанок був сірим, осіннім. Дмитро відчув, як знову напружується. Це був той самий момент, коли треба повертатися до свого, "важкого" світу.
    Вони підвелися. Мовчанка була вже не "цінною тишею", а болісною паузою.
    «Що ж, Дмитре... Добре Вам перезавантажитися», — сухо сказала Саша, дивлячись у бік вікна. Вона намагалася зробити прощання легким, звичним.
    «І Вам гарної поїздки, Олександро. Удачі з арт-терапією», — відповів він тим самим сухим, стриманим тоном.
    Обидва розуміли: вони не хотіли цього кінця. Вони стримувались, щоб не вимовити зайвого слова, яке б ускладнило цей момент, який мав бути простим.
    Потяг почав гальмувати, оголошуючи Дубно. Дмитро взяв сумку.
    «Бувайте», — сказав він, кивнувши.
    «До побачення», — відповіла Саша.
    Він вийшов. Холодне, вологе повітря жовтневого ранку вдарило йому в обличчя. Він озирнувся на вагон, відчув гіркоту і збирався йти.
    І тут за його спиною пролунав різкий, скрипучий звук дверей тамбура.
    Дмитро ледь встиг розвернутися. Саша, розпатлана, без пальта, лише у тонкій кофті, вибігла на перон. Вона була захекана, а її очі горіли рішучістю.
    Потяг почав набирати хід.
    Вона кинулася до нього. Дмитро мовчки взяв її у сильні обійми. Це були обійми, які говорили більше, ніж тисяча слів — про втому, надію, ризик і про те, що життя триває.
    Вона відхилилася, подивилася йому у вічі, і сунула в його руку зім'ятий, гарячий папірець.
    «Я чекатиму...» — прошепотіла вона, і це було обіцянкою, яка важила більше, ніж будь-який військовий контракт.
    Вона миттєво розвернулася і побігла назад. Потяг, набираючи швидкість, промчав повз перон.
    Дмитро стояв на самотній станції, вдихаючи осіннє повітря. У його руці був зім'ятий папірець. Світ більше не був сірим. Він посміхнувся.
    Навіть десять днів виявилося достатньо, щоб зустріти новий сенс.
    #ШІ #оповідання Нічний експрес Жовтень 2025 року. Дмитро, молодший сержант, відчував дивний, майже нестерпний контраст між станом свого тіла і станом своєї свідомості. Тіло, накачане від фізичних навантажень, було напруженим, а от свідомість... свідомість була порожня. Це була втома іншого ґатунку — втома від постійної гіперуваги. «Десять днів. Тільки десять», — пробурмотів він. Він їхав у свою першу за дев'ять місяців обов'язкову відпустку. Маршрут: Покровськ → Львів. Квиток на нічний потяг був чимось на зразок священного артефакту, що гарантував повернення до "великого світу", де не треба щосекунди дивитися в небо. Дмитро зайшов у купе третього вагона. Час був пізній, близько першої ночі, і його сусіди вже спали, завісивши полиці. Він тихо закинув свою акуратну армійську сумку на третю полицю. Його місце було нижнє, біля вікна. Вирішивши трохи "розвітритися" від офіційного запаху казарми, він вийшов у тамбур. Там, споглядаючи, як миготять нічні пейзажі, він відчув, як напруга поступово спадає. Він помітив, що навіть тут, у глибокому тилу, люди інакше тримають телефони та здригаються від гучних звуків — війна змінила акустику світу. Коли Дмитро повернувся, він зупинився на порозі купе, дивлячись на своє місце. Його нижня полиця, де він мріяв розтягнутися, була зайнята. Вона була зайнята... бульмастифом. Огромний, потужний собака з хитрим поглядом спав на фірмовій "укрзалізничній" білизні. Поруч, на другій нижній полиці, мирно хропів колоритний дідусь у фетровому капелюсі. Дмитро, який на фронті бачив усе, відчув, як у нього починає нервово сіпатися око. Він звик до порядку, а тут – Барс, окупант полиці. «Прошу вибачення. Це, мабуть, якесь непорозуміння», — пролунав дзвінкий, але тихий жіночий голос над його головою. Дмитро підняв очі. З верхньої полиці, як метеор, спустилася дівчина — Олександра (Саша). Її обличчя обрамлювали темні, неслухняні кучері. «Вітаю! Це Барс, мій компаньйон. Але оскільки Барс, на жаль, не читає квитки, він вважає, що це місце належить йому по праву бульмастифа-мандрівника», — вона посміхнулася. Її посмішка була яскравою, як неонова вивіска в нічному місті, і миттєво зруйнувала його напругу. «Це моє місце», — сказав Дмитро з військовою серйозністю. «Я знаю! — вона знизала плечима. — Але мій дідусь (другий нижній пасажир) ні за що не дозволить мені спати зверху. Каже, що "сучасна молодь з хребтом не дружить". А мені туди лізти теж не дуже. Тому я пропоную рівноцінний, хоча й абсолютно нелогічний, обмін! Ви берете моє ідеально підготовлене верхнє місце, а я, як леді, вирішую проблему з Барсом. Що скажете, пане?..» «Дмитро», — він мимоволі розсміявся. Це було настільки абсурдно, настільки нелогічно після місяців, проведених за чіткими інструкціями, що його розслабило. «Добре, Сашо. Я погоджуюся на цей особистий контракт про ненапад». На щастя, сусіди з навколишніх купе вийшли раніше. Дмитро запропонував: «Тут вільне купе. Дві нижні полиці. Може, перейдемо туди? Не будемо будити поважних окупантів». Саша радісно погодилася. Вони перейшли у п'яте купе, де одразу ж сіли на одну полицю, наче були знайомі сто років. Тут прокинувся дідусь (Микола Васильович). Він вийшов, потер очі, побачив Дмитра у цивільному, але відразу впізнав військового. «Синочку, дай тобі Бог здоров'я, що не наробив галасу. Барс — він хлопець чутливий, думає, що ми вдома», — дідусь по-батьківськи поплескав Дмитра по плечу і, нахилившись, тихо додав: «Добре тобі поговорити. Тобі треба». Він повернувся до свого купе, але через хвилину вийшов із товстою, важкою ковдрою. «Ось, накрийтесь. Вночі вже не травень. І нехай розмова буде добра». Вони з Сашею переглянулись і відчули перший спільний спалах тепла. Розмова почалася з простого. «Куди Ви так пізно?», «А Ви куди?». Саша їхала до Києва, де мала презентувати волонтерський проєкт з арт-терапії, а потім до Харкова. «Ого. На Схід? Там, звідки я тільки-но виїхав», — посміхнувся Дмитро. «Там зараз життя. Просто інше», — просто відповіла вона. Це був той самий новий погляд на світ, який Дмитро зустрічав лише серед своїх. Вони говорили про музику, про те, як ненавидять бавовну і як тепер цінують тишу. «Знаєте, — сказав Дмитро, дивлячись на своє відображення у вікні. — Я помітив: у мирному житті люди бояться незручних пауз. А ми, навпаки, навчилися їх цінувати. Бо тиша — це найдорожчий подарунок». Саша поклала голову на його плече. «Так. Тиша — це як зелене світло... Можна йти». Поїзд проминав нічні міста: Дніпро, Київ, Рівне. За вікном ковдрою висів туман, характерний для жовтневих ранків. Вони перейшли до історій. Саша, сміючись, розповідала про курйози свого волонтерського життя, про те, як її кіт Марс (не Барс!) з'їв її доповідь. Дмитро, вже зовсім розслаблений, ділився фронтовим гумором — про те, як вони вчилися розрізняти "своїх" і "чужих" за звуком генераторів, і як доводилося замість маскувальної сітки використовувати... порізані сітки для картоплі. «Гра у Питання»: * «Найбільш абсурдна річ, яку Ви тепер цінуєте?» — спитала Саша. * «Гаряча вода зі шланга. І цілі вікна. Щоб шибка була ціла», — відповів він. * «Найбільша мрія зараз?» * «...Поїхати до Яремче. І пити там карпатський чай, дивлячись на ліс, який не горить», — він нарешті поділився чимось справжнім, не військовим. Вони сиділи близько, ділилися чи то чайним пакетиком, чи то чимось набагато важливішим. Між ними виникла грайлива енергія, яка була настільки інтенсивною, наскільки й рідкісною. Війна змусила їх швидко зрозуміти: справжність — це все, що має значення. Близько п'ятої ранку, коли потяг проїжджав повз Тернопіль, Дмитро зрозумів, що його станція близько. Дубно. Світанок був сірим, осіннім. Дмитро відчув, як знову напружується. Це був той самий момент, коли треба повертатися до свого, "важкого" світу. Вони підвелися. Мовчанка була вже не "цінною тишею", а болісною паузою. «Що ж, Дмитре... Добре Вам перезавантажитися», — сухо сказала Саша, дивлячись у бік вікна. Вона намагалася зробити прощання легким, звичним. «І Вам гарної поїздки, Олександро. Удачі з арт-терапією», — відповів він тим самим сухим, стриманим тоном. Обидва розуміли: вони не хотіли цього кінця. Вони стримувались, щоб не вимовити зайвого слова, яке б ускладнило цей момент, який мав бути простим. Потяг почав гальмувати, оголошуючи Дубно. Дмитро взяв сумку. «Бувайте», — сказав він, кивнувши. «До побачення», — відповіла Саша. Він вийшов. Холодне, вологе повітря жовтневого ранку вдарило йому в обличчя. Він озирнувся на вагон, відчув гіркоту і збирався йти. І тут за його спиною пролунав різкий, скрипучий звук дверей тамбура. Дмитро ледь встиг розвернутися. Саша, розпатлана, без пальта, лише у тонкій кофті, вибігла на перон. Вона була захекана, а її очі горіли рішучістю. Потяг почав набирати хід. Вона кинулася до нього. Дмитро мовчки взяв її у сильні обійми. Це були обійми, які говорили більше, ніж тисяча слів — про втому, надію, ризик і про те, що життя триває. Вона відхилилася, подивилася йому у вічі, і сунула в його руку зім'ятий, гарячий папірець. «Я чекатиму...» — прошепотіла вона, і це було обіцянкою, яка важила більше, ніж будь-який військовий контракт. Вона миттєво розвернулася і побігла назад. Потяг, набираючи швидкість, промчав повз перон. Дмитро стояв на самотній станції, вдихаючи осіннє повітря. У його руці був зім'ятий папірець. Світ більше не був сірим. Він посміхнувся. Навіть десять днів виявилося достатньо, щоб зустріти новий сенс.
    Love
    1
    831views
  • #тварини
    🪶 Королівський мухолов: птах, що носить корону, але полює на комах.
    У світі птахів є ті, хто співає, ті, хто літає, і ті, хто виглядає так, ніби щойно повернувся з балу у Версалі. Знайомтесь — королівський мухолов (Onychorhynchus coronatus), птах, який, здається, переплутав джунглі з червоною доріжкою.

    👑 Стиль понад усе

    Цей дрібний мешканець тропічних лісів Амазонки має одну особливість, яка змушує інших птахів заздрити мовчки: віялоподібний шлейф на голові, що розкривається, наче парасолька на модному показі. У самців він яскраво-червоний з чорними краями — ніби дизайнер вирішив, що навіть у джунглях потрібен акцент. Самки трохи скромніші, але теж не без шарму — їхній шлейф жовто-помаранчевий, як світанок над Амазонкою.

    🦟 Муха — не родич, а вечеря

    Попри королівський титул, мухолов не гребує простим життям: його головне заняття — полювання на комах. Він не сидить на троні, а стрибає по гілках, виглядаючи чергову муху, яку можна з’їсти з апетитом, гідним монарха. Його стиль полювання — це мікс балету і бойових мистецтв: стрибок, мах крилами, і вуаля — вечеря в дзьобі.

    🌳 Природний аристократ

    Королівський мухолов мешкає в тропічних лісах Південної Америки, де його шлейф виглядає особливо ефектно на тлі зелені. Він не кричить про свою присутність — його спів скромний, але елегантний. Це не той птах, що буде будити вас о 5 ранку. Це той, що з’являється несподівано, блисне шлейфом — і зникає, залишаючи по собі лише враження.

    ---

    🎩 Якщо б у птахів був Instagram, королівський мухолов мав би мільйон підписників і хештеги #RoyalFeathers #BugHunter #JungleChic. Але він живе без соцмереж, без пафосу — просто красиво, ефективно і з легким натяком на королівську гідність.

    Хочете ще таких пташиних портретів? Можу зробити серію — від «барона дятла» до «графині синиці».
    #тварини 🪶 Королівський мухолов: птах, що носить корону, але полює на комах. У світі птахів є ті, хто співає, ті, хто літає, і ті, хто виглядає так, ніби щойно повернувся з балу у Версалі. Знайомтесь — королівський мухолов (Onychorhynchus coronatus), птах, який, здається, переплутав джунглі з червоною доріжкою. 👑 Стиль понад усе Цей дрібний мешканець тропічних лісів Амазонки має одну особливість, яка змушує інших птахів заздрити мовчки: віялоподібний шлейф на голові, що розкривається, наче парасолька на модному показі. У самців він яскраво-червоний з чорними краями — ніби дизайнер вирішив, що навіть у джунглях потрібен акцент. Самки трохи скромніші, але теж не без шарму — їхній шлейф жовто-помаранчевий, як світанок над Амазонкою. 🦟 Муха — не родич, а вечеря Попри королівський титул, мухолов не гребує простим життям: його головне заняття — полювання на комах. Він не сидить на троні, а стрибає по гілках, виглядаючи чергову муху, яку можна з’їсти з апетитом, гідним монарха. Його стиль полювання — це мікс балету і бойових мистецтв: стрибок, мах крилами, і вуаля — вечеря в дзьобі. 🌳 Природний аристократ Королівський мухолов мешкає в тропічних лісах Південної Америки, де його шлейф виглядає особливо ефектно на тлі зелені. Він не кричить про свою присутність — його спів скромний, але елегантний. Це не той птах, що буде будити вас о 5 ранку. Це той, що з’являється несподівано, блисне шлейфом — і зникає, залишаючи по собі лише враження. --- 🎩 Якщо б у птахів був Instagram, королівський мухолов мав би мільйон підписників і хештеги #RoyalFeathers #BugHunter #JungleChic. Але він живе без соцмереж, без пафосу — просто красиво, ефективно і з легким натяком на королівську гідність. Хочете ще таких пташиних портретів? Можу зробити серію — від «барона дятла» до «графині синиці».
    Love
    3
    671views 15Plays
  • Життя, як воно є... Художниця Надія Полуян-Внукова (Ромни)💙💛
    Життя, як воно є... Художниця Надія Полуян-Внукова (Ромни)💙💛
    60views
  • 5 жовтня 1883 року народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР.

    З'явився на світ у селі Ярівка на Буковині, у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

    З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

    На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної частити України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

    Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: ✍️«ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

    💬«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

    З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

    9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.

    Перед стратою його закатували до божевілля. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 🕯розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині.

    Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

    У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

    5 жовтня 1883 року народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР. З'явився на світ у селі Ярівка на Буковині, у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами. З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами. На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної частити України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів. Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: ✍️«ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька». 💬«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні». З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів. 9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини. Перед стратою його закатували до божевілля. Попри численні звернення до Симона Петлюри з проханням про помилування, 🕯розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині. Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту. У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.
    323views
  • #кіно
    Вийшов тизер фільму «Сірі бджоли» за романом Андрія Куркова.
    Події стрічки розгортаються у «сірій зоні» АТО на Донеччині. У невеликому селі без електроенергії залишаються двоє давніх друзів дитинства, які перетворилися на ворогів. Попри небезпеку обстрілів, вони намагаються вести скромний побут і створити «острівець миру». Проте їхній крихкий баланс руйнується, коли у селі з’являється російський снайпер.

    🎭Головні ролі виконали Віктор Жданов («Кіборги», «Спіймати Кайдаша») та Володимир Ямненко («Дике поле», «Приятель небіжчика»).

    Світова прем’єра «Сірих бджіл» відбулася у 2024 році на Роттердамському кінофестивалі. В Україні фільм вже відзначили на Одеському міжнародному кінофестивалі («Золотий Дюк» за найкращий український повнометражний ігровий фільм), фестивалі «Молодість» (спеціальна відзнака журі) та премії кінокритиків «Кіноколо», де Віктора Жданова назвали найкращим актором.

    📆 В український прокат стрічка вийде 23 жовтня 2025 року.
    https://youtu.be/DKBDzoyJdGE
    #кіно Вийшов тизер фільму «Сірі бджоли» за романом Андрія Куркова. Події стрічки розгортаються у «сірій зоні» АТО на Донеччині. У невеликому селі без електроенергії залишаються двоє давніх друзів дитинства, які перетворилися на ворогів. Попри небезпеку обстрілів, вони намагаються вести скромний побут і створити «острівець миру». Проте їхній крихкий баланс руйнується, коли у селі з’являється російський снайпер. 🎭Головні ролі виконали Віктор Жданов («Кіборги», «Спіймати Кайдаша») та Володимир Ямненко («Дике поле», «Приятель небіжчика»). Світова прем’єра «Сірих бджіл» відбулася у 2024 році на Роттердамському кінофестивалі. В Україні фільм вже відзначили на Одеському міжнародному кінофестивалі («Золотий Дюк» за найкращий український повнометражний ігровий фільм), фестивалі «Молодість» (спеціальна відзнака журі) та премії кінокритиків «Кіноколо», де Віктора Жданова назвали найкращим актором. 📆 В український прокат стрічка вийде 23 жовтня 2025 року. https://youtu.be/DKBDzoyJdGE
    Like
    1
    402views
  • #мистецтво
    Художниця Надія Внукова. м. Ромни.

    Осінь
    #мистецтво Художниця Надія Внукова. м. Ромни. Осінь
    Like
    1
    194views
  • 🇺🇦⚽️💪Переможний старт молодіжної збірної України U-21 з футболу у кваліфікації Євро-2027

    «Синьо-жовті» з розгромним рахунком 4:0 обіграли збірну Литви у неї в гостях, у місті Друскінінкай на ЛСК «Друскінінкай Стедіум».

    Євро-2027 (U-21). Відбірний турнір. Група H. 1 тур
    Литва (U-21) — Україна (U-21) — 0:4 (0:0).

    🥅Голи: Кревсун (69), Корнійчук (73), Синчук (77, з пенальті), Гаджиєв (90+4).

    Наступний поєдинок у відборі Євро-2027 (U-21) підопічні Дмитра Михайленка проведуть 10 вересня проти збірної Угорщини.
    #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    🇺🇦⚽️💪Переможний старт молодіжної збірної України U-21 з футболу у кваліфікації Євро-2027 «Синьо-жовті» з розгромним рахунком 4:0 обіграли збірну Литви у неї в гостях, у місті Друскінінкай на ЛСК «Друскінінкай Стедіум». Євро-2027 (U-21). Відбірний турнір. Група H. 1 тур Литва (U-21) — Україна (U-21) — 0:4 (0:0). 🥅Голи: Кревсун (69), Корнійчук (73), Синчук (77, з пенальті), Гаджиєв (90+4). Наступний поєдинок у відборі Євро-2027 (U-21) підопічні Дмитра Михайленка проведуть 10 вересня проти збірної Угорщини. #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    167views
  • Світовий рекордсмен в стрибках з жердиною Арман Дюплантіс вп’яте став переможцем Діамантової ліги, зі скромним, як для нього, результатом
    #спорт #brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #world_sport #athletics #Легка_атлетика #diamondleague
    https://brovarysport.net.ua/?p=34526
    Світовий рекордсмен в стрибках з жердиною Арман Дюплантіс вп’яте став переможцем Діамантової ліги, зі скромним, як для нього, результатом #спорт #brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #world_sport #athletics #Легка_атлетика #diamondleague https://brovarysport.net.ua/?p=34526
    BROVARYSPORT.NET.UA
    Арман Дюплантіс вп’яте став переможцем Діамантової ліги, зі скромним, як для нього, результатом
    В Цюриху відбувся перший змагальний день фіналу Діамантової ліги. На центральній площі міста біля оперного театру видовищно виглядали стрибки у довжину, висоту та з жердиною і штовхання ядра. Змагання у стрибках з жердиною серед чоловіків подарували яскраву боротьбу між шведом Арманом Дюплантісом т
    287views
More Results